«Jazz Bez-2008»: солідність, спокуса і драйв

Спалах! Спочатку бачимо блискавку, потім чуємо грім, та чому ж, навіть очікуваний, він не менш бентежить? «Jazz Bez»! Спочатку роздивлялись архівні фото, згодом – перелік іменитих і не дуже гостей фесту, однак, вслухаючись у щодня нові інтонації джазу, дивуватись не припиняли. Сенсація! Антикризовому комітету мистецького об’єднання «Дзиґа» таки вдалося бодай на 10 днів відтягнути львів’ян від блоків новинних жахів по телевізору, плодовитої, мов кущ вовчих ягід, попси на радіо і шершавих словесних баталій в он-лайні. «Поважай себе – слухай джаз!»,- примовляла «Дзиґа», закручуючи дедалі більше міст, музикантів, джазових стилів, настроїв, інструментів та експериментів до масштабного вихору під назвою «Jazz Bez - 2008».

Спокуса

Джазоманів, джазоголіків, джазменів і всіх, які просто притусувались, одначе спрагло вичікували початку фестивалю, розкуповуючи квитки за місяць до події і сперечаючись за ліпші місця в залах; тих, які намугикували одне одному мелодії, коли не могли назвати стильовий напрям музики, і тих, які розмовляли ледь не енциклопедичними музичними термінами, словом, усіх зацікавлених і причетних до «Джаз Безу - 2008» «Дзиґа» вирішила … подражнити. Як інакше назвати те, що своєрідним intro до вишуканого свята звуку стала візуальна подія – виставка відомого фотомитця Олега Огородника «Бром -Фото – Jazz Bez». Світлини окупували стіни львівської «Квартири 35» і досить комфортно там почувалися, красуючись і викликаючи чимало питань. Чому розмиті? Де загубився колір? Наскільки раритетними є фотографії? Олег Огородник, що, немов спалах фотокамери, аж світився від задоволення споглядати негаснучий інтерес до своїх робіт, залюбки все всім пояснював і частував вином. Виявилось, що фото такі розмиті, оскільки джаз, на думку митця, від природи дуже нечіткий, непостійний і може мати купу різних тлумачень. Виставка виконана в сепії, що є найліпшим кольоровим вирішенням характеру джазу. Світлини не чорно-білі, оскільки ще не встигли стати архівним раритетом, адже тільки минулорічний «Джаз Без» звізуалізований в експозиції. А вино червоне й біле, бо на тому не залежить. Олег Огородник розколовся, що топ-5 його улюблених напрямків зйомки – це ню, життя в горах, життя взагалі, спорт і пейзажі, якими захоплюється останні 2 роки. Після цього одкровення можна було помітити на фото з джазу характерні риси всіх цих тематик: оголені емоції, глибинну простоту, цікаві акценти, нестримну динаміку й красу, що перехоплює подих. Щоб інтрига була помірно солодкою, публіці таки дали спробувати шматочок джазу – кілька композицій у виконанні гурту «МТ-3». Словами хірургів-практикантів: шлях до серця через вуха починається з очей.


Драйв: «Outsider Blues»; «The Mandry»

