(Не)книжкова «війна»

Під час вечірніх ток-шоу «Дорослі питання до дитячих письменників» у рамках Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час», що відбувався вдруге у Львові, українські письменники різних поколінь гаряче обговорювали актуальні питання: коли з’явиться український дитячий бестселер? Що читати дітям? Чого бракує нашій літературі для дітей? Яких змін зазнає сьогодні світ і література в ньому?..  

Дискусія, опонування (відкрите чи кулуарне) одних авторів іншим оголили чимало проблем, і не тільки з дитячим читанням, а й щодо готовності дорослих чути й сприймати іншого (з іншого покоління, з іншим світоглядом, іншого за рівнем успішності тощо). Пропонуємо вибране з висловленого під час симпозіуму, аби пунктирно означити те, з чим стикаються і ще стикатимуться дорослі в контексті літератури для дітей. 

Звільняти фантазію дітей від Діснея

Письменник Андрій Курков розповів, що українські діти на пропозицію придумати казку починають «вигадувати» казки за сюжетом мультфільмів Волта Діснея і видають їх за свої: «Тільки після 5-6-разової спроби з’являються якісь ховрашки, щось ландшафтно-українське. Завдання українських письменників для дітей також у тому, щоб ходити до дітей у школи, садочки і звільняти їхню фантазію від Діснея, аби діти не йшли запрограмованим шляхом начебто світової культури, до якої нас штовхають. Адже дитяча література спершу — національна, базується на традиційних, народних казках, яких наші діти вже не знають. Я залюбки написав би захопливе продовження історії про колобка. Інша річ — наскільки ми загалом готові «зрадити» дитячу літературну традицію, щоб заохотити дітей до чогось «забороненого», до реалізації дитячого фольклору? Чи ми й далі форматуватимемо дітей під літературну традицію, чи будемо дослухатися до їхніх страхів, їхніх ідей?».

Андрій Курков у коментарі також додав, що до дитячої літератури не варто застосовувати поняття «художній рівень», а треба враховувати рівень передачі інформації, образів, провокування думок, фантазії...

Відповісти дітям на їхні «банальні» запитання

Є жанри, яких бракує українській літературі для дітей. Зокрема, зазначила письменниця Галина Крук, жанру, який вчить дітей знаходити своє місце у світі, дає відповіді на прості, «банальні» запитання, на які батьки не завжди можуть та мають час відповісти: «Скажімо, дитина переживає з приводу появи молодшого брата чи сестри, їй здається, що вся увага тепер на того, хто народився. Не всі батьки вміють про це з дитиною поговорити. Або — дитина не ділиться іграшками. А це те, з чого потім формується особистість. У нас є приклади такої літератури — оповідання Євгена Гуцала, але книжки такого типу дуже прив’язані до маркерів часу, тому вони вже не можуть виконувати функцій, які виконували для нашого покоління. До слова, більшість дитячих видань на Заході має обов’язкову анотацію, щоб дати зрозуміти батькам, для якого часу, якого віку, для якої ситуації ця книжка. Ще один жанр, якого бракує українській літературі для дітей, — книжка як засіб психотерапії, жанр emotional story». 

Чому Цибуліно бідний, і йому добре? 

Письменник Андрій Кокотюха зазначив, що не готовий писати для малих дітей, але намагається писати для підлітків, яким «уже не треба нічого пояснювати, головне — спробувати потрапити на їхню хвилю і в жодному разі не виховувати». За його словами, традиції оригінальної літератури для дітей і підлітків в Україні було перервано з 1991 року, відновлювати їх почали з 2000-х років. Така ситуація зумовила спекуляції на ринку: «Покоління молодих батьків, яким у дитинстві цих книжок бракувало, прагнуть будь-що купити їх своїм дітям. Дуже часто батьки запитують у продавців: «У вас є щось дитяче?». От щось «дитяче» їм, здебільшого, й пропонують. Нема традиції писання, традиції читання, традиції адекватної оцінки того, що виходить. Купують неякісні книжки і відбивають у дітей смак, охоту до читання, крім того, формують неправильне уявлення про світ». Андрій Кокотюха зазначив, що улюбленою книжкою в дитинстві, яка справила на нього враження, були «Пригоди Барвінка і Ромашки» Богдана Чалого, «український варіант американського вестерна».

