Лист № 4, або Степан не хоче бути принцом данським

«Взагалі ж я не проти помандрувати

Не тому, що не син землі своїй рідній,

а тому, що корисно ночувати

то в півкулі західній, то у східній»…

Доброго дня, хазяйко. Пишу тобі з околиць Ельсинору. Тут несамовито красиво, проте данським принцом бути не хочу, оскільки один із загальновідомих погано скінчив. Замок Гамлета – Кронборг розташовано на північно-західному краю острова Зеландія, не заплутайся, данська Зеландія. Я уважніший за жульвернівського Паганеля. Жуля Габріеля Верна згадав недаремно, хоч до Данії він не має жодного стосунку. Пам’ятаєш, коли був маленьким, зачитувався його романами. Виявляється, малий Жуль страшенно любив мандрувати, але, на відміну від мене, тільки в мріях. Таємно від батьків він влаштувався юнгою на трищоглову шхуну «Коралі», яка вирушала до Індії. Проте тато хлопчика наздогнав шхуну і зняв з неї мандрівника-невдаху. Тоді Жуль Верн пообіцяв батькові подорожувати лише в мріях.

Маю неоднозначні враження від Копенгагена.

Ровери тут правлять за громадський транспорт (як наше львівське і київське метро), я собі знайшов велосипед в Кристіанії (район, який в середині минулого сторіччя захопили хіпі, так і досі в ньому живуть, майже в центрі, п'ятнадцять хвилин пішки від будинку принцеси на горошині), а повернув залізного коника біля міської ратуші. Застава на ровер – монетка, як у великих маркетах на кошики. Але тобі, хазяйко, це не актуально, бо на лісапеді їздити ти не вмієш.

Біля палацу королів мене відлякали охоронці. Ти знаєш, що ці варвари роблять собі шапки з ведмедів. Раніше на таку «окрасу» брали одного ведмедя, потім з двох ведмедиків почали робити дві шапчини, а ще пізніше з трьох моїх родичів – одну проклятущу шапку. Сильно б вони потішилися, аби я розгулював Копенгагеном у капелюсі з людської шкіри, як той індіанець, що добуває скальпи. А їм відомо, що мішка однією лівою дійсно може зняти з людини скальп? Більше ніколи там не гулятиму, хай їм грець.

Вже, здається, згадував, що всі скандинавські країни схиблені на екології. В Данії навіть пам’ятники носять респіратори: клаймат чейндж, як ти кажеш, внаслідок якого Гольфстрім може змінити напрямок течії, тоді бабусі Європі сумка, тобто торба.

Страшенно втішають мене назви копенгагензьких вулиць: Духмяної м’яти, Крокодила, Душевної радості – це я потрапив в район моряків.

«…Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах».

Колись підступні дружини моряків ставили на віконця порцелянових котиків, пташок, псів – це означало: чоловік у морі, а я сумую. Такі облудні й непостійні серця жінок мандрівників.

«Й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,

просили сказати, що ця печаль
відійде, так як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б 
що в нього все добре».

Страшенно люблю поезію дядька Сергія. Ну, геній – і в Африці геній. Якось би це ще шведам пояснити.

Щодо інших літераторів. Тобі цікаво було б пофотографувати Ганса Крістіана Андерсена (от скажи, хто пам’ятає повні імена Туве Маріки Янссон, Астрід Анни Емілії Ліндгрен або Сельми Оттілії Ловіси Лагерлеф. А от Андерсен – Ганс Крістіан, і все тобі). Але ж ти народишся через три роки після смерті казкаря, це унеможливлює фотосесію. Кажуть, пан Андерсен був страшенним диваком, фотографувався лишень лівим профілем, оскільки вважав його більш виграшним. Обличчя кам’яного Андерсена дивиться на парк «Тіволі», хоч за життя письменник парк розваг не любив, на той момент забави там були якість інакші, я чув, дорослі говорили, а, оскільки Ганс Крістіан мав складні взаємини з жінками, то сумнівних втіх уникав, натомість ходив до нерозважливих дівчат, щоб з ними розмовляти.

Оце ніби й додому вже збиратися, і все на півночі добре, але ж літо для того, щоб засмагати в шезлонгу … Що поробиш – мушу бути південніш... А втім, тіко через Київ, бо за тобою, хазяйко, скучив.

Дзень-дзень, відкривай двері, я вдома. Хоум, світ хоум.