Відкриття «Джаз Безу» наповнило зал Львівської філармонії під зав’язку. Організатори, певно, не раз розкаювались у своїй лояльності, одначе мужньо тримали докризовий рівень цін на квитки, не дозволяючи їм підійматися вище 100 грн. Найдешевші вартували 40 грн, та й при всьому студенти та працівники культури мали знижку 50%. Якісний джаз має бути доступним. 
Приємна ностальгія, картинки та ноти колишніх «Джаз Безів» блискавично крутнулися спогадами, коли на сцену вийшла незмінна ведуча дійства Марта Більська. Її з’ява для публіки стала своєрідним гарантом якості фестивалю, який тримає марку. Першою емоційною листівкою із джазового конверту став гурт «Outsider Blues», гість із польського Пшеворська. Музиканти грають разом із березня 2001 року, дотримуються стилю «чікаго» і напрочуд колоритно виглядають. Приміром, дивлячись на «бритоголового» гітариста гурту Руфіна Рухеля, набагато простіше було уявити, як він грає «Мурку», аніж виконує музику в стилі Мудді Вотерса, Джеймса Коттона і Кіма Вільсона, з творчості яких гурт бере взірець. Виступ гурту «Outsider Blues» виявився Джазом Без зобов’язань і рамок – себто й не джазом зовсім, а блюзовими композиціями, як власними, так і аранжуванням відомих польських та світових грандів. Для цього на сцені зібрали повноцінну робочу групу в складі Wacek Tworzydlo (ударні), Janusz Kraszewski (саксофон), гітаристів Darek Czebiera, Marcin Straczek (бас) і Rufin Ruchel (паралельно ще й клавішник) і двох вокалістів: Marek Antosz і Jacek Szpytma (вокал, гармоніка, гітара, автор текстів). А яка робоча група може обійтися без службових нарад? Але ж не на сцені, шановні! Загравання з публікою і простота поведінки під час виступу – це одне, але вирішування стратегії гри безпосередньо перед слухачами дає відчуття непідготованості або неналежної зіграності музикантів. Двоє вокалістів – це цікаво і динамічно, це додає відтінків, але не тоді, коли вони, запанібрата обіймаючись, вирішують, чия має бути партія і кому б то з музикантів виконати соло. Найбільше клопотів їм видалось з ударником, який не вельми вслухався у переливи музики й захоплювався своїми партіями настільки, що не хотів впускати в музичний простір соло на клавішних, до яких неочікувано приклався колоритний гітарист, хоч і в стилі «Мурки», проте з найбільшою професійністю і найцікавішими заворотами виконання. Попри все, «Outsider Blues» дав досить драйвовий поштовх фестивалю, добре розігрівши публіку енергійним блюзом, за що їм і спасибі, за що їх і на біс.
У перерві всі дружно, а головне - безкоштовно, напихали мобільні телефони джазовими рінгтонами – сюрпризом від спонсорів фесту, а в кого не працював блютус, ті кусали лікті, переважно свої.
