Часопис Ферми #1: пошуки в Тетієві та Моринцях

Привіт!

Виникла ідея описувати все все все, що з нами відбувається і взагалі – звідки ми взялися. Бо це дуже цікава історія, адже стільки всього відбулося, що одразу не згадаєш.

Отже, постараюся щось пригадати, а в подальшому буду все занотовувати одразу!

Почалося все з того, що я, Ілько, зі своєю колегою Оксаною працювали в сироїдному ресторанні під назвою "Небос", що знаходиться в Києві на бессарабській площі. Власне саме це прекрасне місце і надихнуло нас на створення ферми: ми помітили, що якість продуктів зовсім не та, яку хотілося б продавати людям.

Цілком логічним кроком було б створити при ресторані свою маленьку ферму. Але все склалося інакше, і ми зайнялися цією справою не залежно від "Небоса", як мріялося до цього.

Власне потрапили ми в с. Моринці (там де ми плануємо будувати ферму) майже випадково, і тут є своя передмова. Знайшовши кілька цікавих оголошень в Інтернеті, щодо продажу землі з будинком і почали об'їжджати ці місця!

НАША ПЕРША ПОЇЗДКА

26.02.2012

Перше село було Тетіїв. Їхали туди втрьох: я з Оленкою (перше фото) та Оксі (друге фото). Дистанція близько 180 км. Було вирішено їхати спочатку електричкою до Білої Церкви. Тут не обійтися без забавних спогадів. Ходив собі такий дідусь у валянках і продавав розклад руху електричок, і не просто продавав, а робив це в стилі хіп-хоп! Він йшов шаркаючи ногами, в ритм зі стукотінням колес електрички та монотонно, не збиваючись з ритму, повторював "Київ-Фастів, Миронівка-Київ". Кращого індастріал хіп-хопа, ми за своє життя не чули.

Приїхали в Білу Церкву, а там дощ, вітер, холод. Погода була не сама прекрасна, але ми вирішили їхати авто-стопом. Прийшлося довго постояти, поки ми спіймали перше авто. Підвезли нас до якогось села по-дорозі – хочеться спати, тепла і в туалет... доречі про туалет! Стоїмо ми на дорозі: ліворуч дома, праворуч дома – і збігати немає куди. Так що на майбутнє – будьте уважними, ну ви розумієте про що я...

Приїхали в Тетіїв зустрілися з дідом хазяїна. Він дивиться на Оксану і каже: КАТЮХА! Ми переглядаємося один з одним, мовляв, "яка Катюха?". Потім дід нам розповів, що Оксана конче схожа на його онуку. Навіть фото намагався знайти, але так і не знайшов. Поки дід звертався до Оксі – КАТЮХА ми їхали на їхній "копійці" дивитися хату. Доречі, забув сказати, що коли ми їздили дивитися маєток, то деінде лежав сніг. І ноги у нас, м'яко кажучи замерзли, бо ми поїхали в кедах та кросівках – хто знав, що в селі то холодніше! Не встигли ми зрадіти теплій машині, як знову не обійшлося без пригод: на черговому повороті відкривається задні двері, з того боку, де я сидів. Я з очима навикоті намагаюся їх закрити, а дід кричить Оксі: "КАТЮХА тримай хлопця!"

Зупинилася машина перед гіркою зі снігом, водою та болотом. Дуже глибоким снігом, а ми в кедах... і цю дорогу ми мали пройти пішки, а мужики та в чоботах!

Дійшли до хати – ноги вже були не холодні, бо вода в них нагрілася і з млосним лоскотом переливалася з носка в п'яти.

Будинок мені особисто дуже сподобався, та і Оксі з Оленкою теж: і поле, і вода з криниці і все все все. Кажу: "Оксі, хочу!", а вона мені все "треба інші варіанти", ну хоч ти що.

Так ми і поїхали звідти. Мокрі, холодні але щасливі! Поверталися автобусом і в Кийові були пізно ввечорі. Хоч маєток нам і сподобався та з ним не зрослася – хазяїн десь загубився і не хотів вирішувати деякі питання, які нас дуже цікавили. 

Ось ще кілька світлин:

М-М-М-М-МАШИНА

1.03.2012

Побачивши, що на поїздку в один бік уходить цілий день і немало коштів – ми задумалися: треба купити машину! Бюджет?.. 3000 грн.! Так ми знайшли "Запорожець" десь за Білою Церквою. Було вирішено їхати дивитися машину. Приїхали: погода така ж "привітна", як і минулий раз.

Добралися до власника "Запорожця". Подивилися машину, він: "купуєте?". Я кажу: "Машинка

в хорошому стані, але ж треба проїхатися". І тут почалося саме цікаве – машина не заводиться. Каже: "акумулятор сів, треба зарядити". Заряджає акумулятор і знову питає мене чи купуємо ми машину. Машина всерівно не заводилася. Тут почали литися здогадки чому це не відбувається, розповіді про те що він в Київ на ній їздив по роботі весь час, і взагалі, "машину купувати будеш"? Тут він дзвонить сусіду щоб той подивився машину. Приходить сусід починає копирсатися в цій бляшанці з виглядом наче це "Понтіак". (Нагадаю, погода не жарка, а часу все це зайняло близько двох годин.) Завівся наш "Понтіак". Сіли: хазяїн за кермо, а я поруч, проїхалися, повернулися. Кажу: "давай я проїдуся, треба ж знати що купую". Він: "ні, ти що! ще поламаєш там щось! Та і акумулятор вже сів – машина не заводиться". І це при тому, що його щойно зарядили! Я зрозумів що у машини вийшов з ладу генератор і ми як на електромобілі каталися ці 10 хв. Кажу: "добре, поїхали на СТО та до нотаріуса – відремонтуємо та укладемо угоду.  І тут з'ясовується, що нотаріусів нема, СТО нема, але купуй машину я тобі ще дам акумулятор...

