Олена Лайко: «… [автор] може власноруч зробити когось щасливим, нехай навіть у вигаданому світі»

– Олено, вітаю тебе із виходом першої книги – збірки прозових оповідань «Якби не він, якби не вона»! Як і коли з’явився задум її написання?
– Дякую за вітання. Ця збірка – і справді здійснення моєї давньої мрії. Але спочатку про книжку взагалі не йшлося. Працюючи на «Радіо Тернопіль», я вела щоденну авторську програму «Чого хоче жінка», де розповідала, розмірковувала, фантазувала про різні сторони життя жінки: сімейні стосунки і закоханість, моду і косметику, психологію, соціологію, кухню та дітей, словом, все, що можна було «залучити» у таку багатогранну тему, як «Чого хоче жінка». І от в деяких програмах – коли відвідувало натхнення чи «підходив» настрій, читала власні невеликі замальовки-есе. Оскільки час програми був обмежений – до п’яти хвилин, то й обсяг тексту для звучання в ефірі теж обмежувався – максимум сторінка формату А4. Але ці маленькі історії й поклали початок бажанню писати більше, тобто, не обмежувати розповідь про життя моїх героїв одним аркушем паперу. Ще й так співпало, що шеф-редактор газети «Місто», слухаючи ці новелки в ефірі, запропонувала друкувати їх на сторінці «Житейські історії», а також писати вже більшого обсягу такі матеріали спеціально для газети. А далі ці історії стали цілком самостійною частиною мого життя – без газети, без радіо. Адже коли входиш у смак, часто стає важко зупинитися, чи не так?


– Скільки часу працювала над збіркою?
– Писала їх і складала докупи декілька років. А потім ще довго відважувалася взяти ці історії і показати у видавництві. Але таки це зробила, заручившись моральною підтримкою моєї колишньої колеги по «Радіо Тернопіль» Оксани Небесної, у якої в той час у видавництві «Богдан» вийшли казки для дітей. Пані Оксана просто взяла мене за руку і відвела до головного редактора видавництва Богдана Будного. Він переглянув кілька моїх оповідань, і його вердикт був позивним: «Приносьте, надрукуємо», – сказав Богдан Євгенович, коли я за декілька днів зателефонувала до нього із запитанням про подальшу долю моїх творінь. Щоправда, власне підготовка вже самої збірки забрала тривалий час, бо деякі історії мені захотілося дописати, деякі – переробити. Ще певний час забрало художнє оформлення. Допомогла мені в цьому моя подруга, чудова тернопільська художниця Тетяна Осіпова. Я відразу «бачила» ілюстрації до своїх історій у вигляді легких графічних ліній, різних відтінків чорного та сірого на білому папері, тобто, з ідеєю тонів тієї самої смугастості, яку так часто згадують в контексті людського життя. «Мрії повинні здійснюватися», – відповіла Таня на моє прохання попрацювати над моєю книжкою і взялася за роботу. Разом із тим, хотілося принести редакторам вже й ідеально готові тексти. І з цим звернулася за допомогою до ще однієї моєї доброї знайомої Маргарити Більчук. Так спільними зусиллями вдалося підготувати все відповідно, щоб було не соромно віддати мої матеріали у видавництво.

– Чи поєднані оповідання спільним лейтмотивом? До кого чи до чого передусім привертаєш увагу читача?
– До збірки «Якби не він, якби не вона» увійшло тридцять історій, і кожна з них – самостійна й окрема за змістом. Їхні герої не «кочують» з оповідання в оповідання, і долі їхні не перетинаються. А щодо спільності, то думаю, найголовніше, що всі вони, в принципі, щасливо закінчуються або залишають у читача сподівання, що врешті у героїв колись все буде добре. Переконана, коли в наш час, коли буденність життя непроста і не завжди оптимістично налаштована, людям хочеться більше позитиву. Нехай навіть у книжці. Також, придумуючи своїх героїв, я так щиро, співчутливо ставилася до їхніх доль та життєвих перипетій, тому мені дуже хотілося, щоб врешті в них все вдалося. Хоча в цьому й полягає принада праці автора, коли можеш власноруч зробити когось щасливим, нехай навіть у вигаданому світі, що існує тільки на папері. А увагу читачів до таких простих, можливо для когось і банальних життєвих моментів я й привертаю, – як відшукати щастя, зустріти справжнє кохання, зберегти почуття, знайти друга, виправити старі помилки чи повернути втрачену любов.