«The Mandry» заявилися перед ясні очі публіки, позиціонуючи себе The Main частунком вечора. Щось у тому таки було, адже припали вони до вподоби публіці неабияк. Гурт має власний чіткий стиль виконання – джаз-рок із блюзовими приправами, адже мав достатньо часу, щоби цей стиль відчеканити. Музиканти починали ще у 70-х із безпрограшних Deep Purple, Slade, Sweet, Pink Floyd, Black Sabbath, Blood, Sweat and Tears, Chikago. Згодом – багато знаків питання стосовно подальшої спільної роботи. Музичний продукт «The Mandry» розклали по полицях, де кожен учасник вдосконалював техніку, в очікуванні на зоряний момент возз’єднання гурту, що звершився у 2001 році. Відтоді музиканти постійно представляють до насолоди прихильників нові програми, переважно на основі старих-добрих мотивів епохи їхнього злету. Останнім таким проектом є спільний концерт з легендою сміливої української музики Віктором Морозовим. Емоції цього виступу вже встигли перейняти у столиці в рамках культурної експансії «Львівська площа», а під час «Джаз Безу» зі сцени філармонії «The Mandry» урочисто пообіцяли представити цей проект і львів’янам. До слова, гурт із досить космополітичною назвою продемонстрував неабиякий патріотизм, виступаючи у стильних футболках із гербом Львова, яких вистачило всім, окрім вокаліста, який виглядав, неначе воїн світла на пляжі Маямі - весь у білому за величезними чорними окулярами. Загалом «The Mandry» створили на сцені візію оркестру – настільки багатогранним було звучання і живою картинка. Вокаліст Орест Жукевич, паралельно і продюсер гурту, працював за трьох: постійно жартував, вигадував, щось перекручував і заряджав публіку неймовірної сили енергією. Було цікаво дивитися й на перкусіоніста Івана Вощину, який настільки кайфував від музики, яку виконував, що віддавався їй повністю, іноді допомагаючи собі мімікою, іноді затьмарюючи ударника Ігоря Леська, проте синтезуючи зі своїх емоцій чистий драйв і без залишку віддаючи його публіці, – неймовірне було видовище. Керівник ансамблю, гітарист Маркіян Дрібнюк, зосереджений і врівноважений, та бас-гітарист Орест Смішко без проблем знаходили спільну ноту, в міру імпульсивну, аби не затьмарити звучання мідної секції, яка є родзинкою гурту. Щоправда, родзинок в «The Mandry» аж чотири: труба Євгена Шелеста, тромбон Євгена Прокіна і саксофони Олега Легендзевича та Ігоря Труха. Такий широкий спектр «духовенства» наразі не є поширеним явищем серед українських гуртів. Гурт представив інструментальну п’єсу в стилі фанк авторства клавішника «The Mandry» Аркадія Орєхова з коментарем вокаліста: «Гениален, чертяка!». Концентрація драйву на квадратний сантиметр філармонійної площі зашкалювала, конче потрібен був простір для танців, а оскільки такого не виявилось, то й на біс гурт не викликали, хоча ой як хотілося.