Ми подякували і поїхали на електричці до дому.

Пошуки машини продовжилися...

Ми зрозуміли, що машину треба брати лише на газу, бо це дешевше обходиться  ніж бензин і щоб машина була не зовсім корито. Бюджет? Так само 3000 грн.!

Я почав шукати в Інтернеті цікаві варіанти і обдзвонювати власників з пропозицією взяти авто в розстрочку. Відчайдушний вчинок? Цьому мене надихнули Саша та Олексій – одні з організаторів Best Food Fest. Вони сказали, що нічого немає неможливого, і багато чого можна знайти і організувати без грошей.

Після запорожця я телефонував кільком власникам і дивився кілька машин.

23.03.2012

Одного прекрасного ранку я телефоную одній прекрасній людині – Дмитру. Він подавав ВАЗ 2101 на газу, в народі ця машина називається «копійка». Ми зустрічаємося, дивимося машину, я на ній «роблю коло». Прекрасна машина! Лише дно і корпус гнилий. Але машина коштувала 10 тис. грн., а у нас до того часу, здається, і 3 тис. не було.

Познайомилися ми з Дмитром поближче, цьому нам допоміг Вконтакт. І запропонували йому взяти машину в розстрочку: 5 тис. грн. зараз, а 5 тис. частинами. І він погодився. Я пішов в Приватбанк і взяв кредитку на 5 тис. грн.

Так ми придбали машину. З часом взяли ще 2,5 тис. в банку щоб віддати Дмитру. Поки що ми залізли в кредит, і банк нас час від час штурхає, але все в житті повертається на свої місця.

МОРИНЦІ

25.03.2012

Як вже писалося – потрапили в с. Моринці ми майже випадково. Оксі, шукаючи в Інтернеті оголошення натрапила на прекрасне фото гір. Це було оголошення про продаж маєтку в селі Моринці.

Маючи машину, вирішили їхати куди очі бачать – та шукати землю під ферму, заодно і в Моринці заїхати. Так ми поїхали в Черкащину. Скажу одразу: як тільки ми в’їхали в Черкащину нам там дуже сподобалося, але коли ми під’їжджали до звенигородського району, це по-дорозі в Моринці, ми були просто збентежені: хто б міг уявити, що в Україні є такі красоти! Ми зупинилися на пагорбі, де найкращій краєвид, і вийшли з машини. Перед нами відрилося те, про що писав Шевченко: лани та гори. Під враженням цієї картини я сказав: «ми тут залишимося». Хто ж знав що так вона і станеться, але про це пізніше.

Приїхали ми на місце. Зустрілися з бабуською, яка продавала маєток. Враження у нас було не дуже: хата не сподобалася, документів на землю немає, та і землі малувато було. Зібралися уходити, як познайомилися з хлопцем, який розташував оголошення цієї бабусі в Інтернеті, Валерою. Слово за слово, він каже: «тут ще кілька хат продавалися, треба згадати». Ми його в машину і їдемо «згадувати». По дорозі ми роззнайомилися. Від, дізнавшись, що ми з Оксі голодуємо, каже: «а ви часом не вегетаріанці?» Ми, мовляв, так, навіть сироїди. І тут з’ясовується, що він теж вегетаріанець вже близько 7 років. В селі ми зустріли вегетаріанця! Це мабуть більш нереально ніж взяти машину в розстрочку у незнайомої людини.

Приїжджаємо ми до маєтку, який на думку Валери продається. Виходить жінка і каже: «Ви знаєте, ми його продавали, але сьогодні з ранку прийшли люди і дали за дім завдаток». Хазяйка запросила нас в середину, познайомила зі своїм чоловіком Сергієм, показала дім, землю та угоду завдатку. Нам там дуже сподобалося і розговорившись з хазяїном ми домовилися, купимо на 1 тис. доларів дорожче. На цьому і потиснули руки. В цю тисячу входило повернення завдатку заплаченого з ранку. Як з’ясувалося пізніше, Сергій не дуже хотів продавати маєток тим людям, але був змушений через стан здоров’я.

Через тиждень ми назбирали 6 тисяч гривень, замість обіцяних 8 тисяч і приїхали внесли завдаток та підписали договір. Тепер до 1 червня ми маємо внести всю суму за дім.

У Сергія було важке життя: він воював три рази, потрапляв в полон, тікав з нього, знову воював. Зараз йому за 50 років і в нього хвороба, через яку він в червні лягатиме оперуватися.

Перед нами стала цікава задача – знайти 70 тис. грн. за місяць.

В моринці протягом місяця ми приїжджали разів п’ять. Привозили друзів і колег. Збирали трави, пили чай, гуляли лісом та просто насолоджувалися природою. Весь цей час нас приймав Валера – прекрасний вегетаріанець, який, між іншим, створив сайт села Моринці, адже, це місце де народився Шевченко… ну а хто це такий всі знають.

Це не вся історія, яка з нами відбулася, але на перший раз досить.

Далі буде…