Олена Думбадзе: «Після операції носити ікони допомагали… ангели»
Олена Думбадзе із Нововолинська шукала себе в економічних науках, у психології, задля чого здобула дві вищі освіти. Коли переїхала до Києва, змінила чимало немилих серцю професій. Згодом вийшла заміж, стала мамою. Однак її душа заспокоїлася лише тоді, коли взялася... писати ікони. За шість років вона пройшла дорогу, яку багатьом іконописцям не вдається здолати протягом десятиліть.
МОДЕЛЛЮ ПРАЦЮВАЛА…
Висока, струнка, красива білявка, художник-іконописець Олена Думбадзе зустріла мене на своїй першій персональній виставці.
«То ви – героїня моєї статті?» – здивовано дивилася я на чарівну красуню, щира посмішка якої сяяла невимовною доброзичливістю та привітністю.
«Так, це я, – відповіла тихо. – Зізнаюся, мені самій не віриться, що то саме я стою перед вами, а ця виставка ікон – моя. Так само, як не знаю відповіді на питання, звідки у мене художній дар, бо в моїй родині ніхто ніколи не малював. То вже так треба було, і я невимовно щаслива, що все це зі мною сталося!»
Олена народилася і виросла у Нововолинську. Там закінчила школу та електромеханічний технікум, де опанувала професію бухгалтера. Жінка каже, що це було першою сходинкою до здобуття економічної освіти, про яку мріяв тоді кожен другий випускник школи, вважаючи, що на ту пору хіба економіст зможе заробити на шматок хліба. Так вважали й Оленині батьки, хоча донька, як нині зізнається, ніколи не відчувала схильності до точних наук.
– Я навіть до Тернопільської академії народного господарства вступала з подругою «за компанію», – згадує Олена. – Хоч розуміла, що це не моє. Та й була у такому віці, коли не вельми зважаєш на відповідність своїх здібностей до обраного шляху.
Після навчання Олена постановила, що не працюватиме економістом, скільки їй не платили б. І понад усе хотіла відшукати справу, яка була б корисною для людей. Нині дякує батькам за терпіння, за те, що завше підтримували у її невпинних пошуках, які затяглися на роки.
– Я змінювала роботи у Нововолинську, і дедалі переконувалася, що все це мені нецікаво, не має сенсу, – розмірковує. – І якоїсь миті вирішила їхати до Києва, нехай і в нікуди. Тобто мене ніхто з дому не виганяв, а в столиці на мене ніхто не чекав. Я просто захотіла жити саме тут, бо відчула серцем, що це місто допоможе мені в пошуках себе.
Спершу Олена влаштувалася у модельну агенцію, каже, що мусила бодай за щось зачепитися. Мабуть, із такими зовнішніми даними це не стало для неї проблемою. Утім модельна кар’єра видалася геть нетривкою, бо, зі слів Олени, не відповідала її душі. Згодом були й інші підробітки, дівчина змінювала роботи одну за другою, але їй ніде не було комфортно, ніде не хотілося залишитися.
– Невдовзі я вийшла заміж, деякий час насолоджувалася тихим сімейним життям… А коли народила синочка, задумалася: «Я – жінка, мама, це добре. Але ще – хто я? – розповідає про колишнє. – І довго не знаходила відповіді на це запитання. Незадоволення тим, що мала, допікало мене, я розуміла, що душа прагне до чогось красивого, високого, але не знала, де це віднайти, чим заспокоїтися. А врешті дійшла думки, що мені допоможе освіта психолога: бодай наштовхне на те, що шукаю. Так і сталося. Бо саме тоді, коли роздумувала про аспірантуру або роботу, мені надзвичайно захотілося… малювати!»
«КОЛИ НЕ ПИШУ, ТО НІБИ НЕ ЖИВУ»
Олена познайомилася з художником, який місяць вчив її живопису, малюнку, а відтак зустрілася з дівчиною, яка привела її до іконописної школи «Неопалима купина».
– Ця дівчина показала мені деякі свої роботи і я вельми здивувалася, бо вважала, що ікони пишуть десь далеко, але не в Києві. Мені захотілося там залишитися. Так було добре з тими людьми! Вирішила: як малювати не навчуся, то хоч душа моя врешті заспокоїться. Але Бог надав мені можливість і самій виправитися, і писати ікони, і навіть про умови для роботи подбав! Адже маю чоловіка, який не заважає, а лише підтримує, друзів, батьків, які з розумінням поставилися до мого несподіваного вибору.
Олена каже, що дуже багато працювала та навчалася, не жаліючи себе, писала і вдома, і в школі, скупила море літератури про ікони та мистецтво їх написання.
– Нинішня виставка – це зібрання ікон, які я написала протягом п’яти років. Їх 27, але насправді створила більше, бо багато робіт знаходяться у приватних колекціях та храмах. Найпершу, певна річ, подарувала мамі. До речі, вона досі плаче, коли бачить мої роботи. А я їй вдячна, бо з дитинства мама привчила мене до церкви, молитви.
– Іконопис для мене – це життя, – підсумовує. – Бо коли я не пишу, то ніби не живу. Душу охоплює пустка. Гадаю, найбільше диво у моєму житті – що Господь привів мене до цієї великої справи, бо як у мене все виходить, досі не знаю. Коли писала велику ікону Різдво Господа нашого Ісуса Христа, на якій понад сімдесят зображень святих, то занедужала і мусила йти на операцію. Уже за три-чотири дні після виписки взялася до писання, бо перебувала у стані, коли дуже хотілося це робити. Завдяки цьому швидко одужала. Хоч мені не можна було піднімати важкого, я носила ікону. Нині й підняти не можу, а тоді їздила у метро, діставалася до майстерні і носила ікону, яка видавалася пір’їнкою! Кажуть, у таких випадках іконописцю допомагають ангели.
Іконописець Олена Думбазде володіє унікальними художніми техніками: темперою, різьбленням по левкасу, левкасним литвом, гальванопластикою (її застосовує, коли виготовляє ювелірний оклад), інкрустацією, олійним та фресковим листом, позолотою. Усі її святі образи – канонічні, жодного разу не творила з уяви. Щоправда, вишукує рідкісні зображення та сюжети у цікавих техніках. Коли береться до роботи, постує, сповідається і молиться.