Солідність: Давид Голощьокін і «Четверо»; «Laboratorium»

До Львова приїхав Маестро. Привіз найдобірніший романтизований джаз і теплі спогади понад двадцятирічної давності про минулі львівські гостини. Стверджував, що нічого не змінилося у настроях публіки, тому продовжував грати, як колись, вічнозелену джазову класику. Мова йде про Давида Голощьокіна, найяскравішого мультиінструменталіста, в арсеналі якого є скрипка, тенор-саксофон, флюгельгорн, фортепіано, сопрано-саксофон, вібрафон, кишенькова труба, ударна установка і т.д. Звісно, під час концерту другого дня «Джаз Безу» Давид Голощьокін не мав можливості продемонструвати всі свої таланти, і, оскільки не бажав перетворювати виступ гурту «Четверо» у хизування своїми вміннями, скористався лише скрипкою і флюгельгорном, зате ЯК він це робив! Жодного зайвого звуку, жодної змазаної ноти, жодного напруження в музиці – нічого зайвого. Мелодика і настрій – класичний джаз у всій своїй статечності. Давид Голощьокін, джазовий практик із солідним досвідом, є засновником і керівником петербурзької «мекки джазу» - Філармонії джазової музики. Квартет «Четверо», окрім петербуржця Голощьокіна, представляють троє москвичів: ударник Віктор Єпанєшніков, піаніст Алєксєй Подимкін та контрабасист Сєргєй Васільєв. Грали стару програму, по-новому свіжо й експресивно. «Star dust» Кармайкла, який скрипаль і піаніст виконували із широко заплющеними очима. Неперевершена партія флюгельгорну у «My romance» Річарда Роджерса - Голощьокін легко, але впевнено нагадує, хто тут віртуоз. Однак коли діалог зачинають піаніст і контрабасист, Маестро тактовно відходить у тінь апаратури. Після насиченого соло Сєргєя Васільєва ударник, напівбавлячись-напівсерйозно накидає лассо на увагу публіки і затримує її всю, балансуючи на хвилі завдяки ідеальній координації, відпрацьованій роками. Як виявилось, у залі були присутні люди, що пам’ятають попередній львівський концерт Голощьокіна у 80-х рр. Джазмен поринув у молоді спогади і в ностальгійному настрої «Четверо» взялися за виконання композицій Дюка Елінгтона, годину гри з яким на одній сцені під час концерту в Петербурзі 1971 р. Давид Голощьокін вважає благословенням і найбільшою нагородою в житті. Композиції «Music is my mistress», «Cotton Tail» та інструментальна балада «Іn a sentimental mood» чітко дали зрозуміти, що без «бісового» твору музикантів зі сцени не відпустять. «Ми зіграли все, що вивчили – тепер не знаємо, що грати»,- жартував Голощьокін, таки даруючи публіці «Мою одну єдину любов» Гая Вуда.
Другий гурт, запрошений до виступу в другий день «Джаз Безу» вдало підтримав ефект дежавю публіки. Ридайте ті, хто в законсервованому музичному просторі «совка» пробивав собі право на добрий смак, мало не зав’язуючи у вузлик антену приймача, коли виловлював хвилю Польського радіо - «Laboratorium» вирішив нагадати про ті веселі часи, загравши різні композиції з 9 своїх альбомів. Тим, хто пам’ятає музику гурту ще з заборонених радіохвиль, певно, дивно було слухати чистий випрацюваний звук, без шипіння і перешкод. «Laboratorium» уже достатньо дорослий (гурту як-не-як 37 років!), має безліч нагород і годин відіграних концертів, до того ж привіз до Львова бас-гітариста легендарних «Scorpions», тому без проблем тягнув на те, щоб грати після Давида Голощьокіна, от тільки музика гурту доволі далека від джазових стандартів. «Laboratorium» - піонери польського джаз-року. Перші п’ять років своєї музичної практики грали на акустичних інструментах, а потім почали експериментувати зі звуком. Накрутили такого, що потім багато років роз’їжджали з концертами по різних країнах, демонструючи свої фішки. От і на «Джаз Безі» виділились хлопці перш за все дивними технічними примочками клавішника, який, здавалося, міг малювати звуком, час від часу додаючи свій зелектронений вокал до гіпнотичної музики гурту. «Laboratorium» - це Marek Stryszowski (вокал, кларнет), Janusz Grzywacz (клавіші), Pawel Scieranski (електро та акустична гітари), Mieczyslaw Gorka (барабани, перкусія) і Pawel Maciwoda (бас-гітара). Музика гурту дуже ситуативна, тому, вокаліст розповідав про передумови написання кожної композиції, щоб перейняти публіку відповідним настроєм. Приміром, історія написання напрочуд легкої й ексцентричної «Кімнати 210» пов’язана з панночками, що звеселяли перебування музикантів у одному з закордонних готелів. Абсолютно інше спрямування має композиція-пам'ять про нефортове перебування гурту в Монголії, за якого музикантами зацікавилась міліція країни, чи твір-протест проти панк-музики в німецьких клубах «I’m so glad – punk is dead». Вокал протягом однієї композиції міг плавно переходити з мелодійного через медитативний до проникливого, навіть розпачливого. А бас-гітарист – то окрема історія. Музикант височезного професійного рівня, поводився так, наче він грає не в складі «Laboratorium», а «Laboratorium» підігрує йому. Манера триматися, постійно припрошувати публіку аплодувати, рухатися по сцені з гітарою, наче при заповільненій зйомці - навіть в останніх рядах глядацьких балконів відчували дух «Скорпів». Справді тішило те, що Pawel Maciwoda з усіма не вельми джазовими нашивками пацифістського триколору на джинсах, на всі 100 показав, як сильно треба любити свій інструмент, щоб робити музику якісно – його соло змушували затамовувати подих.


Імпровіз: «Jacek Kochan & Co»; «BUCHKYS»

