Музей Павла Тичини 1: «Для чого квіти рвеш? Їм боляче! – казав мені, малій, Павло Григорович»

Побувала у помешканні поета, перекладача, міністра освіти УРСР, голови Верховної ради УРСР двох скликань, академіка, лауреата Шевченківської премії Павла Тичини й здивувалася, що жив він доволі скромно. «Тут не було дорогого кришталю, але була повна 86-томна колекція «Енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона», – зазначила директор Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини та його правнучка Тетяна Сосновська. 

Зазвичай слово «музей» асоціюється із чимось виставковим, де майже ні до чого не можна торкатися, треба лише тихо ходити, слухати екскурсовода і мовчки усе роздивлятися. Але коли відвідала музей-квартиру Павла Тичини, що у самому центрі Києва, чи, якщо сказати відверто, побувала в гостях цього великого поета, бо саме так тут почуваєшся, зрозуміла: навіть у музеї можна створити атмосферу цікавого, творчого й натхненного життя, де завше пахне свіжоприготовленою кавою, домашньою випічкою і чути дитячий сміх. А все тому, що в цьому домі дбайлива господиня. Директорка не просто дбає про кожен куточок, а робить усе для того, щоби про музей Тичини знали щонайбільше людей – від великого до малого. І пані Сосновській це неабияк вдається! Бо стільки цікавих заходів, скільки проводять тут, певно, не проводять у жодному іншому столичному музеї. 

ДО МУЗЕЮ ВСІЄЮ СІМ’ЄЮ! 
Передусім варто зазначити: ось уже дев’ять років поспіль щонеділі у музеї Тичини – день безплатного входу.

– Теперішні батьки мають час на відвідування тільки у вихідні, а оскільки деякі з освітньо-культурних закладів є доволі дорогими і всією сім’єю туди не завжди підеш, то, аби спонукати сімейні відвідування нашого музею, ми зробили безплатний вхід. Особливо зворушливо, коли приходить бабуся з онуком. Раніше зі скромної пенсії вона виділяла гроші лише на екскурсію, а книжку вже не мала за що купити дитині. Тепер для неї це можливо… 
Годі перелічити всі заходи та пропозиції відвідувачам квартири-музею, де жив поет Павло Тичина з 1944-го до 1967-го. Майже щодня тут відбуваються акції, майстер-класи, творчі зустрічі, які можуть бути цікавими різній за віком аудиторії.

– Приміром, старші школярі, які до нас приходять, заплативши за квиток 15 гривень, отримують цілий комплекс послуг, – розповідає Тетяна Сосновська. – Це огляд музею, перегляд фільму про Павла Григоровича, екскурсія, відпочинок на першому поверсі, а також дві книжки маленького формату з віршами поета у подарунок та гостинці від родини Тичин – домашнє печиво.

Про ці ароматні смаколики хочеться розповісти окремо. Наприкінці екскурсії, коли відвідувачі опиняються у вітальні Тичин, пані Тетяна дарує свіжовипечені печива, загорнуті у доладні прозорі пакуночки, ще й із маленькою листівкою, на якій підпис та печатка у формі профілю самого Павла Григоровича. 

ПОДБАЛИ І ПРО НЕЗРЯЧИХ ТА ГЛУХОНІМИХ ВІДВІДУВАЧІВ

– На початку екскурсії, коли демонструємо фільм про Тичину, відвідувачі дізнаються, що поет не мав своїх дітей, але допомагав молоді, зокрема останні півтора-два десятка років присвятив опіці творчої молоді, – каже Тетяна Сосновська. – Коли студенти приходили до цієї квартири, то Лідія Петрівна, дружина Павла Григоровича, завжди їх пригощала. Якось ми із співробітниками придумали, аби відвідувачі відчували справжнє життя у цій квартирі, варто покласти на стіл у вітальні гостинці. Спершу то були яблука, згодом куплене печиво й цукерки. Але одна справа, коли вони лежать, а інша – частування. Тепер усім даруємо печиво, яке печу або я, або наша співробітниця за старовинними рецептами. Також презентуємо варення з райських яблучок, щоправда, ці солодощі в маленьких скляних баночках вручаємо тим, хто приходить на моновиставу «Сріблясті голуби у небесах».

Цю виставу Тетяна Сосновська, яка є заслуженим працівником культури України, підготувала за неопублікованими та маловідомими спогадами Павла Тичини і його сучасників та родичів.

Тут залучають до мистецько-музейної роботи дітей із батьками, зокрема під час майстер-класів та уроків-ігор «Як вчити й писати вірші», «Поки мама дивилася музей», «Пишу, як Павло Тичина», «Малюю музику» або й «Малюю малюнок на сумці з льону» за мотивами поезії Тичини.

