Париж: місто історій, місто-історія

Продавець маленької продуктової крамнички в центрі Парижа обговорював із знайомим відвідувачем якісь свої буденні клопоти, а я поспішала, тому досить нетерпляче чекала, щоб мені зважили фрукти. Його робочий день завершувався, і завтра вранці він укотре прокинеться в Парижі. Захотілося пофантазувати й вигадати йому біографію, уявити його ранки й вечори в цьому місті. Хоча насправді він міг бути мешканцем самісінької околиці французької столиці, неромантичного спального району, який і Парижем годі назвати, і добиратися щодня на роботу кількома лініями заплутаного паризького метро… 
 

У мене не було змоги відчути ранкову атмосферу в центрі Парижа, побачити місто в один із найінтимніших моментів – момент прокидання. Прокидання після спалаху вечірніх вогнів, палахкотіння Ейфелевої вежі… Творіння французького інженера Олександра Густава Ейфеля найкраще враження справляє саме в освітленому вечірньому Парижі: щогодини вежа кілька хвилин блимає-«хвилюється». Знамениті паризькі клошари («бомжі») в цей час уже повкладалися спати під мостами. Освітлені собори ваблять таємницями… Прогулянка Сеною на кораблі під дощем і вітром – логічне завершення мого першого дня в Парижі. 

Париж згори можна побачити з кількох оглядових майданчиків – в Ейфелевої вежі є гідні альтернативи. Зокрема, особлива панорама міста постає з виставкових залів Центру мистецтва і культури імені Жоржа Помпіду: з одного боку – полотна Марка Шагала, від яких годі відірватися, а з іншого – притягують вежі Нотр-Дама та Сакре-Кьор. До речі, саме модерна будівля та цікава експозиція центру Жоржа Помпіду надихнули того дня художника із Львівщини на сюжет майбутньої картини. 

Ще одна можливість (безкоштовно і без черги) побачити Париж перед собою – піднятися сходами на пагорб Монмартр (у перекладі – гора мучеників) до відомого місця паломництва й візитівки Парижа – базиліки Сакре-Кьор. Трохи нижче – аналог львівського Вернісажу – площа Тертр, далі – кабаре «Мулен Руж», Музей еротизму, вулиця Пігаль – паризький район червоних ліхтарів… Нині туристи шукають на Монмартрі ще й місця, пов’язані з подіями фільму «Амелі». Сувеніри тут дешевші, ніж у центрі. Вуличних музикантів більше. Щодо цін на портрети, то нас спершу запитали, звідки ми. Почувши, що з України, написали на аркуші ціну (щоб не побачили конкуренти) – 30 євро.

Базиліку Сакре-Кьор споруджено наприкінці XIX століття, з елементами романського та візантійського стилів, у час, коли французьке суспільство переживало кризу. Натомість романсько-готичний Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі) на острові Сіте, на якому було найдавніше в Парижі поселення, старіший на кількасот років – його будували у XII – XIV століттях. Тут є важлива християнська реліквія – терновий вінок Ісуса Христа, але виставляють його досить рідко. Саме Нотр-Дам справляє найсильніше духовно-емоційне враження в Парижі. Коли я зайшла туди вперше, почалася меса. Попри клацання фотоапаратів і потік туристів, перші її акорди відволікли від суєтності і поспіху й налаштували на сакральну атмосферу. Я прийшла сюди й наступного дня… І захотіла перечитати «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго.

Але паризькі собори – не тільки Нотр-Дам і Сакре-Кьор, це окрема варта уваги ланка міста. З ними пов’язані історичні, містичні, літературні події. Є тут і парафія Української греко-католицької церкви, де щонеділі на відправу приходять, за словами священика, приблизно 200 осіб. На цвинтарі Монпарнас поховано Симона Петлюру, а на Пер-Лашез є урна з прахом Нестора Махна. 