Польсько-американсько-французький проект, якому задає ритму (і в прямому, і в переносному значеннях) перкусіоніст, композитор і аранжувальник Jacek Kochan, представив своє емоційне й схвильоване ф’южн-звучання. Музика зовсім неоднозначна, та й розподіл ролей в гурті досить незвичний: тільки Jacek Kochan, лідер проекту, чесно і з ентузіазмом відпрацював за ударною установкою всі композиції, зосереджені піаніст Dominik Wania та контрабасист Michal Baranski, все намагалися встигнути за ударником, а саксофоніст Gary Thomas постійно то з’являвся, то зникав, демонструючи, що цей проект цілком ігнорує провідну зазвичай роль саксофону в джазі. Музиканти багато імпровізували, бо статус Кохана зобов’язував – недарма ж 15 років провів за океаном, де жив у Нью-Йорку, Монреалі й Торонто і працював з джазовим, фанковим, ритм-н-блюзовим, етнічним музичним матеріалом, займався проектами з хором і оркестром. Композиції, якими музиканти закутали львівську публіку, були дещо напружені, невідомо було, чого очікувати і як надалі зміниться характер виступу. Іноді саксофоніст вкотре надумував повернутися перед ясні очі публіки і виконував напівконвульсивні партії (в стилі ДАІ: «подихайте в трубку»); піаніст грав то надто розмірено, то з наростаючим неспокоєм. По всьому, наче на противагу своєму ж виступу, бонусним треком на біс стала напрочуд врівноважена й мелодійна композиція, що розслабила публіку до перерви.
А румунський піаніст захворів. Фортепіано Львівської філармонії не дочекалося Mircea Tiberian, який з кордону змушений був повернутися додому, оскільки погано почувався, але урочисто пообіцяв виступити весною на «Флюгерах Львова». Натомість Petras Vysniauskas (сопрано саксофон), Mark Tokar (контрабас) і Klauss Kugel (ударні), кожного з яких називають епохою в розвитку джазу, із зіркового квартету "BUCHKYS" зімпровізували тріо і зіграли такий джаз, що під силу тільки корифеям, які не лише не бояться експериментувати, але і вміють це робити. "BUCHKYS" з литовської означає «поцілунок», музика гурту відповідна: нестримна, пристрасна, загадкова і насичена, завжди приємна настільки, що хочеться закрити очі й розчинитися. Музиканти не припиняли вражати своїм рівнем, кожен з них кілька разів тішив публіку неймовірними соло, майстерними і щораз цікавішими. Імпровізація відкрила гурту широкий простір для забавки зі звучанням, ритмікою і емоціями слухачів. Музикант "BUCHKYS", на прикладі якого можна впевнено доводити злісним занудам, що джаз – це передусім інтелектуальна музика – не хто інший як Klauss Kugel. Визнаний митець авангардного джазу, він продемонстрував фантастичну музичну тактовність, тонко відчуваючи моменти, на яких треба непомітно закцентувати, де варто додати експресії, а де відійти на задній план. Зріднившись з ударними, Klauss Kugel не забував про спецефекти – естетичні глиняні дзвоники на зелених нитках, які додавали композиціям ореолу легенди. Крім того в один з кульмінаційних моментів джазмен озброївся лиш однією тарілкою і проводив по ній смичком, отримуючи м’яке медитативне звучання. Гіпнотичність повільних композицій якнайкраще підкреслював львів’янин Марк Токар, який також вигадував нестандартні способи гри, одним з яких була тарілка між струнами його контрабасу. Українського контрабасиста давно позиціонують як виконавця європейського рівня, однак багато хто з європейських музикантів може лише позаздрити такій майстерності, яка однозначно вказує, що Марк Токар заслуговує належності до ще вищої ліги музикантів. Саксофоніст Petras Vysniauskas розсіював звуки сопранового духового, вимальовуючи ним у повітрі ледь не цілі картини, а коли захотів відпочинку, присів за фортепіано і… заграв! Неочікувано, але зазвучало доволі непогано. Складність партій – то другорядне, коли мова йде про композиційну довершеність. Тим паче, під кришкою фортепіано не завивав самотній вітер за відсутності румунського піаніста, та й публіка оживилась, бо шукала нагоду справедливо підловити музиканта на непрофесійності під час гри на невластивому йому інструменті. Проте незручних моментів під час гри Petras Vysniauskas не виникало, бо за клавішами він проводив не настільки багато часу, все ж повертаючись до свого профільного духового. "BUCHKYS" відіграли на одному подиху. Коли саксофоніст і контрабасист втомились боротись за тривання останньої композиції, її, згасаючу, потрохи відходячу у вічність, підтримував лише невтомний ударник, який, впевнено вів далі, незважаючи на інших «бучківців», які, усміхаючись, чекали, поки він вгамується. А оскільки енергія в ударників просто ударна, то терпець саксофоніста урвався і він, передавши свій інструмент Токарю, зняв свій піджак і накинув його на ентузіаста. Навіть при цьому Klauss Kugel продовжував грати, а закінчували цю композицію "BUCHKYS" таки втрьох. Тріумфально піти зі сцени на цьому публіка музикантам не дала – грали ще один імпровіз, в якому багато волі дали Марку Токарю, аби львів’яни належно оцінили свого героя. Повільна, таємнича, вдумлива композиція закінчилась вкрай ексцентрично - неочікуваним «ча-ча-ча».


