Хроніка так і не завершеної революції від Миколи Рябчука

Чи думали ми тоді, буремної осені 2004, що все складеться саме так, як є зараз? Чи могли уявити, що лише через кілька років з сумом згадуватимемо про те, в що вірили і на що сподівалися? Та що там років, коли процес занепаду і тотального краху почне проявлятися вже в перші місяці після «ейфоричної перемоги». То в чому ж проблема? Що пішло не так? Чому наші можновладці (та й ми самі) так і не впорались з тим завданням, яке було покладено? Чому так і не скористалися шансом нарешті побудувати таку державу, якою б пишалися, якої прагнули, в яку вірили?

Пошуки відповідей на ці питання ще довго ятритимуть душу, бо лише історія здатна нас розсудити. Та Микола Рябчук, все ж таки, спробував розтлумачити всі аспекти того, що ми вже називаємо поразкою Помаранчевої революції. Днями відомий письменник, публіцист Микола Рябчук презентував свою нову книгу з колоритною назвою «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки». Це підбірка публіцистичних нарисів, що хронологічно складають чітку картинку поступового занепаду революції, отих надій, сподівань, віри і прагнень. Матеріли, написані від початку 2005 року, тобто від перших ознак можливого краху, чи, як зараз казати модно, кризових явищ в політиці, і дають своєрідний каркас причин, наслідків і перебігу подій, пов’язаних із завершенням того, що так достоту і не почалось. Та про це пізніше.

Отже, 15 червня в книгарні «Є» відбулась презентація одразу 2 книжок Миколи Рябчука. І якщо «Улюблений пістолет пані Сімпсон» став головним об’єктом обговорення і уваги, то друга книга, «Сад Меттерніха», видана ще у Львові в кінці 2008 року, так і не добралась до книгарні Києва.

Переповнена зала, позитивна дружня атмосфера і, звісно, література. «Це подія не київського і, навіть, не українського масштабу, це подія масштабу європейського», – так презентував автора його друг – відомий поет Олександр Ірванець.  

Тепер про «пістолет», Мардж Сімпсон і, власне, до чого тут ми зі своєю революцією. В одному з епізодів відомого мультсеріалу «Сімпсони» була історія про те, як Гомер купив собі пістолет, але зрозумівши, що від нього лише одні проблеми, вирішує його викинути. Але пістолет – така приваблива річ, що герой так і не наважився позбавитися від нього самотужки, тому віддає його дружині Мардж. Та ж, замість того, щоб пожбурити непотрібну річ у смітник, раптом побачила своє відображення з цією симпатичною «цяцькою», яке так сподобалось, що вона вирішила залишити зброю собі. Наша нова «пост-постсовєтська» влада наче та пані Сімпсон, успадкувавши неправову, шантажистську державну систему, так і не змогла від неї позбавитися, бо дуже ж вже привабливо система колишня виглядає, дуже зручно, просто і спокусливо. Назву всій книжці дала стаття, написана ще у червні 2005, і, яка, на жаль, так і залишилась актуальною: нова влада так і не змогла пожбурити у смітник свій такий привабливий «пістолет» неповаги до права і «шантажистської» системи Л.Кучми. Це – і корінь поточної ситуації, і джерело відповіді на питання «чому ж так сталось?». Сумно, панове, та ми до цього звикнемо... вже звикли. Власне, як завжди.

Найголовніше, що повинна була зробити нова, ще тоді «помаранчева» влада, і з чим так і не впоралась – це змінити інститути влади. В цьому суть проблеми, бо без зміни інститутів, на думку М. Рябчука, нічого зробити не можна. Необхідно було переглянути і політичну культуру держави, хоч вона і формується роками. На якомусь етапі влада просто стала наслідувати попередню систему, так і не зробивши спроби щось змінити.

Отже, в «Улюбленому пістолеті…» автор намагається хронологічно, крок за кроком, відтворити ці події, які відбувались останні кілька років, відтворити етап за етапом крах революції та всіх наших ідеалів і сподівань заразом.

Рябчук намагається показати, що ж насправді сталось і чому, та робить спробу пояснити, що треба було робити і як жити далі –  питання, якими ми самі давно вже задаємось. Хоча він та його друзі уникають поняття краху як такого, вважаючи, що революція не доведена до кінця, вона так і залишилась в зародковому стані.  

Та не все так сумно, як може видатися. М.Рябчук та його «соратники» вірять: попри те, що «лідери нас так підвели», десь ще буде і якийсь промінь надії. Автор стверджує, що ця книга –  лише «злободенна публіцистика, яка, хотілось би, потрапить через кілька років на смітник і стане не актуальною». Ну що ж, поки вона якнайактуальніша, нам залишається лише в це вірити. Отож, читаймо М.Рябчука, думаємо, і будуємо власну державу власними силами, таку, за яку буде не соромно і якої ми самі для себе прагнемо.