Музей Павла Тичини 2: На похоронних документах тещі поет написав «Папарук-Тичина Катерина Кузьмівна»
«Мабуть, це був останній жест вдячності жінці, яка замінила йому матір», – каже директор музею-квартири Павла Тичини і його правнучка Тетяна Сосновська.
Навідала помешкання поета, перекладача, міністра освіти УРСР, голови Верховної ради УРСР двох скликань, академіка, лауреата Шевченківської премії Павла Тичини. Нині це чи не єдиний музей у столиці, де збережено цілковиту меморіальність.
– Якщо вас цікавить, як жила українська інтелігенція, то важливо побачити не відтворену атмосферу, а збережену, – каже Тетяна Сосновська. – Унікальним є те, що близько 80 відсотків експонатів музею представлені в експозиції, що дає можливість побачити, що і як було 35 років тому, коли тут жив Павло Григорович.
Зі слів пані Тетяни, тільки-от дружина Тичини після його смерті розмістила на стінах кілька портретів чоловіка, бо за життя він не любив своїх фото. Казав: «І що, я сам із собою розмовлятиму?»
УЛЮБЛЕНИЙ ПИСЬМОВИЙ НАБІР – ПОДАРУНОК ДІТЕЙ-СИРІТ
Нині музей має два поверхи. Коли 1979 року його створювали, Павло Загребельний, який жив на першому, переселився в інший під’їзд, де була така ж квартира, й звільнив свою для музею. Тичини жили на другому поверсі, у квартирі з п’яти кімнат. Передусім заходимо в «офіційний», як зауважує Тетяна Сосновська, робочий кабінет.
– Тут Павло Григорович часто приймав журналістів, студентів, композиторів, простих людей, – каже директорка музею.
Бачимо фортепіано, адже Тичина був добрим музикантом, бандуру, яку виготовив 1941 року спеціально для поета чернігівський майстер, і, звісно ж, кларнет (збірку «раннього» Тичини «Сонячні кларнети» вважають чи не найкращою у його творчості. – Ж. К.). Глек, що йому близько двох тисяч років, – єдина антикварна у квартирі річ, яку подарували на 70-ліття вірмени. Адже відомо, що Павло Григорович зробив багато для зміцнення українсько-вірменських стосунків. На столі – маленький кишеньковий Кобзар, що його поет завжди носив із собою, короткі олівці, щоб поміщалися у кишеню, письмове приладдя у гуцульському стилі.
– Але його улюблений письмовий набір – у бібліотеці, – зауважує пані Тетяна. – Його вирізали діти з дрогобицького сиротинця. Павло Тичина користувався ним постійно.
Перед тим як навідати бібліотеку, ми заходимо в кімнату тещі Павла Григоровича, Катерини Папарук. Коли 1916 року поет прийшов квартирувати до цієї жінки, то був круглим сиротою. Катерина Кузьмівна, певна річ, навіть думати не могла, що через роки квартирант стане її зятем, а вона замінить йому рідну матір. У кімнаті багато книжок та малюнки Павла Григоровича. Поет добре малював і навіть шкодував згодом, що не став художником.
«З ПОЕТОМ ЖИТИ НЕПРОСТО, А З ГЕНІЄМ – І ПОГОТІВ»
– Донька Катерини Кузьмівни Ліда якраз тоді мала 15 чи 16 років, була трохи розбещена, «мало того, що активна, та ще й непослушна», як казали про неї, – розповідає пані Тетяна. – І дуже вже говіркою була. У спілкуванні між нею та Тичиною були проблеми, бо вона говорила щось дошкульне, а він знічувався. Навіть коли Ліда подорослішала й захотіла, щоб Павло звернув на неї увагу, як на дівчину, він іще довго вважав її бешкетним хлопчиськом або й називав неслухняним племінником. Тим часом у листах можна простежити, коли тональність їхнього листування змінюється на дещо особливу. Не варто вважати, що то було юнацьке кохання. Насправді ці стосунки вибудовувалися довго і важко...
Офіційно Лідія та Павло побралися аж 1939 року, коли Тичині було 48.
– З поетом жити важко, а з генієм – і поготів, – продовжує Тетяна Сосновська. – Тичина був закритий у собі, емоції міг довірити фортепіано або паперу. Бували випадки, коли Лідія, як законна дружина, могла бути чимось незадоволеною. Коли Катерина Кузьмівна чула у якійсь кімнаті Лідине монотонне говоріння, розуміла – воно адресоване чоловікові. Тоді теща, яка ніколи не запитувала, в чому дискусія, ставала поміж молодими, закривала спиною Павла і казала: «Лідо, ти не права». У доньки починалася істерика: «Мамо, чому ти за нього заступаєшся, а не за мене?!» І мати відповідала: «Ти ж своє вигризеш, а за нього нема кому заступитися».