Контрасти: «Saga Quartet»; «2 good»

А молодому литовському джазу зовсім не слабо. В передостанній день «Джаз Безу» це доводили дві молоді команди з Вільнюса: «Saga quartet» і «2 Good». Вони не повторювали і не доповнювали одне одного – в якійсь мірі стилі їх музики навіть суперечили. Це - контраст, який робить дві картинки чіткішими.
Не завжди зрозуміла, часом різка, згодом оксамитова, іноді дивна, іноді дика, музика «Saga Quartet» настільки ж харизматична, наскільки багатогранна. Музика квартету, мікс джазу, року та контемпрері, щедро приправлена імпровізаціями, здавалася живою, вона розливалася по жилах, її переливи зацікавлювали, а гострі моменти хапали за душу. Діапазон композицій - від простих тональних мелодій до вільних джазових текстур та екстремального авангарду. Музиканти виконали саги зі свого першого і поки єдиного альбому, 9 оригінальних композицій якого побачили світ 2 роки тому. Музичне наповнення виступу «Saga Quartet» дивувало і змістом, і формою: після закручених композицій «Drops» і «Trip», первинно чуттєвого «Elephant tango» з перфектним соло котрабасиста Vytis Nivinskas, практичний посібник «How to earn money the easy way» всього на 8 тактів; а потім - «The white horse», в якій піаніст Dmitrij Golovanov грає не тільки по клавішах фортепіано, а й по струнах під кришкою інструмента. І всі ці екстраординарні музикування, включно з Liudas Mockunas, саксофон якого кричить, гуде, істерить, вмирає і вимагає чогось, завжди підтримує ритм-секція, яку вартує ударник Marijus Aleksa. «Saga Quartet» - дуже сильний гурт, як музично, так і емоційно. Його нелегко сприймати, він викликає недвозначне ставлення – музика або викликає захват, або рішуче відштовхує, третього бути не може. Музиканти навіть збили романтику назви гурту, розповівши, що «saga» в перекладі з литовської – «сорочка».
«Занадто добрі, щоб бути справжніми»,- «2 good» надмірною скромністю не страждають. Легенька позитивна музика гурту схожа на зджазовані саундтреки до голівудських фільмів. І поки «Saga» зі своїми закрученими варіаціями-імпровізаціями за кулісами оговтується від моральної травми такого розвитку джазового вечора, хлопці з «2 good» роблять розслабляючий масаж емоціям публіки, досі напруженим від виступу попереднього гурту. За цю справу беруться двоє тенорових саксофоністів, один з яких, Remigijus Rancys, доповнює композиції ніжним звучанням флейти і займається аранжуванням, а інший, Karolis Vaitiekunas, є автором текстів, композитором і вокалістом. Басист Julius Valancauskas, наймолодший учасник гурту, однаково комфортно почувається, виконуючи джазові й рокові речі, тому не соромиться поєднувати ці стилі під час виступу. Піаніст Kestutis Pavalkis заграв кілька непоганих соло, але його помітно затьмарював флейтист, який робив музику містерією, а згодом взявся грати ще й на акустичній гітарі. Справжнім тротилом виступу стало запрошення на сцену ударника «Saga Quartet» Marijus Aleksa, яке прояснило нарешті причину розміщення на сцені двох ударних установок. Ударник «2 good», Darius Rudis, відомий широким спектром акомпонування, від латини й фламенко до джазу і музики ф’южн, неабияк стішився у передчутті забави. І тут почався драйв! Ударники двох литовських гуртів, навіть візуально схожі один на одного, як дві ноти однієї тональності, пліч-о-пліч обігруючи один і той же настрій, навіть не дивлячись на інструменти, а півпоглядами досягаючи розуміння між собою, показали всім, хто в цьому джазі ритм задає! Публіку вразило настільки, що вона почала вестися на провокації вокаліста, за яких наспівувала за ним фрагменти пісень гурту. Словом, все було нескладно, але на душу лягло.


