Літературна революція в «Купідоні»

Рівно через два роки після Помаранчевої, ми дочекалися літературної революції. На цей раз дійство відбувалось в закритому просторі, в камерному приміщенні «Купідону». Не було навіть баби Параски, хоча яка справжня революція без баби Параски скажете Ви, й будете праві. Організатори мотивували необхідність літературної революції тим, що Помаранчева революція вплинула на творчість чи не всіх митців України, зокрема на письменників.

Розпочав революцію не постріл «Аврори», й навіть не засідання ЦВК під проводом Ківалова, а Андрій Курков, який зачитав уривок зі свого роману «Последняя любовь Президента». Читав мовою оригіналу. Пан Курков зазначив, що російськомовний наклад цього його роману вже майже розійшовся, але в продажу ще залишилась значна частина україномовного накладу.

Естафету підхопила Лариса Денисенко, яка чи не всю революцію пробула радше в статусі юриста, ніж в статусі письменника. Вона розповіла, як в ті буремні революційні дні їй подзвонив Рибачук й сказав терміново готуватись до від’їзду в США. На запитання «чому?», адже слід було вирішувати питання відносин Україна – Європейський Союз, Рибачук лише коротко відповів: «операція «американські валянки». В США Лариса Денисенко з усіма іншими членами делегації хотіла під тамтешньою головною новорічною (радше різдвяною) ялинкою розмістити ще й маленьку нашу, помаранчеву, але потім вирішили відмовитись від цього задуму, щоб не було враження, наче всі події листопада – грудня 2004-го були дійсно зроблені на кошти адміністрації Сполучених Штатів. Тож ялинку віддали якомусь бомжеві, який грав на барабанах, й тому видався їм найбільш революційним персонажем.

Після пані Лариси слово перейшло до Ірен Роздобудько, яка зачитала свій «Оленіум» (читати текст>>>), – ще одну альтернативну версію української історії, згідно з якою в результаті неймовірних кліматичних змін в Україні найбільшою цінністю стали олені. Причому заможні люди мали їх по кілька штук, й тримали їх в спеціальних стайнях, а представники середнього класу мали лише по одному, й тримали їх вдома, мріючи про стайні. На цьому ґрунті розгортається соціальний конфлікт, коли, за класиком, «верхи не можуть, низи не хочуть». За Роздобудько, Партія гегемонів захищає інтереси надзаможних людей, які мали по кілька оленів, а партія «Наше краще» – інтереси середнього класу. Перші виступали за подальше розведення оленів, а другі – за обмеження їхньої популяції, шляхом кастрації. Зрештою, в процесі Антикастраційного круглого столу їм вдалось досягти порозуміння.

Як завжди, неперевершено виступив Юрій Винничук. Зазначивши, що в Києві він лише проїздом, він прочитав кавалок зі свого роману «Весняні ігри в осінніх садах». Це треба було чути. Інтонацію пана Юрія неможливо передати. Помандрувавши разом з ним «центрами» двох панн (це дуже кропіткий процес, адже «центр» «може бути на міліметр лівіше або правіше»), ми зайвий раз збаґнули, що еротичне звільнення завжди йде вслід за соціальним, інакше друге можна вважати невдалим.

Яскраво також виступила Світлана Поваляєва, зачитавши надривно-потужний текст про революцію, коли третій день не сплячи, вже кашляєш, нарізаючи канапки революціонерам, а светр твого друга тим часом пропах скислим кількаденним потом, цигарковим димом, й невідомо чиїми шкарпетками, що так вперто не помічали журналісти з гламурних видань. За своєю патетикою Світлана Поваляєва взагалі чимось нагадувала Маяковського в спідниці, за всієї штучності й натягнутості такого порівняння.

Сергій Жадан нічого читати не вийшов. Видно, законспірувавшись, готував ще одну революцію. Готував глибоко в підпіллі.

До речі, Ви можете прослухати запис цієї імпрези в аудіо форматі. Шукати ось тут.