Монологи Бланш, або Як у нудний спосіб розповісти сумну історію

Вистава «Трамвай» в режисурі Кшиштофа Варліковського мала відкривати тридцятий фестиваль «Варшавські театральні зустрічі». Ажіотаж був надзвичайно великий. Квитки на три спектаклі розкупили протягом усього п’яти годин. Місяць перед показами організатори намагалися зробити неможливе: забезпечити місцями всіх  VIP– гостей та додати нових місць у залі, що, звичайно, неможливо, зважаючи на здоровий глузд. На жаль, фестиваль у повному обсязі було скасовано за добу до початку через  усенародну жалобу, що була оголошена в Польщі після падіння літака під Смоленськом. Натомість «Трамвай» мав завітати до Варшави. Було обрано дати наприкінці місяця квітня.

Незважаючи на спроби організаторів задовольнити потреби театральних гурманів Варшави, більшість осіб, що не мали квитка і намагалися потрапити в зал перед виставою, так і залишилися в фойє. За моїми підрахунками, це десь близько 150-200 людей щоденно, тобто три дні поспіль.

Що спричинило такий масовий інтерес?

Перше, що спадає на думку, – це масовість інформування. Зовнішня реклама заполонила Варшаву – сіті-лайти, банери, афіші А0 формату. Майже у кожному клубі та ресторані можна було отримати флаєр або газету з рекламними матеріалами «Трамвая». Сайти та соціальні мережі миттєво інформували про наявність/відсутність квитків та зміни резервації.

Чи добре це? Для промоутерів вистави – безперечно так. Саме така реакція публіки на постановку тільки додає імені режисера додаткових балів при запуску наступного проекту і пошуків фінансування на нього. Якщо можна продати ім’я режисера за два місяці до вистави, то безперечно, знайдуться охочі підтримати будь-яку ініціативу майстра.

Для організаторів показів таку ситуацію з попитом на квитки можна вважати середньо вдалою. З одного боку, «продані» зали на три дні – це хороша робота. Але, не маючи можливості у повному обсязі задовольнити попит, організатори несуть всю відповідальність за можливі негативні наслідки та розпач публіки, що в різний спосіб демонструвала його. Важко також описати емоційну атмосферу перед показами, коли група організаторів через телефон/скайп та інші доступні засоби комунікації щохвилини пояснювала незадоволеним глядачам, чому немає квитків.

Друга причина такого ажіотажу – це зустріч в одному проекті двох масштабних «брендів». Якщо прізвище Варліковській – генерація молодої іншої режисури – асоціюється з проривом, новим словом, новим подихом та виходом сучасного польського театру на рівень світового, то «ВТЗ» (Варшавські театральні зустрічі) – це фестиваль, що основною своєю місією вважає презентувати в столиці останні прем’єри, що відбулися на території Польщі. Маючи ґрунтовні традиції, фестиваль орієнтований на широкого глядача, а цифра «30» перед назвою додає академічної пошани.

Повідомляючи про показ кожен в свій спосіб і для своєї аудиторії, обидва організатори досягли ефекту тотального інформування, коли до театру приходили ті, що взагалі ніколи раніше нічого не чули про Варліковського, але точно знали, що треба спробувати «прорватися» на «Трамвай». Зрештою, такий ефект можна вважати позитивним для загальної театральної ситуації в Польщі, бо особи, що не потрапили до зали, мали якось задовольнити свої інтелектуально-театральні потреби – мабуть пішли до сусіднього театру.

Причина третя – це міжнародність події, що завжди так привертає увагу слов’янського глядача. Спектакль «Трамвай» було створено і презентовано в театрі Одеон, що в Парижі, в лютому. Польська прем’єра інтернаціональної вистави була запланована на квітень.   

Кшиштоф Варліковський пропонує нам довгу і тягнучу сагу про кохання і біль, про те, чим насправді є самотність, і як її можна подолати. Або якщо не подолати, то принаймні вдати,  що ти не самотній. Ідеально збалансовані в музичному плані дві з половиною години натомість видаються порожніми в дієвому плані. Режисер обирає шлях медіальної комунікації з глядачами. Всі важливі послання отримуємо або у візуальний спосіб – проекція, або в аудіо – номери-зонги , коли до залу падають найголовніші повідомлення режисера.