Звучність: «Sonore»

Професійних музикантів-індивідуалістів нині багато всюди, але таких, які могли б вести спільну музичну лінію в одному колективі, треба шукати по всьому світу. Музикантам хорошого гурту мало добре грати - треба однаково мислити. Саме на основі спорідненості джазових поглядів зігрались троє найкращих саксофоністів сучасності – Mats Gustafsson, Peter Brotzmann і Ken Vandermark, утворивши тріо «Sonore». Ці троє музикантів є майстрами фрі-джазу, невпинними імпровізаторами з важенним досвідом і потужною дискографією за плечима. Метс Гюстафсон, з-поміж всіх видів саксофонів і флетофонів, якими володіє, найкраще віртуозить на величезному контрабасовому саксі, витискаючи з нього звук легким диханням або досягаючи перкусивного ефекту. Цей музикант і композитор відіграв понад 1500 концертів в усьому світі, співпрацював із художниками, поетами, театралами, танцюристами, має 4 рекордингові лейбли. Петер Броцман, мультиінструменталіст, центральна фігура європейського імпровізаційного джазу, колись розпочинав зі свінгу і біпопу, самостійно опанувавши техніку гри на кларнеті й саксофоні, тепер – лідер гуртів «DIE LIKE A DOG TRIO» і «CHICAGO TENTET». Кен Вандермарк, тенор саксофоніст і бас кларнетист вже понад 20 років працює в Північній Америці та в Європі над створенням та компонуванням музичних імпровізацій. На «Джаз Безі -2008» він презентував вінілову платівку «Resonance project», записану під час минулорічного виступу у Львові. Щодо спільної роботи музикантів у «Sonore», то гурт не має лідера і жодної музичної ієрархії. Всі соло, дуо чи тріо виконуються спонтанно, настроєво, але композиційно гармонійно. Хоча людині непосвяченій гармонію гурту одразу зловити неймовірно важко. Звучання духових на жодну секунду не перетворюється в традиційне для і утворює дуже своєрідну мелодику, без ритму, без жодної чистої ноти. Інструменти під час виступу «Sonore» на «Джаз Безі» не співали – з них добували звуки. Їх мучили, підкоряли, з ними домовлялися, їм погрожували, з ними компромісили, в них шепотіли, легенько дмухали або дули з силою, необхідною, щоб добути шквал. Ні, однозначно, це не була музика релаксації і нірвани, та й про життя-буття під таке не дуже замислишся. Однак безсумнівно, що така музика є унікальним явищем, підвладним лише «Sonore» і нікому більше, що вона групує тісне коло прихильників, які здатні відчувати кожен несамовитий звук підсвідомістю і насолоджуватись до кінця незрозумілими емоційними хвилями, які так стрімко накрили публіку в останній день фестивалю «Jazz Bez-2008», залишивши до наступного року більше запитань, ніж відповідей, купу простору для роздумів і офтальмології власних джазових поглядів.

фото: Маріан Стрільців