Драйв, волинка та собача шерсть: концерт Nazareth у Crystal Hall
Вечір непомітно і невагомо опускається на наші голови, поки йдемо до Crystal Hall-у. Під входом вже припарковано недешевих іномарок. Воно й не дивно: аудиторію гурту складають переважно «ті, кому за 40». Саме вони провели свою молодість разом із музикою Nazareth, і тепер знову хочуть на кілька годин перетворитись на натовп безтурботних 18-річних підлітків. Особливо приємно, що, незважаючи на вартість квитків та пізній початок концерту, є тут і молодь небайдужа до культури, на якій були виховані їхні батьки.
Вже за якихось півгодини музиканти стоятимуть лише за кілька метрів, і ти бачитимеш їхні ритмічно-магічні рухи і жести, теплі погляди, усмішки й іронічно нахмурені брови. І ось нарешті під звуки загадкового інтро з шотландськими мотивами на сцену виходять Вони: вокаліст Ден МакКаферті, басист Піт Егнью, гітарист Джиммі Мьюрісон, ударник Лі Егнью. Підігріта дозою нетерпіння та багатоградусного алкоголю різношерста публіка починає потроху шаленіти, а з першими акордами Telegram, а потім рок-н-рольної Holiday взагалі вибухає, так наче була добряче начинена динамітом.
Ми не дамо вам і секунди, щоб спинитись... Ми подивимось, як ви танцюєте, – співає Ден. І публіка не спиняється. Вона співає, стрибає і галасує, словом робить усе можливе для того, щоб рокери були задоволені.
Звук дуже порадував. Навіть під сценою було добре чути вокал Дена МакКаферті, який, здається, майже не змінився. Такий класично роковий голос: трохи хриплий, надривний. Такий, як у далеких 70-х, коли Ден був зовсім молодим шотландським парубком з густими темно-каштановими кучерями, виразними живими очима і милою усмішкою. Зараз кучері змінили колір на срібний, очі світяться якимось домашнім теплом і затишком. А от енергії не те, що на клуб, а на цілий стадіон фанів вистачить! Чого тільки варті драйвові танці із чудернацьким розмахуванням руками під гітарні соло Джиммі. МакКаферті не перестає спілкуватись із публікою між піснями: робить компліменти прихильникам і дякує за гарячий прийом.
– А зараз буде пісня про наркотик!
Ден натякає на кавер-версію пісні Cocaine, текст якої відомий, мабуть, усім присутнім. І таки не мабуть, а дійсно відомий: натовп дружно підспівує і раз у раз розриває зал вигуком «Cocaine!». Ще один легендарний кавер – Love Hurts – змушує десятки тисяч мурашок табунами пробігти по шкірі, залишити відбитки на каналах оголених нервів…
Лірична атмосфера враз змінюється черговою порцією позитиву. А його кульмінацією стає славнозвісна «собача шерсть» – Hair Of The Dog. Пісню розпочинає барабанний марш Лі Егнью разом із басовою партією його батька Піта, до якої приєднується і гітара Джиммі. Цунамі ендорфінів з головою накриває зал, і навіть бармени не можуть втриматись від пританцьовування за барною стійкою, демонструючи задоволення від усього, що діється навколо.
Апофеоз виступу настає тоді, коли посеред пісні виносять картату шотландську волинку для Дена МакКаферті. Ніколи б не подумала, що волинка може видавати такі дивні звуки, а знаменитий програш у Hair Of The Dog виконаний саме на цьому інструменті. Ден затягує програш двічі, показуючи залу, на що здатні його легені.
Розпалена публіка починає аплодувати і голосно скандувати «Nazareth!», коли музиканти на кілька хвилин ховаються у гримерці. І ось вже вони виходять на біс, щоб зіграти останні треки. Усвідомлення того, що скоро свято закінчиться, йде в нокаут від запальної This Flight Tonight.
На десерт виходить важка артилерія у вигляді бойовика We Are Animals, що доповнює концерт порцією справжнього психозу. Йди зі мною, біжи зі мною, залиш цей світ за спиною. Йди до мене, йди зі мною, я знаю, що ми знайдемо. Ми тварини...
Глядачі вимагають продовження, але музиканти вже віддають технікам інструменти, обіймаються і дякують за неймовірний вечір. Надзвичайно добрі та світлі, вони цього вечора подарували кожному тонни позитиву і шаленого драйву з тонким присмаком собачої шерсті.
Ірена Скуратовська
Олександра Комісарова
