Оксана Лущевська: «Сева і Ко», збірка дотепних і веселих шкільних історій

«Дитина, яка вміє жартувати й ставитися з гумором до складних речей, – це дитина, яка здатна боротися за будь-що»

  – Минулої осені у видавництві «Навчальна книга – Богдан» вийшла друком Ваша книжка «Сева і К◦», збірка дотепних і веселих шкільних історій. З ким познайомляться читачі на її сторінках?

Головні герої цієї книжки дуже різні. Я думаю, що читачам вони стануть близькими. Може, у деяких з головних персонажів читачі впізнають своїх друзів чи навіть себе. Дорослі ж, якщо візьмуться читати цю книжку, згадають свої шкільні роки. Головні герої книжки – це звичайні  учні середньої школи Сева, Юрко, Ніна.

Сева – спостережливий і зосереджений на деталях. Він також цілеспрямований, грає в футбол, він фовард у шкільній футбольній команді.  Водночас він такий собі трікстер – спритник. Коли треба, він уміє не тільки знайти вихід із складних ситуацій, але й підійняти настрій своїм друзям та однокласникам.
Юрко – трохи задерикуватий, трохи ледачкуватий, але він відданий і щирий.
Ніна – розумна й наполеглива. Та будучи відмінницею, вона проводить свій час не тільки  за книжками, а здатна на різні, інколи навіть небезпечні вчинки.

Різні шкільні обставини призводять до того, що троє друзів міркують над створенням шкільного детективного агентства. Адже  їх поєднує вміння рятувати інших з різних складних і прикрих ситуацій.

У книжці є також інші персонажі – закоханий хитрун Іван Вус, забобонна Марина...

    – Чи мають головні герої реальних прототипів, а їхні пригоди — справжнє життєве підґрунтя?

Знаєте, якось я зустрічалася з читачами в Тальнівській бібліотеці для дітей, і, запитавши їх, про кого чи про що вони хочуть/люблять читати книжки, почула відповідь: «Про нас!». Я уточнила – сказали: «Про школу!»

Здавалося б, усе просто, та все ж історія про школярів не прийшла до мене відразу. Трохи згодом на неї мене надихнула Галина Кирпа. При нагоді ми з пані Галиною розмовляли про детективи, і я зазначила, що ніколи не працювала в цьому жанрі. Отож, пані Галина мене заохотила зробити начитку книжок саме цього жанру. Почала я з творів Астрід Ліндґрен про сищика Калле Блумквітса, а завершила серією книжок американського письменника Доналда Собола (Donal Sobol) про хлопчика на ім’я  Енциклопедія Браун (Encyclopedia Brown). Згадані книжки та їх герої вплинули на створення першої історії про Севу «Як зникла оцінка». А вже ця історія стала початком  серії оповідань про різні курйозні події в школі. Я не можу назвати цю книжку збіркою коротких детективних історій, бо все ж тут більше шкільних реалій, аніж серйозних детективних «операцій».

– Хоча в книжці йдеться про життя п’ятикласників, чи буде вона цікавою й ширшій віковій аудиторії читачів?

 Усе залежить від читацьких уподобань та інтересів. Я би сказала, що це текст для вікових читацьких груп «7+» і «9+».

– На сторінках «Севи і К◦» Ви не звертаєтеся до широко популярних на сьогодні містично-фантастичних образів. Немає в книжці також ні перенесення в паралельні світи чи в часі, а йдеться про життя звичайних «земних» школярів та їхні пригоди. Чим, на Ваш погляд, книжка зацікавить сучасних школярів?

Школа – це ледь не 80% життя дітей шкільного віку. У школі ми вчимося не тільки вчитися, але й пізнаємо життя: тут і перші серйозні проблеми в колективі, і їх подолання; і різні захоплення, як то спорт, мистецтво, танці; і перші симпатії, і перше кохання, і перші побачення; перші переживання щодо тіла чи самоіндетифікації. Я думаю, що всі згадані теми, читач знайде в тому чи тому оповіданні про Севу, Юрка і Ніну.

Я також намагалася показати, що культура школи формується здебільшого не педагогами, а самими школярами. У повісті акцентується на дружбі, взаємоповазі та готовності підтримати.

