«Маzепа fest – 2006»: перенасиченість та лімітованість

«…Танцював Ґазда,
Його поту злива
Залила жнива.
З ним танцював Шива…»
«Шива», Кому Вниz

Саме на час після жнив, на вересень (8-10), був перенесений цьогорічний «Мазепа-фест». Переформатований на мультикультурну акцію, четвертий Мазепа мав на меті об'єднати у ці три дні мистецтво у різних його проявах: кіно, академічна музика, кобзарська традиція, рок (Підбірка світлин з фестивалю >>>).



А тепер про все по-порядку.

Розпочався фестиваль днем українського кіно, котрий відкривав фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», і, власне, передмова режисера цього геніально-скандального творіння – Юрія Іллєнка. Мовилось про передісторію стрічки, шанси на існування якої були мізерні, надто вже часи були не сприятливі для ТАКИХ фільмів. Та навіть тепер, після застійних 70-их, показ фільму заборонено, переважно з причини надто критичного зображення історично устояних образів, як Петра І, так і самого Мазепи. Після перегляду думки аудиторії дещо розбіглися – хтось дякував за шедевр, хтось за антирекламу постаті гетьмана, хтось питав чи є в залі школярі (хвилюючись за їхнє сприйняття відвертих сцен). На це режисер відповів що, мовляв, вас обурює такий фільм, хоча Ерос і Танатос присутні в нашому житті постійно, але вас не обурює кількість пропаганди технології брудного сексу на екранах ТБ!.. Брат Юрія, Михайло Іллєнко, додав, що коли вас буде обурювати такий фільм, згадайте Сердючку і Поплавського – і вас вмить має попустити...

Далі відбувся показ фільмів-учасників київського фестивалю «Відкрита ніч», серед яких сподобались «Поліські образки». Це коротенькі, так би мовити, «цитати» із життя людей у пост-чорнобильський час. Не менш вражаючою була документальна стрічка, своєрідний показ зсередини існування дітей з вулиці, на прикладі дівчинки Лізи. Дівча, що палить да-а-алеко не першу цигарку, на камеру розповідає, як вона била власного батька...

«З найкращими побажаннями. Енвер» – остання, й так і не переглянута нами до кінця історія про геніального гітариста Енвера Iзмайлова та подорож на його Батьківщину – в Крим. Чому не до кінця? Бо нас випхали з кінотеатру, керуючись не чисто людською логікою – показати до кінця хоча б цей фільм, а жлобством – пояснили, що час оренди скінчився, але спасибі Листопаду і на тому… Натомість франків вечір в театрі ім. Гоголя вже давно розпочався, тому встигнути ми змогли лише на завершення – шматок виступу театру «Мушля» та заключні пісні камерного хору «Гілея».

Наступний день – обіцяний день Кобзарства, щедро омитий зранку та вдень дощем, розпочався дещо із запізненням, чого ніяк не можна було допускати, бо надто, перепрошую, НАДТО мало часу було для ТАКОЇ кількості учасників. Пізніше виявилося, що їх аж 30. Узагалі-то, було доволі холодно, і хотілося рухатись, чого під часто серйозні речі, що їх співали кобзарі та лірники, не поробиш, тому ставало те дійство дещо напружуючим у плані затяжності. Нічого не маю проти втілення і належного вшанування історичної традиції кобзарства на Полтавщині, але такі (як досить слушно i влучно зауважив Тарас Компаніченко) «сакральні, інтимні речі» не варто виносити на стадіони - це тільки відверне слухача усіх поколінь. Старшi люди не схочуть іти та терпіти некультуру більшої, на жаль, частини молоді, дихати цигарковим димом, і переступати через гори пляшок, а молоде покоління, в той же час, прийшло відриватись, а тут не та атмосфера сьогодні... Тому я вважаю, що краще відділити, чи хоча б перенести на ранок-день виступи кобзарів.

А тепер ближче до виконавців. Лірник Сашко, як завжди, зачарував усіх своєю казкою, ще й до того показав один нехитрий фокус: «Я зараз проведу рукою, і всі нахилять голови... Що, не діє? А тепер? (хто не нахилить, той москаль!..) От бачите, треба знати українську душу!» . Співом своїм чарували і відносили у далекі козацькі часи Володимир Єсипок (голова Спілки кобзарів України), батько і син Силенки, лірник Ярема, Едуард Драч, Тарас Компаніченко, Ігор Жук, Василь Жданкін та багато інших, колективи: «Соколики» , «Тернова ружа», «Любава», «Вишиванка», «Хореа козацка».

В той же день порадував вдалим, хоча і коротким виступом «Контрабас». Ці полтавці з кожним разом все більш закохують у свій, такий особливий, з українським мотивом, рок-н-рол. Потім місцева «Дельтора» грала фактично музику без слів – їх просто не чути, хай вибачить мене лідер i вокаліст гурту пан Янкевич...

Виступи рок-гуртів перемежовували з кобзарями – ще одна помилка лаштування програми фестивалю... (вже збилась iз рахунку, яка....). Слухали веселих пісень від Едуарда Драча. Наступний гурт «Нова земля» з Кременчука дуже вже нагадував фінський «Nightwish»... Лише цим i запам'ятався... По тому на сцену вийшла «Хореа козацка» – така собi збірна музик, лiрникiв, кобзарiв, якi зазвичай виступають сольно, або є учасниками iнших гуртiв. Тут були i Тарас Компанiченко, i лiрник Ярема, i скрипаль Сергiй Охримчук, i американець Юрiй Фединський... Далі – «Колодій» – симпатично, чула вперше, але задоволена: стрибали і підспівували. Дніпропетровці «Вертеп» виконали пісні як зі свого нового альбому «Бучалчин Гандж», так і з попереднього «Підпілля», розворушили публіку, яка встигла повсідатись під час виступу володаря гран-прi першої «Червоної Рути» Василя Жданкіна, що їм передував.

