Михайло Бриних презентував «Електронний пластилін»

Презентація першої книжки Бриниха «Електронний пластилін» проходила в Купідоні і широко не афішувалася. Пост автора (також відомого як padluchcho) в жж за день до події, мабуть, особисті запрошення для найближчих друзів - от, схоже, і все. Чекати можна було чого завгодно, афіша попереджала, що у програмі вечора «звукове тваринництво і текстове машинобудування». Як виявилося, попередження були не даремними.

Незважаючи на мінімальну рекламу (чи то від надмірної скромності, чи від усвідомлення неґумовості Купідону) відвідувачів було достатньо. Крім уривків тексту, озвучених автором, на присутніх чекав також виступ гурту «Los huevos prohibidos», у якому сам Бриних є баяністом. Власне звуки цієї банди, музика якої увібрала найкращі експериментальні ідеї дітей з психлікарні на фрунзе та тибетських монахів-хакерів, створювала фон і атмосферу вечора. Під істеричні схлипування блок-флейти Тараса Антиповича Бриних читав сумні й патові роздуми про Сізіфа та Геракла, космічні струнно-електронні звуки від Криштофовича-молодшого супроводжували знайомство читача(слухача) з Іваном Гаккерелем.

Перше, що відрізняло цю презентацію від десятків інших, це стиль самого читання. Втомлений від монотонного буботіння у стилі Прохаська чи речитативу жаданівських клонів, столичний люд нарешті почув яскраву озвучку свіжого тексту. Бриних перевтілювався то у продавщицю огірків, то у Гаккереля, то знову у Бриниха, його голос тремтів, тріщав і хрипів голосами його героїв настільки переконливо, що ставало дивно, чому мікрофон досі не перетворився на огірок «в пупиришках».

Друге, що відрізняло цю презентацію і, власне книжку – це сам текст. «Роман електронний пластилін – саморуйнівний прозовий твір, що започатковує та одразу ж нищить новий жанр сучасної української літератури» – маніфестується в афіші. Що ж, із жанрами у нас і так не фонтан, навіщо ж іще руйнувати новостворений. Якщо відкинути усякі жіночі романи і підліткову літературну порнографію то залишиться, зовсім небагато...

Чого слід було чекати від першої книжки людини, яку знаєш із записів у жж, та статей у вітчизняній пресі? Від книжки, на якій написано, що своєю появою вона завдячує кібер-панку, треш-культурі та поп-критиці. Очевидно, що саме трешу, панку і поп-критики, тобто критики попу. І напевно, це мало бути забарвлене у властивий автору стиль, який можливо комусь відомий зі статей та невпорядкованих текстових викидів у блозі. О, так, ці речі присутні, але головне зовсім не це.

«Ти думаєш, що ліпиш із пластиліну свій буттєвий ідеал. І не знаєш, що пластилін бачить ваші взаємини зовсім інакше.» – це фраза з обкладинки. Складений з нашарувань, Електронний пластилін, втім, не є збіркою оповідань, чим останнім часом грішать автори. Як і не є автобіографічним оголенням у стилі «як живу так пишу», чи збіркою алко-, нарко- та порно-візій. О, її не читатимуть підлітки-акселерати і не носитимуть у сумочках порядні львівські пані. Ця книжка дещо інша. Вона дійсно інша, порівняно з масою (та чи доречне тут це слово?) фастфудного сучукрліту. Складена з нашарувань, вона стає багатошаровою, як і належить пластиліну.

Книга, яка була подана просто і без зайвих понтів, уривки якої читалися під космічний нойз, під впливом якої було заподіяно жорстоких катувань ні в чому не винному старому радянському баяну, книга уривки якої звучали спокійно, хоча місцями й неврівноважено, схоже претендує на статус інтелектуальної. Статус, на який претендує так небагато книжок з сучасної української літератури. І що знаково, претендує саме книга, а не автор. Автор скромний і тихий, зі звучним голосом і правильною інтонацією, дещо брутальний зі своїм музичним інструментом...

Фото: Володимир Герасимов