Поділився письменник також спостереженнями, як сприймають сучасні підлітки перевидану класику, на якій виростали покоління нинішніх дорослих: «З’ясувалося, що ті книги, які нібито хвалять, які є начебто перевіреною класикою, нині викликають масу спротиву. Скажімо, мене запитували: «Чому з Незнайка, який вдягається пістряво, яскраво, усі сміються? Хіба це погано — вирізнятися? А Незнайка списано з радянських стиляг, з яких сміялися. Інший приклад — Цибуліно, опис абсолютного соціалізму, як ми тепер розуміємо. Діти запитують: «Чому бідному бути добре? Чому Цибуліно бідний, і йому добре?». Тобто, акцентує Андрій Кокотюха, «не всякі містки, які ми сьогодні перекладаємо, перекладаються, не всякі традиції, які хочеться наслідувати, наслідувати варто».

Замість опозиції «добре — погане» — категорія «іншого»  

Про зміну реалій і зміну літератури розмірковувала письменниця Маріанна Кіяновська: «Сьогоднішні зміни пов’язані з цивілізаційними процесами. Змінився статус самого дитинства, змінилося ставлення до реальності: раніше вигадка була однозначно вигадкою, було протиставлення вигадки й реальності, а тепер є вигадка, реальність і віртуальна реальність. Сама дитина стає новою реальністю, і на це потрібно орієнтуватися. Тому просто писати книжки тепер уже не можна, писання книжок й існування на книжковому ринку перетворилося на тиху «війну» з іншими джерелами, яким віддаємо свій час...

Якщо ми уважні, то маємо помітити, що вже тепер діти втрачають елементарні навички читання, перестають читати і бути здатними зрозуміти довгий текст. І це не тільки у нас, а й у світі. Ми переходимо у світ коротких повідомлень, де немає означень. З нашої і з дитячої мови зникають прикметники: 6-річна дитина не вміє назвати складного кольору, відтінків кольорів, описувати пейзаж. Картина світу підлітків забита візуальною інформацією, і в них нема потреби рефлексії на це.

Письменники нашого покоління опинилися в ситуації, коли потрібно робити речі, яких ніхто ніколи не починав робити. Традиційно в літературі відбувалися тихі революції, змінювалися способи розповідання історій, в якийсь момент з’явилася фантастика на ринку дитячої книжки. Наші бабусі, мами зачитувалися Жуль Верном, нас Жуль Верн уже цікавив значно менше, а покоління теперішніх підлітків Жуль Верн взагалі не цікавить. Але ці речі відбулися спонтанно. Ми не зможемо збудувати справжньої літератури, якщо не проведемо ревізії літератури, зокрема дитячої. Реалії змінилися настільки, що про певні речі говорити складною мовою в принципі неможливо. Нині на рівні концепції змінюється розуміння історії, традиційної культури. Дитина губиться в масі інформації, відображеної в різних дзеркалах, втрачається сенс цієї інформації. Дитяча література мусить, зобов’язана втримати цей сенс при душі дитини. Якщо ми дозволимо собі розпорошити це, не втримаємо того стержня, то втратимо не просто дітей, покоління, а значно більше.

Не можна недооцінювати впливу дитячого читання. Саме дитяча література є важливою в межовій ситуації. Через дитячу літературу відбувається оновлення культури. Не хочу перебільшувати, але, здається, насамперед саме через дитячу літературу, яку дитина суб’єктивно освоює, закладаються основи спадкоємності культур, а вужче — міжпоколіннєва взаємодія на різних рівнях. Якщо раніше література будувалася на опозиції «добре-погане», то тепер література змінилася кардинально. Вона розв’язує категорії «іншого», і цей інший є тим, що трансформує стару культуру, і тим, що допомагає нам вірити в літературу. Можливо, ми зможемо трансформувати дитячу свідомість, дитяче сприйняття, щоб сприймали це інше, яким би воно не було».

Фото з сайту zolochiv.net

Наталя ДУДКО, «Ратуша»