«Сповідь черниці» - Дені Дідро очима Першого жіночого театру

Храм мой – тело твоё белое…

Вольно трактуя строку Писания, –

Господи, что я с тобой сделаю

В явном соблазне непонимания…

У Києві, на жаль, не так багато хороших майданчиків для театральних перформансів. Мала сцена Палацу «Україна» – також не найкращий варіант: це приміщення занадто душне, а недостача свіжого повітря спричиняє позіхання, не завжди адекватне до того, що відбувається на сцені цієї миті.

Одначе, саме на малій сцені Палацу «Україна» Перший жіночий театр показав виставу «Сповідь черниці», з якою свого часу дебютував.

Прикметною рисою театру є суто жіночий склад акторів колективу. Створений з ініціативи випускниць акторського курсу університету ім. Карпенка-Карого, театр має на меті показувати вистави не стільки з жіночою тематикою, скільки з жіночим розумінням і втіленням, підходом до сенсу театрального мистецтва.

«Сповідь черниці» за романом Дені Дідро – вистава вже досить доросла, так би мовити. Певно, за час свого існування – 4 роки – пережила внутрішню еволюцію, та і зовнішню також. З огляду на це, дуже приємно, що не закріплена, не репертуарна вистава не втрачає актуальності, а продовжує демонструватися, хоч і на різних майданчиках.

Перед початком режисер-постановник Юрій Непша звернувся до публіки, потрясаючи добротними вусами, з невеликою промовою, пояснив, що й до чого. Та, все ж таки, двох вистав (крім «Сповіді черниці», в репертуарі театру є ще одна вистава – буфонада за романом Хуліо Кортасара «Хроніки хронопів і фамів») замало, щоб зрозуміти орієнтацію театру та спосіб розмови з глядачем.

Одначе, дівчата – чесні у грі, проживанні. Правда, хотілось би, щоб детальніше кристалізувались образи. Дещо не вистачило чистоти заявленої аскетичності, так як чорний колір та джинси, які ніби акцентують увагу лише на акторі-носієві образу, в якийсь момент перестають спрацьовувати через зайву бутафорію. І, можливо, варто відходити від ряду символів вічних, але вже досить банальних, ширм що імітують лаштунки, та музики Вівальді в кульмінаційних та патетичних моментах.

Хороша вистава – та, яка залишає після себе відкрите питання або ж дає зробити хоча б один більш-менш пристойний висновок. Висновок по «Сповіді черниці» такий: святість людини – безмежна, духовна чистота не має жодного стосунку до навколишньої дійсності, а білою плямою можна бути і на найбілішому простирадлі, бо проголошена чистота його – умовність (подяка Дідро).

Глядач у нас вдячний: переважна більшість по закінченні вистави аплодувала стоячи, а люди були різні –  від 20 («гальорка») до 60 років (перші ряди).

Вистава проходить не так часто. Тому як разову екскурсію у порядки середньовіччя можна відвідати і цю театральну подію.