Загалом, жанр шкільної історії досить давній. Сьогодні він асимілювався з іншими жанрами. У 20-му столітті він розвивався як «гендерна» історія. Тобто, письменники описували життя в спеціалізованих дівчачих чи хлопчачих школах, ліцеях та гімназіях. Такі школи втратили популярність, і жанр переріс себе, його стали використовувати в межах інших жанрів. Сьогодні в США, де я навчаюся, налічується велика кількість шкільних повістей і романів, їх не тільки читають на дозвіллі, їх, здебільшого, задіють у процес читання в класі. Думаю, що книжка «Сева і К◦» теж могла б підійти для опрацювання в урочний чи позаурочний час.


– Діти, які шукають пригод, які помічають те, що не завжди привертає увагу інших, які завжди знаходять вихід із будь-якої ситуації — саме такими є персонажі книги «Сева і К◦». Чи не ставили Ви перед собою завдання запропонувати дітям певний приклад для наслідування через образи своїх героїв?

Я вважаю, що акт читання занадто індивідуальний, щоб пропонувати приклади для наслідування. Мені створилися герої, деякі прийшли в текст з моїх шкільних років, деякі – зі спостережень. Але всі вони  не є взірцями для наслідування. Якщо вони і є прикладами героїв, то це персонажі, які пропонують читачам різноманітність у поведінці: тут і дружба, і проблеми, і вміння постояти за себе, і турботи, актуальні для дітей.


– Зображені в книжці  шкільні пригоди не тільки цікаві, а й веселі. Наскільки важливо для дитини читати книжку, сповнену доброго гумору? Чи важко було, пишучи книжку, проникнутися дитячим світосприйняттям?
   
За допомогою гумору переживаються найтяжчі травми. Дитина, яка вміє жартувати й ставитися з гумором до складних речей, – це дитина, яка здатна боротися за будь-що. В антропології дитинства та в педагогіці (клінічна педагогіка) є студії, що вивчають клінічні випадки,  стани й роль дитячої гри в них. Скажімо, американський антрополог Сінді Кларк провела досліди в лікарнях і зазначила, що діти, які вміли сприймати свої хвороби хоч трохи з гумором, переважно легко переборювали якщо не хворобу, то хоча б її загострення. Гумор, позитив – це, як на мене, світло дитячої прози й поезії. Гумор – це складова діалогу й порозуміння в класі.

Щодо дитячого світосприйняття, то воно або є, або його… гм, глибоко приховують. Я вважаю, що дорослі не далеко відходять від своїх внутрішніх "дитячостей", а якщо навіть кажуть, що вони відійшли, то, мені здається, що вони просто вдають це.
   

– Як педагог, як гадаєте, чи допомагає міцна дружба в навчанні? Чи можна навчитися дружити?

Я думаю, що можна навчитися берегти дружбу. Для збереження діють свої закони: взаємоповага, розуміння, тепло, піклування, зацікавленість, уміння слухати... Це тільки деякі складові, адже всі дружать по-своєму й мають своє розуміння й уявлення щодо поняття «дружба». А духовна дружба й близькість, як на мене, можуть допомогти не тільки в навчанні, але й у всіх життєвих кроках.

– Чи буде книжка зручною для читання та «опрацювування» під партою? Чи можна її використовувати й у такий спосіб?

Так! (Сміється)

Тут грає роль формат і колір обкладинки книжки, як на мене. Книжка невеличка. На колір – синя, трохи з білим, щоправда. Утім її може не помітити навіть найуважніший вчитель! (Сміється).

– Чи чекати читачам та видавництву «Богдан» на подальші пригоди Севи, Юрка, Ніни та їхнього шкільного детективного агентства?

Коли я працювала над текстом, то думала, що, ймовірно (швидше за все!), буде продовження. Наразі я обмірковую інший сюжет. Але надіюся, що до Севи, Юрка і Ніни я теж незабаром повернуся.


– Чи відрізняється література, яку читали в дитинстві Ви, від тієї, яку пишуть дитячі письменники сьогодні?
   