Коли Катерина Кузьмівна померла, то на похоронних документах Павло Григорович написав «Папарук-Тичина Катерина Кузьмівна».
– Мабуть, це був останній жест вдячності жінці, яка замінила йому матір, – каже пані Тетяна. – Вона похована в одній оградці з моєю мамою…
У Тичини був цукровий діабет. Після другої операції лікарі не могли впоратися з високим рівнем цукру, і дружина попросила забрати чоловіка додому, щоб у ці останні дні до нього могли приходити друзі.
– Тут він і помер, – екскурсовод показує на нешироке ліжко, що стоїть у спальні. У кімнаті ще є ліжко дружини, невеличка шафа, робочий стіл, люстро, недорогий килим.
«ДУЖЕ ЛЮБИВ ПРИГОЩАТИ КАЛГАНІВКОЮ, ЯКУ САМ МІГ ЛИШЕ ПРИГУБИТИ»
Тим часом у бібліотеці, робочому кабінеті Тичини, просто перехоплює подих від кількості стелажів, заповнених книжками.
– Уся книгозбірня Павла Григоровича налічує 21 тисячу примірників, – розповідає Тетяна Сосновська. – У цій бібліотеці є понад 14 тисяч книжок. Він знав 20 мов, а з 40 перекладав. Тут книжки на 52 мовах світу, до того ж таких, що вже вимерли. Десь на 80 відсотках усіх книжок є помітки рукою Тичини. Читав Біблію китайською, і оригінал Корану теж із його закладками… Він купував і ховав на задніх рядах заборонені книжки, часто з автографами та присвятами вже загиблих друзів і знайомих: Хвильового, Зерова, Поліщука та інших…
Тичина розумів, що серед людей, які до нього приходять, є такі, що їм не варто довіряти.
– А Лідія Петрівна, жінка балакуча, могла дещо побачити й розказати, – ділиться деталями пані Тетяна. – Він це розумів і шукав привід, як же натякнути, що їй треба якнайменше в цій кімнаті бувати. Оскільки стіл Тичини був завалений паперами, хоча завжди міг знайти те, що треба, але якось дружина навела на ньому порядок. Павло Григорович не зміг знайти потрібний папірець і це стало приводом мовити твердим, але ніжним голосом: «Лідусю, щоб ти більше в моїй бібліотеці не прибирала! І взагалі не заходь у мою бібліотеку!»
Пані Тетяна додає, що досі пам’ятає, як Лідія Петрівна стукала у двері бібліотеки, де працював чоловік, привідчиняла їх і казала: «Павлусю, час обідати», або «Павлусю, ми вечеряємо».
– А це той набір від дітей-сиріт, – вказує розповідачка на стіл. – Навіть вирізьблено «Народному комісару освіти УРСР товаришу Тичині Павлу Григоровичу від вихованців Дрогобицького дитячого будинку». Це його справжнє робоче місце, тільки ми трохи його прибрали, – усміхається.
У вітальні так, наче чекають на гостей: стіл накритий до чаювання, на ньому стоять приготовані печива-гостинці. Є тут телевізор, раритет хрущовської доби, холодильник марки «ЗиС» (Заводу імені Сталіна), сервант і великий годинник, який досі працює.
– Тут не було дорогого кришталю, але стояли усі томи енциклопедії Брокгауза та Єфрона кінця ХІХ початку ХХ століття, та повна енциклопедія мистецтв, користуватися якою приходили мистецтвознавці з усього міста, бо ніде такої літератури не знаходили, – зауважує Тетяна Сосновська.
Оскільки Павло Тичина мав діабет, то кухню мав непривабливу. Картоплю дозволяв собі хіба у вихідні. Частіше їв пшоняну, гречану каші, але дуже любив голубці, котлети, приготовлені на парі, червоний борщ.
– Якщо їв кавун, то з чорним хлібом, – дивує пані Тетяна. – А оце його чарочка, – показує десь на двадцятиграмову посудину. – Дуже любив пригощати калганівкою, хоча сам міг лише пригубити…
Жанна Куява, газета "Сім'я і дім" http://simya.com.ua/articles/53/60278/