– Персонажі оповідань – хто вони? Чим і як живуть?
– Персонажі мої, відповідно, так і живуть – зустрічаючись, закохуючись, помиляючись, ходячи на роботу, відводячи дітей в садок чи школу, готуючи каву на сніданок чи смажену картоплю на вечерю, роблячи коханим сюрпризи чи приймаючи якісь кардинально важливі для себе рішення. Це чоловіки і жінки різного віку, яких можна щодня зустріти на вулиці, в крамниці чи у транспорті. Але скажу відразу, що марно проводити якісь паралелі із чиїмись реальними долями чи життєвими моментами. Мої літературні герої – особи вигадані, і не потрібно шукати в них чиїсь риси або реальні сюжети з життя. Хоча щодо мене особисто, то люди, які добре знають мене і прочитали мою книжку, одноголосно заявляють, що в своїх історіях я «вся» – із прагненням щастя, справедливості, людськості, доброти, перемоги добра над злом, а кохання – над усіма життєвими негараздами. А ще в одній з історій – «Один зимовий день, дві жінки два життя» – у героїні, яка сидячи за комп’ютером і чекаючи від Леді Музи натхнення до обов’язкового матеріалу, а не того, який би хотілося їй в даний момент написати, дехто помічає мої риси…

– «Якби не він, якби не вона», – крапку чи трикрапку поставить книга у цій фразі після перегортання останньої сторінки?
– Звичайно, що трикрапку, адже варіантів продовження цієї фрази, як і придумування продовження кожної з історій є безліч. Але в цьому, на мою думку, і полягає принадність житейських історій як для читачів, так і для автора, адже у такому легкому доторку до чиєїсь долі і полягає можливість для роздумів, фантазій та придумування продовження сюжету, причому, на розсуд кожного, хто з цими героями познайомився.


– Чи варто читачам сподіватися знайти надійний рецепт кохання, прочитавши книгу?
– Давати комусь поради, як і пропонувати рецепти та шляхи вирішення різних життєвих ситуацій, – справа складна й, в принципі, невдячна. Я розповідаю, як герої історій чинять в тій чи іншій ситуації, а от брати з них приклад чи ні, користатися їхніми висновками із певних моментів чи приходити до власних рішень – це вже справа кожного. Коли я працювала з радіопрограмою «Чого хоче жінка», мене частенько запитували: «Так ти вже знаєш, чого хоче жінка?». І я з впевненістю і переконаністю завжди давала одну відповідь: «Звичайно, кохання», маючи на увазі всю багатогранність цього почуття і різноманіття його проявів у житті. Це ж саме можна сказати і в контексті моєї збірки.


– Кому передусім адресована книжка? Яких читацьких відгуків очікуєш?
– Думаю, що вона буде цікавою, насамперед, жінкам, – причому, незалежно від віку. Хоча дуже хотілося б, щоб її читали і чоловіки: у більшості моїх історій головними героїнями виступають жінки, і завдяки цьому, переконана, що читачі-чоловіки зможуть для себе відкрити, завдяки їм, чимало секретів суто жіночої логіки та психології, мотивів тих чи інших їхніх вчинків. А щодо відгуків, то, звичайно, хотілося, щоб людям було цікаво читати мої історії, щоб їм і справді хотілося знати їхнє продовження.


– Чи плануєш продовжувати письменницьку працю? Якими ще творчими задумами можеш поділитися?
– Звичайно, такі речі «затягують». І хочеться писати далі, – і історії, і навіть романи. До речі, саме роман я вже наразі й дописую. Щоправда, катастрофічно не вистачає часу, адже, робота журналіста, як і в героїні історії, про яку я згадувала вище, вимагає терміново написаних, обов’язкових для здачі матеріалів, тому те, що робиться «для себе» завжди «автоматично» відкладається кудись у шухляду, відсувається перед пріоритетними завданнями «треба», однак зі святою впевненістю, що завтра «для себе» обов’язково буде більше часу.


– Вихід з друку дебютної книги – подія, безумовно, не буденна. Що відчуваєш зараз?
Я щаслива і навіть горда з того, що нарешті все вдалося й здійснилося. Хоча бачачи на полиці у книгарні свою книгу, відчуваю сум’яття і навіть якусь ніяковість, що саме я – її автор. Але дарувати свої книжки друзям дуже приємно, і мені страшенно подобається це робити, як і моїй шестирічній донечці. Вона з такою щирістю і гордістю вручає знайомим мої книжки, говорячи «Це моя мама написала», що всі сумніви «Писати далі-не писати», «Треба було це робити-не треба» відразу зникають і хочеться творити далі.


Розмовляла Валентина Січкоріз