Сьогодні дитячі письменники пишуть по-різному, як і колись писали. Змінилася реальність, але не змінилися основні засади людства. У  дитинстві я читала книжки Марка Твена, Сірої Сови, Ернеста Сетона-Томпсона. Читала поезію Лесі Українки, Павла Тичини. Любила «Фарбованого лиса» Івана Франка, оповідання «Гусенятко» Миколи Вінграновського. Усі ці тексти я люблю й сьогодні. Також мені подобалися казки народів світу, як і майже всім читачам, подобалися казки Ганса Крістіана Андерсена. Я дуже любила гортати «Антологію української літератури для дітей» – трьохтомник видавництва «Веселка» 1984 року. То товсті білі книжки з глянцевими сторінками. Сьогодні деякі тексти з цих книжок втратили свою актуальність, але вони досі годяться для переогляду дитячої літератури в історичному аспекті, що є необхідним.

Важливо сказати, що наші письменники все більше звертаються до реалій. Намагаються торкатися «нелегких» тем, які здавна проговорюються, зокрема,  в англомовному світі. Звертаюся саме до цього пласту дитячої літератури, бо з ним працюю в академії. Нам треба проговорити ще багато тем. Нещодавно про це гарно написала Маріанна Кіяновська в тексті «Дев’ять нотаток про сучасну українську літературу для дітей». 

Усі зміни, я сподіваюся, поступово прийдуть, якщо ми будемо виносити їх на обгорнення, досліджувати найновіші студії з дитячої літератури, розробляти свої й запозичувати найкраще від інших. На блозі «Казкарка», який ведемо разом із письменницею Валею Вздульською, ми започаткували рубрику «Думки». Туди ми нещодавно винесли цитату з  Пітера Ханта (Peter Hunt), дослідника дитячої літератури: «Одна з проблем, що постають у ХХІ столітті перед країнами, які розвиваються, полягає в тому, що вони повинні пройти всі етапи розвитку за відносно короткий час – 30 чи 40 років, тоді як європейські країні мали на це свого часу років п’ятсот»: http://kazkarka.com/

– На даний час проживаєте в Америці. Як за океаном заохочують дітей до читання книжок?

Тут навіть справа не в заохоченні, я мушу зазначити відразу. Дитяча література – це велетенська система. У ній працюють науковці з різних галузей. Розпочинається все з академічного світу, де вивчають і випрацьовують теорії – це вивчення здебільшого відбувається на відділах англійської мови й літератури, інколи на германістиці чи компаративістиці. Інша гілка – освітянська. Студентів – майбутніх вчителів – навчають працювати з дитячою літературою на науковому рівні, вміти застосовувати критичний аналіз, вміти читати через різні критичні лінзи. Вони вчаться вводити літературу в ігри, розробляти п’єси для класів тощо. Усе це на основі, здебільшого, дитячої літератури. На уроках літератури діти-читачі зустрічаються з літературними персонажами-однолітками. Це відіграє неабияку роль щодо розуміння читання. Також приділяється увага не тільки самому читанню, а й тому, чого навчається дитина, читаючи.  До змісту діє багато різних критеріїв, що зосереджуються на принципах поваги, розуміння, толерантності та ін. Ще одна галузь, де детально вивчається дитяча література, – бібліознавство, бібліотекарська справа.  Завдання бібліотекарів різні, але вони теж працюють на систему, яка передається від покоління до покоління. Звичайно, система зазнає змін: ідеології, канони… Та я намагаюся окреслити в кількох словах увесь цей процес.
Останні два десятиріччя важлива роль приділяється антропології дитинства.

Тобто, як бачите, усе починається з розуміння процесу читання й поняття дитинства як таких, а далі все це застосовується до навчального процесу.

Цікавий момент щодо заохочення – я читала, що багато вчителів створюють власні бібліотеки в класі й замість традиційного уроку інколи дозволяють дітям просто читати книжки. Також є мережа різних програм, що проводяться бібліотеками для дітей і батьків, також книгарні мають всілякі літні читання й акції. Мабуть, Ваше запитання можна було б винести до окремої розмови (усміхається), бо тут є ряд неокреслених і невисвітлених аспектів, на які стисло не відповісти.

Розмовляла Валентина Січкоріз