На могилу Кобзаря не пускали школярів

22 травня у Каневі відбулися заходи з нагоди 148-ї річниці перепоховання Тараса Шевченка. Канівчани, а також жителі із різних регіонів України на чолі з Президентом України йшли 7 кілометрів від Успенського Собору, де колись відспівували Шевченка, до Чернечої гори, на якій його поховано.
 

70-ти річна Зінаїда Тарахан-Береза 43 роки працює у Шевченківському заповіднику. 22 травня святкує свій день народження. Каже, що всі квіти, які їй дарують, завжди кладе до могили Шевченка.
– Зараз поспішаю до "Тарасової світлиці" (народний музей). Туди має прийти Президент. Проводитиму екскурсію. Маю йому показати книгу вражень, що існує ще з 1893 року. Там багато вирваних сторінок. Але радянська влада якимось дивом не догледіла, і лишився запис Симона Петлюри, зроблений у 1918 році... 
До нас підходить кобзар Михайло Коваль із села Великий хутір, що на Драбівщині. Вітає Тарахан-Березу із уродинами, а потім бідкається, що його не пустили до могили. Розповідає, що йшов 15 кілометрів лісом – шляхом, яким несли домовину Шевченка.
– Було багато школярів із Чернігівщини. Йшли із портретом Кобзаря, з квітами, з прапорами. І нам охоронці сказали, що не пустять до могили, бо саме чекають на Президента, – обурюється кобзар.
Біля Тарасової гори розмістилося містечко майстрів. Можна придбати вишиванки за цінами від 300 до 700 гривень. Великі чашки із портретом Шевченка коштують 180 гривень. Багато купують марок із зображенням Кобзаря.
– Витратила щойно 100 гривень. Сказати комусь, то не повірять, – сміється шевченкознавець Світлана Брижицька, – Накупила марок. Восени поїду до Москви. Цьогорічний лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко запросив мене в Український культурний центр на Арбаті. Ці марки будуть для нього чудовим подарунком. Їх сьогодні вводять у обіг і відразу проводять спецпогашення. Це ж яка у них філателістична цінність! – показує поштові штемпелі на марках, що приклеєні на конверт.
 

Відома співачка Марія Майчик приїхала до Канева зі Львова, щоб презентувати тут книгу про свого чоловіка – Миколу Бідняка. Бідняк – художник, який малював вустами, лауреат Шевченківської премії 1995 року. У 15 років він підірвався на міні, і лишився без рук. Жив у Канаді. У 1990 році переїхав до України.
– Ми з сином мали концерт у Торонто. І Микола прийшов на той концерт. Приніс мені квіти під охапкою. Я була одружена, а він залюбився з першого погляду. Я – додому, а він приїхав за мною слідом, покинув Канаду і приїхав до України, – розповідає Марія Майчик.
– І ви розлучилися потім?
– Мусіла! А що ж мені лишалося робити?! Чоловік (відомий композитор Іван Майчик) довго не давав мені розводу, а тоді запитав: ти хочеш йому помогти? Ну то прошу, але щоб більше я тебе тут не бачив. Але я сказала, що нікуди не поїду з України. Не хотіла Україну міняти ні на що.
Микола Бідняк помер у 2000 році. Окрім графіки, живопису та іконопису, митець також розписував храми.
– Микола сім церков розписав у Канаді. Якось мало не впав із тих риштовань, коли розписував, бо то ж ніхто не пильнував. І після цього більше не брався, – каже його дружина.
Книжка про художника вийшла українською, англійською та німецькою мовами у кінці 2008 року. Коштує 300 євро. Марія Майчик сім років добивалася, щоб її видали.
– Врешті видрукували за підтримки Президента тисячу примірників. Я мусіла собі особисто купити, бо мені ніхто не дав, як автору.
Оголошують про виступ Віктора Ющенка. Він починає говорити про могилу Шевченка у Вашингтоні. Потім вибачається, каже, що мав на увазі пам’ятник:
– Пригадую, як 15 років тому українська делегація покладала квіти, там було декілька темношкірих представників, які доглядали цей пам’ятник. Я тоді запитав, кому цей пам’ятник. Вони кажуть: не знаємо, кому, але знаємо, що він боровся за волю. Мені здається, це найбільший комплімент нашому Шевченкові.
Після промови Ющенко кладе квіти до пам’ятного знаку Олексі Гірнику, що вчинив самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації у 1978 році. Далі Президента ведуть до Тарасової світлиці.
Голова комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка Микола Жулинський, спускається по сходах від меморіалу. Одягнутий у сорочку, вишиту синім хрестиком. До пояса штанів прикріпив кепку із написом "Зарваниця":
– Ношу її із 94-го року, відтоді, як там побував. Тоді Зарваницю (село на Тернопільщині, де нині споруджено комплекс церковних споруд) тільки почали відбудовувати. Ця кепка побувала зі мною в багатьох країнах світу. Я чогось надаю їй такого символічного значення.
Розповідає, як відбувалося перепоховання Шевченка:
– Домовина була дубова, дуже важка, та ще й спеціальна скриня, облита свинцем, і зняти її з пароплава було складно. Студенти ледве опустили домовину на воза, а потім витягли цього воза із пароплава, взяли домовину і понесли на руках. Ця традиція, коли йдуть шляхом від собору через ліс до Чернечої гори, має нас хвилювати й захоплювати. А тут кажуть, що людей, які пройшли 15 кілометрів, чогось не пустили. Я не можу собі навіть уявити такого! – стинає плечима.
– Як звати цього дядька? – запитує Марія Безущак із міста Монастириська, Тернопільської області. Коли дізнається, що то Жулинський, махає рукою:
– Нє, мені він не тра! – пояснює, що вперше приїхала на Тарасові гору і хоче тут поговорити із Міністром освіти і науки Іваном Вакарчуком:
– Моя донька працює науковим співробітником у музеї народної архітектури та побуту "Пирогово", а вчиться в аспірантурі. Стипендія 1300 гривень і зарплата така ж сама. А тепер її поставили на півставки на роботі, платять 500 гривень і вимагають переводитися на заочне. То хочу попросити пана Міністра, щоб хоч якось поміг, щоб якийсь гуртожиток їй надав, чи що, – каже жінка.

Фото авторки.