Місько Барбара: «Танцювати з шестом – то тільки під музику»

Все у нашому житті колись буває вперше, практика проведення творчих вечорів у пивному клубі «Майдан», на відміну від концертів і презентацій, нова. Отже, четвер 3-го травня, на сцені на високому ослінчику сидить наш сьогоднішній герой, фронтмен «Мертвого Півня», актор харківського театру «Арабески», Місько Барбара. Тут він чи не найбажаніший гість, і байдуже у який спосіб приїжджає Місько: чи то разом із «Півнями», чи то – як сьогодні – у спробі проведення перших творчих посиденьок, такого собі балакування, час від часу присмаченого переглядами уривків з документальних фільмів.

Зал заповнений вщент, видно, що Барбара хвилюється: «Я збираюся бути іскрометним, дотепним, іронічним і ліричним одночасно, подивимося, що з цього усього вийде», – каже він. «Відразу попрошу запитання, щоб не заважати тим, хто, наприклад, вечеряє, до речі, смачного усім, хто їсть. Творчість Юрка Андруховича, його тексти переслідують мене усе життя. Вже зараз, працюючи з «Арабесками», дійшло до того, що спільно з Світланою Олешко, режисером цього театру, ми почали займатися документальним кіно. Є у Польщі кіно-школа Анджея Вайди, ми там у свій спосіб навчалися. І один з таких коротких документальних фільмів, який ми хочемо вам продемонструвати, фактично є теж створеним за текстами Юрка Андруховича, якщо ви пам'ятаєте, у нього є такий роман «Перверзії», героєм якого, власне, є Стас Перфецький. І один із останніх віршів, які він оприлюднив називається «Стас Перфецький повертається в Україну». Бо так ми і домовлялися, що говорити можна і про музику, і про Польщу, і про театр, та хотілося б, щоб ви подивилися ще й на останні наші роботи, отже, таке собі документальне кіно «Стас Перфецький повертається в Україну».

– Місько, а хто був автором музичного супроводу до фільму?
Музика до фільму була створена колективом, який називається «Андрухоїд», відомий проект, тріо польських джазових музикантів, серед яких Міколай Тшаска, (саксофон), Войтек Мазолівський (бас-гітара), Мачіо Моретті (барабани). Міколай Тшаска у свій час робив музику до вистави театру «Арабески» «Критичні дні», ми абсолютно зворушливо поїздили тоді по Україні . На жаль, не вдалося доїхати до Луцька. Але у Львові вистава викликала неабияку реакцію, себто усі театральні академічні кола назвали спектакль порнографією і якимось потворством, що для нас, безумовно, з їхніх вуст звучало як найкращий комплімент. Ми так і продовжимо. Може у вас ще з'явились якісь думки, які у мене чомусь раптом усі вивітрились?

– У який спосіб, власне, починалися «Півні»?
«Півні» почались давно і триває усе це до цих пір, тому що, як ми між собою жартуємо, двічі не вмирають, відповідно все починалося з наших забав, з того, що нам разом було просто добре. Писали віршики, або, скажімо, разом із співзасновником «Півнів» (Любком Футорським) зробили переспів відомої пісеньки «Донт воррі бі хепі». Так от, блукаючи по нічному Львову, вилазили на якесь підвищення і співали усім знайому мелодію, але вже з українським текстом. Замість «донт ворі» – «де темно, там приємно». Ходили і усім пояснювали, що насправді це українська народна пісня. Писалося, музикувалося, в той час ми усі збиралися приблизно так, як от ви зараз тут. Була у Львові така ж симпатична кнайпа, ой, соррі, не така, звичайно, не така симпатична, а так, більш-менш собі. Читали один одному вірші, грали на гітарі, а потім з'явився фестиваль «Вивих», який теж згодом переріс в легенду, хоча деякі стверджують, що і «Мертвий Півень» теж переріс в легенду, комусь так здається... І відповідно, у нас було вже кілька пісень, тому вирішили вийти з ними, дістали навіть якесь лауреатство і з того часу якось воно почалось і триває дотепер, що безперечно нас усіх тішить. Є фантастична історія пов'язана з Луцьком. Тим паче, в «Майдані» така творча зустріч, як сьогодні, проходить вперше, розмови з кимось там, просто балачки, не музикування, а балакування. Це був 91 або ж 92 рік і мене (теж вперше) запросили бути ведучим фестивалю, вашого луцького фестивалю авторської пісні «Оберіг». Я хвилювався страшенно, бо раніше на сцені доводилось лише співати, за іронією долі виявляється, що, окрім всіх інших, я маю представляти ще й Марічку Бурмаку, яка була типу співчинею, одним словом, жінкою з гітарою, що рідко трапляється. У сценарії усе написано, режисер усе передбачив, начеркав текст, я мав сказати: «Марічко, що ти собі думаєш, взяла гітару, пишеш пісні, тобі не здається, що справжня українська жінка має варити борщі і народжувати дітей». Я все запам'ятав, усе вивчив, виходжу на сцену і кажу: «Марічко, ось ти справжня українка, навіщо ти береш цю гітару, співаєш. Тобі не здається, що істинне завдання кожної жінки, це варити дітей і народжувати борщі?». Після того у мене стався величезний стрес, я довго приходив до тями, зрештою, навчився бути ведучим на радіо, вміти говорити про все і ні про що, але ось таким був мій перший історичний досвід у якості ведучого. І сьогодні знову перший досвід проведення творчого вечору в «Майдані», при пиві, при каві, у цьому є щось дуже щемливе і водночас приємне.