Головна героїня Бланш Дюбуа (Ізабель Юппер/Isabell Hupper) ні на хвилину не лишається без уваги глядачів. Декілька камер, що ретельно приховані автором постановки на сцені та у залі, експонують героїню на ту ж сцену, тільки у вигляді проекції. Кожна емоція та кожен рух стають важливими в нашому досліджені – наскільки ж вона може бути нещасною і жалюгідною. Наскільки вона щира в цій своїй вірі в чистоту природи людської. Часом на екран потрапляють і інші герої, але тільки тоді, коли їх переживання потрібні нам для аналізу стану Бланш. Така загострена увага до одного персонажа, на жаль, забрала щось важливе з вистави загалом. Щось, що складало головну частину того вузла, який Бланш майстерно і затято намотувала на свою шию, пройшло повз увагу режисера. Контекст, з його фріками, банальностями і вульгарностями. Контекст, з його хвилинними героями і життєвими поразками – все це залишилося поза сценою і поза сюжетною канвою.

Талановиті актори, яких зібрав Варліковський, відверто нудяться на сцені. Послідовна, зрештою, увага режисера до героя в момент екзистенційного вибору (саме це є ознакою постановок Варліковського), загострилася до максимуму – ніхто, крім Бланш, не мав можливості продемонструвати нам свою історію, поділитися з нами своїми проблемами вибору, крім головної героїні, на яку було роблено ставки режисера. А на це могла би сподіватися принаймні Стелла, сестра Бланш, що її зіграла французька акторка Флоранс Томассін (Florence Thomassin). Стелла у Варліковського – емоційна і нестримна. Подібна до героїнь Пенелопи Крус в фільмах Альмодовара. Образ, що зорганізований драматургом у психічно витончений спосіб, в спектаклі Варліковського прагне лише тіла і сексу. Тому дивними і ні до чого не прив’язаними ретроспективами в спектаклі виглядають її фрази про якесь інакше середовище, в якому вона з сестрою виросла, та її спроби ображатися на свого чоловіка.

Безперечно цікавий і різноплановий актор Анджей Хира (Andrzej Chyra), що виконує роль Стенлі Ковальського, ідеально виконує образу дурного і хтивого поляка. Єдиний польський актор на сцені говорить французькою з помітним акцентом і це тільки пасує до постановки. Але що робить на сцені Стенлі, крім того, що грає тіло та голос поляка? Це питання, на яке, на жаль можна однозначно відповісти: нічого.

Режисер використовує тіло і психіку акторів як фарбу, завдяки якій можна створити якийсь візуальний, а радше – звуковий образ. Настрій. Емоцію. І, на жаль, не робить це на 100% зі всіма акторами, що є на сцені.

Прозорий лаунж музичного тла двічі переривається вставками, ніби брехтівськими зонгами, популярними піснями у виконанні австрійської актриси Ренате Джетт (Renate Jett), яка грає в декількох останніх постановках Варліковського. Мета цих зонгів – висловити позицію режисера, але не до вистави чи сюжету, а радше продемонструвати його громадянську позицію. Такий собі протест проти вульгарності, щоправда, вульгарним способом – уособленням себе в сюжетах відомих пісень. Ця пісня про мене – що може бути вульгарніше? Емоційне караоке під композицію Pulp «Common people» та неодноразово переспівану різними виконавцями «All by Myself» стають акціями розрядки для глядачів, яких витягають з гіркої нуги сумної історії Бланш.

Одна з організаторів показів, дівчина на ім’я Пауліна, жалілася, що мусила вийти перед фіналом, щоб зорганізувати вручення букетів на сцені і тому не знає, чим усе там скінчилося. А скінчилося все так, як мало скінчитися – жодних несподіванок. Жодних несподіванок у виставі не знайшли і польські театральні критики. Підкреслюючи послідовність розвитку таланту Варліковського, всі зауважують, що тематика, образи, сценічне прочитання і засоби, що ними користується режисер, хоч і виглядають все переконливіше від вистави до вистави, натомість втрачають свою емоційну новизну.