– Ми втілили проект, про який довго мріяли, – ділиться пані Тетяна. – Зробили доступним музей для людей із вадами, зокрема незрячих і глухонімих, – у її голосі зазвучало хвилювання. – Тобто є речі у житті, які маємо робити не лише задля грошей. 

«УСІМ ПЛЕМІННИКАМ ДОПОМАГАВ»

Перед тим як побачити, яким був побут та повсякденне життя радянських літераторів і найвищих чиновників 1940–1960 років, Тетяна Сосновська повідала цікаву історію свого знаменитого роду.

– У Павла Григоровича було багато братів і сестер, бо матуся народила тринадцятеро діток. Четверо померли ще немовлятами, а двоє – старшенькими. Із тих семи, що вижили, був Павло та сестра Пелагея, моя прабабуся. Вона вийшла заміж за священика й жила під Ніжином, народила п’ятірко діток. Коли меншому було кілька тижнів по року (стояв холодний квітень), вона пішла прати білизну, впала у воду й застудилася. За кілька днів її не стало. Безпорадний чоловік не міг дати ради дітям. В архіві Павла Григоровича є лист, де Пелагеїн Іван описує всіх п’ятьох дітей, хто на що хворіє, а надто найстарша дівчинка, й просить узяти хоч одну дитину на утримання. Серед тих п’яти дітей старшою була Марія, моя бабуся. Коли я прочитала в листі перелік хвороб тринадцятилітньої дівчинки, подумала, що в бідності, голоді та холоді вона мала недуги, які дошкуляють уже в старості.

Оскільки у Павла Григоровича не було сім’ї і він не знав, як поводитися з меншими дітьми, то взяв на виховання саме старшу Марію, якій дав учительську освіту і яка жила з ним, аж поки пішла на свої хліби й вийшла заміж. У бабуні Марусі було двоє діток – моя мама і її брат, – продовжує пані Тетяна. – Оскільки бабуня тривалий час жила у Павла Григоровича, то він сприймав її як члена родини, хоча допомагав усім племінникам. Коли мама приїхала до Києва, а вона мала медичну освіту, то це вже був вік, коли Павло Григорович хворів і Лідія Петрівна потребувала допомоги. Тоді Тичини попросили про це маму, як людину з медичними навичками. Так сталося, що вона була в цьому домі частіше, ніж інші родичі, вже й тоді, коли народилася я.

«ЧИТАННЯМ ВІРШІВ РОБИЛА ТИЧИНІ НАЙБІЛЬШУ ПРИЄМНІСТЬ»

Пані Тетяна додає, що коли не стало Павла Григоровича, то мамі запропонували спочатку увійти до комісії, яка описувала всю його спадщину, бо знала, де і що лежить, а потім доручили створити й очолити музей поета.

– Коли мамі виповнилося п’ятдесят п’ять, вона розуміла, що йтиме на пенсію, то долучила до роботи в музеї мене, хоча за освітою я математик, – ділиться сторінками своєї біографії Тетяна Сосновська. – Спершу я працювала науковим співробітником, потім заступником директора, а врешті очолила музей і несу цю валізу без ручки досі…

– Це має вигляд як валіза без ручки, бо більше маємо клопотів, ніж задоволення від результатів роботи, – пані Тетяна відповіла на запитання, яке вже зринало з моїх вуст. – Коли розумієш, що хотів би й можеш зробити значно більше, а не вдається через тиск охочих привласнити цю квартиру чи інших можновладців, то почуваєшся, ніби виконуєш не весь обов’язок і не всю місію. Іноді думаю, що якби не мала родинного обов’язку, то, може, до цих питань ставилася б набагато легше, поверховіше. А так незадоволення собою завжди присутнє…

Тетяна Сосновська дуже скромна, хоч насправді робить багато. Але саме таким був і її відомий пращур, тож є у кого вдатися!

Коли помер Павло Григорович, Тетяні було п’ять з половиною років. Досі пам’ятає, як Тичина намагався її розважати, як жартував, одягаючи пальтечко по-кумедному: підставляючи рукав до ноги.

– Я завжди відчувала, коли у Тичин мають бути гості, бо перед тим мама вчила зі мною новий його вірш, – пригадує пані Тетяна. – Уже тоді розуміла, що тим читанням робила Павлу Григоровичу найбільшу приємність… Пам’ятаю, як у Конча-Заспі під час відпочинку ходила з ним гуляти. Було, на вужика хотіла наступити, а він казав: «От вужик повзе, мама його чекає, вона за ним плакатиме... А якщо ти в лісі загубишся й не повернешся, уявляєш, як мама за тобою плакатиме?! Для чого квіти рвеш, їм боляче, плакатимуть», – і таке казав.

А от Лідію Петрівну маленька Тетянка побоювалася, бо жінка ревно стежила, щоб ніхто не порушив спокій її чоловіка, не заважав йому. 

Далі буде... 

Жанна Куява, газета "Сім'я і дім" http://simya.com.ua/articles/53/60278/