– Це правда, що назва вашого гурту має відношення до пісні «Братів Гадюкіних» «Мертвий Півень», чи що ця пісня якось надихнула вас до вибору назви?
На справді, ні, на жаль. Ми собі у той час збиралися в кав'ярні, я вже сьогодні згадував цю кнайпу, де зверху на будівлі був флюгер у вигляді металевого півня, між собою ми кликали її «мертвий півень». Тобто, тут і філософії якоїсь такої особливої нема. Коли треба було подавати заявку на фестиваль, має ж гурт якось називатись, от ми і вирішили, що це буде «Мертвий Півень». Ух..., я давно так багато не говорив, з вашого дозволу, закурю цигарку і далі провокую й прошу вас ставити запитання.

– Місько, ви щойно повернулися з Польщі, перед тим у Харкові і Львові відбулася прем'єра нової вистави «Арабесок» за вашою участю. Розкажіть про це детальніше.
– Прем'єра, справді, відбулася, автором п'єси, власне, є Сергій Жадан. Назва довжелезна «Політичне кабаре Радіошансон. Вісім історій про Юру Зойфера». Нова вистава звершилася не лише прем'єрою, а ще й виходом до неї саундтреку, себто, аудіо-варіанту, де актори записані разом із клейзмерами, а клейзмери то, власне, музиканти, які грають міську єврейську музику. Зараз в Україні найбільш відомим є «Харків-клейзмер-бенд», що якраз долучився до виходу цього cd. Був у мене період, абсолютно дивовижний, коли я жив у світі єврейської музики. Нагадаю ще раз, що вистава ця, справді, ґрунтується на житті і творчості реального персонажа Юри Зойфера, який був народжений у Харкові на початку минулого століття. Ще зовсім юним хлопчиком його сім'я перебралася до Відня, де він і став одним із класиків тогочасного політичного кабаре. У той час Зойфер був німецькомовним автором і йому пророкували фантастичне майбутнє, але він притримувався лівих поглядів і, на жаль, у дуже молодому віці, 27 років, загинув у Бухенвальді. Сергій Жадан за мотивами життя і творчості цієї невигаданої постаті написав вісім історій про абсолютно екзотичних персонажів, починаючи з проповідників, закінчуючи шулерами, проститутками, наркоманами, терористами. І серед інших є історія про постать, яка називається «Адвокат – трансвестит». Власне, це свого роду натяк на тексти, точніше, на один текст з книги «Політичне кабаре Радіошансон. Вісім історій про Юру Зойфера», яку ми маємо страшенну надію привезти в червні до Луцька. Тому я заздалегідь запрошую вас усіх туди, прогнозована дата 8 червня, коли відбудеться повноцінна вистава. Хоча, говорити про спектакль, те саме, що говорити про живопис, я цього не вмію.

– Місько, а як ви тут усі поміститесь?
На жаль, дійство станеться не в «Майдані», хоча політичні кабаре того часу відбувалися саме в таких невеличких приміщеннях. Воно мало назву «театр 49», якщо ж приміщення було розраховано більш, ніж на 49 чоловік, мав приходити цензор, бо то вже були нацистські часи. В нашій ситуації вистава розрахована на велику сцену, де нам потрібно багато місця і простору, тому це буде проведено у повноцінному театральному приміщенні. Або ляльковий театр, або Будинок культури, як то кажуть, слідкуйте за рекламою. Повертаючись до теми Польщі, власне, ми з Світланою саме приїхали з Вроцлаву, де відбувався фестиваль документального кіно, хочу продемонструвати вам ще один наш фільм, присвячений ще одному харківському проекту – театру у в'язниці. І ось цей фільм був фактично єдиним з України відібраним на показ у Вроцлаві. А починалося усе з того, що приїздив до нас фантастичний персонаж швед. Режисер, що ставить вистави з в'язнями, за Беккетом, за Лоркою. Коли він приїздив, ми працювали, їздили разом, я перекладав і був його партнером. Продовження ця історія отримала таке, що впродовж року три українські режисери мандрували по в'язницях і відбирали саме тих людей, які хотіли б брати участь в такому от проекті. І вони, ці більш ніж 20 в'язнів, стали акторами. Цей коротенький фільм про те, як відбувалася прем'єра в одній із харківських в'язниць, прем'єра, що готувалася впродовж року. Вони усе робили своїми руками, і декорації, і музику писали. Пригадався ось такий кумедний випадок. Під час дійства у залі перебували купа бюрократів, серед них був родич одного з найвищих чиновників України, який постійно дьоргав нас і запитував чи це справді непрофесійні актори. На них це справляло неймовірне враження як, зрештою, і на нас усіх. Це було щось абсолютно особливе, свого роду театротерапія.