«Тінь Сонця». Незважаючи на скандування публіки «ЩЕ!!!», Сергій Архипчук, режисер фестивалю, ввічливо нагадав, що між чоловіками має бути дотримана домовленість, тому, хлопці – вибачайте, вам і так дали аж 15(!) хвилин. Тому кияни, відігравши 2 пісні (задля яких приїхали зi столиці), під оплески натовпу звільняли сцену для наступної команди.

«Мандариновий рай» (хоча соліст i був загорнутий у величезний жовто-блакитний прапор, це ніяк не вплинуло на те, щоб їх не переривали на половині третьої пісні. Знов-таки, ліміт...).

І, нарешті, завершувати мали «Карпатіяни», але робити цього аж ніяк не хотіли – і продовжували грати, (навіть коли їм повимикали апаратуру), на що незворушний Архипчук намагався знайти ради, мовляв, і так захисники правопорядку втомились, і що «треба вміти кінчати(!)». Неймовірно, але музИки не хотіли йти зі сцени, і тоді по десятихвилинному відшукуванню місця, де можна було б грати, сіли на край сцени, і виконали акустичну «Ой, дай, Боже», і це було дійсно вражаюче – старовинні інструменти в руках щирих музикантів і сотня справжніх Людей, опівночі, посеред Співочого поля ім. Марусі Чурай, плескали у ритм, підспівуючи на приспіві.

День наступний почався з виступів полтавських команд, що інколи не без успіху намагались розворушити ще не досить веселий натовп. Я й сама нудилась на лавці перших гуртів п'ять. Цікаво було поспостерігати за рухами на сцені лубенського «Е-42», зокрема їхнього клавішника – це щось, хоча і гітарист не набагато відстає... Публіка непогано приймала вже більш-менш відомі в регіоні «O.Torvald», «Chill Out», «Талісман», «Pins», «Лінки», от тільки «Онейроіду» (з мудруватими текстами авторства Толіка Воліка) важко було примусити глядачів танцювати – може, через відсутність важкості в аранжуваннях, чого прихильники такої музики не сприймають. Далі свої декілька пісень чесно відспівали харків'яни «Папа Карло» (соліст дивився на світ через шалено жовті окуляри), залишивши позитивне враження про себе, i нічого конкретніше.... «Абздольц» утримуючи репутацію (утримують? Чи просто інакше не можуть?) команди, що на сцені має чуднуватий вигляд – то дівча-покемон бігає, то надувною гітарою «ламають» апаратуру, ну і басист у протигазi (а як же ж без нього?). Iз «Файно» я запам'ятала лише пісню на слова Григорія Чубая «Із усіма сміятися і плакати». «ДорогиМеняютЦвет» для виступу на цьогорічній «Мазепі» перекладали свої тексти, тому їх було дещо дивно чути. Досить приємнi враження залишились від знайомства з «Хортою» (м. Запоріжжя), але через певні хіп-хоп мотиви гурт був неадекватно сприйнятий публiкою, і на сцену полетіло сміття. Усі присутнi подумки провели паралелі з минулорічним соромом – зустріччю гурту «Бумбокс» - тоді пляшок кидали набагато більше, але в обох випадках прояви безкультурності вражали… Прикро і сумно… Набагато краще слухали полтавці «Трансформер», «Широко закриті очі» та «Без обмежень».

Наступний яскравий виступ – місцева «Арахнофобія», що, безумовно, на думку багатьох присутніх мала бути хедлайнером фестивалю. Чітко зіграно, в чому заслуга i барабанщика Олександра Климаня, що відіграв як завжди відмінно, i басиста Михайла Шамраєвського, і, звичайно, Валерія Власенка – його голос в поєднанні з акустичною, на цей раз, гітарою просто таки заворожив... Щиро.

Передостання команда - «Квадроджесіма» - то музика, як мені здається, на любителя. Тому дехто відривався як міг, в той час як інші відверто нудьгували під урбаністичний ритм пісень Шуши. І завершувала фестиваль створена півтори роки тому «White Бенд», що намагалась розворушити пам'ять слухачів хоча б згадкою про Ем Сi Хаммера, на чию пісню вони зробили рімейк (чи як зветься переспів пісні зі зміненими словами?..). Була навіть спроба вдало пожартувати на тему: «Ми привезли вам Ем Сi Хаммера!!! Зустрічайте!! Вибачте, з технічних причин він не зміг приїхати...» (зараховано).

Цього дня фестиваль закінчили без затримки, ніхто не залишився на сцені, щоб зіграти останню акустичну пісню, не вмовляв на прощальний акорд, а просто змотали дроти і пішли собі хто-куди... І навіть комувнизiвська «Шива» не прозвучала, а це є своєрідний гімн «Маzепа-фесту». Довелося самим співати...

Варто згадати і про скриньку, в яку впродовж цих трьох днів всі присутні мали нагоду вкинути хто скільки може – копійок чи гривень, і так долучитися до спільної «толоки» - всією громадою зібрати кошти на зведення пам’ятника Івану Мазепі (таким же чином, як колись увіковічнювали Івана Котляревського, Тараса Шевченка).

Сподіваємось, що на прийдешні фестивалі організатори нарешті врахують попередні помилки, зроблять висновки, а, головне, не допустять їх (помилок) знову і знову… Бо скільки ж можна ламати головою бідолашні граблі?..


Ялина (jalyna@rambler.ru)

Фото (Підбірка світлин з фестивалю >>>): РомкО'Сук (suc@pl.energy.gov.ua)