Перед туристами іноді постає запитання: іти чи не іти в Лувр? Особисто я не відвідати Лувр не наважилася! І попри те, що часу в мене було мало, і що так і не дійшла до полотен тих художників, до яких хотіла, тішуся, що побувала в цьому музеї – колишній резиденції французьких королів. Лувр, на відміну від Версальського палацу, дає відчуття старовини й смаку, автентичності й величі.

Побувати в Парижі не було моєю заповітною мрією. Можливо, тому, що мріяти про Париж – досить стандартно. Але побувавши там, згадала вислів: «Будьте щирими, і ви уникнете банальності». Тому спокійно сприймаю «звинувачення» в неоригінальності як реакцію на мої слова про те, що Париж мені сподобався.

У Париж варто їхати, навіть якщо вам не подобається флер «французькості». Щоб підтвердити чи спростувати уявлення про це місто – як місто-свято, місто свободи, місто любові, столицю моди, місто, де вино може бути дешевшим, ніж вода… 

Загалом будь-яке місто, в яке приїжджаєш як турист, дає відчуття свободи, але Париж – особливо. Розумію, що це ілюзія, але мені здалося, що парижани постійно відпочивають – у парках, на мостах, площах, у кафе… Особливістю цього міста є те, що туристи в ньому наче розчиняються. Вони, звісно, є, і їх багато, але не впадають в очі, як, скажімо, у Празі – мабуть, тому що Париж – місто велике (найбільш густозаселене в Європейському Союзі) й неосяжне, поліетнічне й багаторасове. 

Окрім романтичних уявлень про Париж (і Францію загалом), у мене були й асоціації про це місто як не надто охайне, мешканці якого можуть проігнорувати ваше запитання, якщо не знаєте французької. Щодо першого, то коли ми перетинали умовний кордон Німеччини з Францією, хтось здивовано й майже радісно (ніби побачив щось знайоме і рідне) вигукнув: «Сміття на узбіччі!». Так розпочалася Франція. Тому вже не здивували памперси й поліетиленові пакети поблизу Ейфелевої вежі, розірваний смітник із купою сміття дорогою на Монмартр… 

На відверте ігнорування англійської я особисто не наткнулася. Часто натрапляла на парижан, які, з їх слів, дуже погано знали англійську, але порозумітися вдавалося. Зрозумівши англійські слова «фрукти» й «магазин», молода парижанка жестами показала, як дійти до продуктової крамниці. Аналогічно з «Мулен Руж» – але довелося вказати на карті, що саме шукаємо. У державних установах англійською, здебільшого, володіють, у Луврі відразу підійшли й запропонували допомогу, охоче все пояснювали англійською й у Центрі імені Жоржа Помпіду. Але, звісно, якщо ви іноземець і вивчили французьку, то до вас буде особливе ставлення, вас мало не проведуть туди, куди вам потрібно, усе докладно пояснять… А от коли молода босонога ромка намагалася комусь поворожити на лавці біля Собору Паризької Богоматері – і туристи, і місцеві дружно «забули» англійську.

Чорношкірі французи, які продають сувеніри, на елементарному рівні вивчили і російську, і польську, і коли з ними у Версалі надто завзято торгуються, кажуть про російську мафію. Один із дотепних туристів-львів’ян зумів «купити» в Парижі мініатюрну Ейфелеву вежу за одну подушечку жуйки. Продають чорношкірі свої сувеніри нелегально, тому їм доводиться втікати від поліції, а після її від’їзду знову повертатися на місце праці. Вони можуть вести вільну бесіду, паралельно пропонуючи свій товар, але щойно приїжджає черговий автобус із туристами, зриваються й біжать – «арбайтен».

…Мені пощастило, і я привезла з Франції незвичний та емоційно наповнений сувенір – цікаво оздоблену пляшку з-під вина (оригінальною її назвала місцева мешканка). Знайшла її у Версалі, передмісті Парижа. На тротуарі лежала купа викинутих речей – книги, журнали, касети, диски, попільнички, дуже цікавий комод… І французи шукали й знаходили тут щось для себе. Я одразу скористалася такою спонтанною можливістю привезти з Франції сувенір з історією...