Дарен Аронофскі знімає сумні фільми і вірить в людей

Дарен Аронофскі каже: «Я люблю пристрасних акторів, які готові на будь-що, аби бути справжніми. Я не люблю працювати із зірками – вони бояться показати себе, бояться не сподобатися».

Перед тим, як випустити режисера до журналістів, їм показали сам фільм. Як ви розумієте, кінокритик з домогосподарки геть неякісний. Бо так важко абстрагуватися від простих «(не)сподобалося-зворушливий-тупий» і давити  умняк, коли так хочеться просто сісти і поревіти.

Ідея і реалізація «Рестлера» прості, як на кінець першого десятиліття ХХІ. Особливо, коли так всі звикли якщо не до 3D-шних спецефектів, то до душевивертаючої сухості а-ля фон Трієр.

А в цьому фільмі немає нових прийомів, немає вибухів-пожеж, немає навіть натяку на якісь кіношні фокуси. В ньому є квазісуб‘єктивна камера, американська глибинка і відчайдушні шамотання старого пошарпаного здоровили, який намагається приладнати себе до цього скаженілого світу. Цей світ любить його лише тоді, коли той страждає, шматуючи своє тіло і забуваючи про все на світі – дитину, кохання й інші споживацькі цінності, в якого у вухах замість звичайного людського інтершуму лише рев глядачів: «Рен-ді-Ба-ран! Рен-ді-Ба-ран! Рен-ді-Ба-ран!» Цей світ ненавидить його, коли він тупить у м’ясному відділі супермаркету, чи намагається вмовити стриптизерку випити з ним пляшку пива поза її роботою.

В цьому фільмі більше акторської гри, ніж режисерської майстерності. «Є актори, які грають лише обличчям. Мікі Рурк – людина, яка талановито грає всім тілом, навіть якщо його знімати зі спини», - так Аронофскі виправдовує прийом «феєричне повернення великого Мікі у кінематограф», в якому перші 5 хвилин фільму глядач не бачить обличчя головного героя.

В цьому фільмі більше реальності, ніж режисерської майстерності: «Рестлери в роздягалці, глядачі на трибуні, покупці в супермаркеті - це все справжні рестлери, глядачі і покупці. Навіть стрип-клуб спавжній - Мариса Томей майже голою танцює на справжньому шесті», - коли це говорить режисер, так і хочеться його спитати: «А що саме у вашому фільмі ще справжнє - кров, блювотиння чи скрепки у спині? І чи в справжньому туалеті Мікі трахає пожежницю, і чи справжнім коксом він задвинувся перед тим?» Сміливості не вистачило підняти руку для питання - тепер шкодую.

В цьому фільмі є те, від чого так старанно нас відучив Голлівуд - є режисерська школа і немає коловороту цитат, копіювань, реплік, дублювань. Коли дивилася цей фільм, не прочитувала в ньому інших. Дарен Аронофскі: «Я думаю, що кожна історія повинна мати свою візуальну естетику. Три попередні фільми я працював з однією командою. У «Рестлері» все змінилося. Будь-який митець повинен робити щось нове».

В попередніх фільмах оператором Аронофскі був Метью Лібатік, в «Рестлері» це Маріс Альберті. Можливо, через те, що вона жінка, а можливо через те, що я це знаю, мене так неймовірно зворушили сльози Мікі Рурка. В цьому фільмі вони теж справжні. Тому його зовсім не шкода. Я його просто розумію.

І замість післямови:

Мені сподобалося, що Аронофскі посміхався, що він не любить відповідати на особисті питання на весь зал, що він за легалайз, що він знає про одеське життя свого діда. Сподобалося, що він приїхав до країни, де колись була, а тепер геть мертва кіношкола, де не вміють спілкуватися із знаменитостями, де звичайна домогосподарка може сказати: «Сенк ю, Даррен фор ретурнінг Мікі!» і почує у відповідь: «О йес, хі із рілі кул!»

Фото із прес-конференції Дарена Аронофскі тут.