( після перегляду фільму)

– Юрко Покальчук недавно випустив свій власний проект «Зона особливої уваги», теж пов'язаний з в'язнями і їх проблемами, чи, точніше, з соціалізацією в'язнів. Чи плануєте ви робити щось спільно?
Поки що ні. У Юрка більш давня історія, яка розпочалася дуже давно, він опікується цілою колонією для неповнолітніх. В випадку з театром це трохи інакше, тому поки що ніяких спільних задумів не виникало.

– Місько, а чи можете ви прогадати свій виступ у 90-х роках в Луцькому університеті, тоді ще мав бути «Плач Єремії». Хто це організовував, які враження залишилися від тих перших відвідин Луцька?
Власне теж, згадалося прізвище Покальчука. Ініціатором запрошення був Олег Покальчук, оскільки Покальчуки, вони безпосередньо пов'язані з Луцьком, вони тут жили. Це була якщо не аудиторія, то якийсь невеличкий актовий зал. Враження лишилися чудові, якщо одним словом, тобто було дуже кльово. Але, після того сталася довга перерва. І багато людей в Луцьку жаліються на те, що тут мало що відбувається, та фантастично, що є такий «Майдан» і чим більше буде таких «Майданів», тим краще, я щиро в цьому переконаний.
Далі також був показаний документальний фільм, польсько-українсько-білоруський проект присвячений Чорнобильській зоні і, зокрема, людям, які там живуть. Попри «заюзаність» цієї теми, кіно викликало досить щемливі емоції. Та, якогось дідька, вирубилась техніка, тому коментарі глядачів і Міська до цього кіно так і залишаться історією, а для тих., хто не був присутнім – загадкою. Вечір підходив до кінця, та друга винуватиця творчих посиденьок – Світлана Олешко – так і не зайняла свого місця на сцені. Все ж у жінці має бути якась таємниця, до того ж за виправданням самого Барбари: «Специфіка режисера у тому, що вона на усе дивиться зі сторони». Публіка дружньо пробачає Світланину небалакучість. Чи не єдину по-справжньому діяльну українську режисерку варто поберегти для майбутніх звершень. Місько ж додав: «Взагалі це такий собі український феномен, тому мабуть я й у Харкові. Ще одне підтвердження того, що жінка може не лише варити дітей і народжувати борщі.»

– А на якій стадії зараз перебуває запис нового альбому з «Півнями»? Чим він буде відмінний від попереднього?
Останнє, що з нами доброго траплялося, це спільне перебування у Львові, потім усі роз'їхались, частина до Львова, частина до Харкова, частина зараз у Києві, за іронією долі ми усі час від часу з'їжджаємось до Києва, і там вже далі думаємо, куди їхати далі. Пишемо зараз з «Півнями» попсовий проект. Хто знає нашу творчість, може собі приблизно уявити, що це таке. Одним словом справжня «смерть поп-музиці». А розповідати в деталях не буду, адже то можна буде почути найближчим часом, а так завжди цікавіше, правда ж?

Барбара запалює цигарку. І підводить свій майже двогодинний монолог до кінця:

– Документальне кіно – абсолютно дивовижна річ, мало хто з нас про нього добре знає, раніше воно для нас закінчувалося і починалося репортажами про надої в селі якомусь там і т.д. Світ є абсолютно дивовижним і наша країна є дивовижною і різноманітною, добре, що мені вдається бути всюди і усе це бачити. Бути в Луцьку – це кайф, дійсно. Типу за майданизацію! Дякую страшенно, що ви прийшли. Виконувати акробатичні етюди я не буду, танцювати з шестом – то тільки під музику (Місько лагідно кепкує над нами, адже усі пам'ятають його вибрики на сцені під час першого концерту і, без сумніву, чекають і від сьогоднішнього вечора чогось подібного). То вже все наступного разу!

Отже, най так і буде... Згадуючи Перфецького... Якщо залізти в голови добрій половині наших студенток, екзальтованих працівниць фінансових структур, снобісток, викладачок, секретарок, вчительок та інших представниць жіночої інтелігенції, обов'язково, свідомо або не дуже, вилізе ім'я нашого українського Джима Моррісона, легендарної, цікавезної, а головне непродажної творчої одиниці, Міська Барбари. Ми будемо нагадувати йому про обіцянки привезти до Луцька «Арабески» та нові концертні програми «Півнів» послуговуючись цитатою з його останньої прем'єри: «Все що ти скажеш, може бути використане проти тебе». Ну і звичайно майданизація, як і рок-н-рол, триватиме, бо якщо жити, то тільки під музику!

Фото – zeppelin