Роксолана Сьома: «Кожен з нас – часточка своєї Батьківщини»

• Роксолано, вітаю з письменницьким дебютом – виходом історичного роману «Вакації у Танґермюнде». Чим зацікавила вас тема поневіряння остарбайтерів, така собі terra incognita в українській літературі? Чому вирішили звернутися до неї саме зараз?

Сюжет цього роману прийшов до мене сам. Може, скажу надто голосно, але часом мені здається, що «Вакації у Танґермюнде» – місія, яку я повинна була здійснити. Це – мій обов’язок, данина людям, яким довелося пережити німецькі трудові та концентраційні табори, а передовсім – моя особиста вдячність і пам’ять про двох прекрасних людей – моїх дідуся Павла та бабусю Марію, які також були остарбайтерами. Власне вони стали головними героями цього роману. Під обкладинкою «Вакацій у Танґермюнде» криється трирічний відрізок їхнього життя, час, коли вони працювали на промислових підприємствах німецького містечка Танґермюнде, неподалік від Берліна. Дія роману починається у липні 42-го, коли з території тодішньої Дрогобицької області почали насильно вивозити людей на примусові роботи до Німеччини, а закінчується у квітні 44-го, коли головні герої, не дочекавшись визволення тамтешніх таборів американською та британською арміями, передчасно втекли та повернулися на Батьківщину. Про перебування мого дідуся і бабусі в Німеччині мені вже по смерті дідуся розповіла мама.  Я слухала її і усвідомлювала, що це – унікальна історія, історія, яка не має права зникнути безслідно.  Тому я почала записувати мамину розповідь. Що з неї вийде, я не знала.

• Звідки черпали такий цікавий, багатий на історичні факти матеріал для написання книги? Скільки часу працювали над книгою

       – Коли я вирішила, що напишу роман про дідуся і бабусю, в мене було три аркуші паперу формату А4, списаних від руки. Половину тієї інформації займали відомості про наших чисельних родичів та родинні зв’язки:  хто, коли народився – коли і чому помер. Але серед того мізеру були найважливіші факти – хронологія ключових подій з життя головних героїв. Їх виявилося достатньо, щоб звести хребет розповіді, оснований на реальних подіях із життя реальних людей. Ну, а всі дотичні «органи» і «тканини» довелося наростити власною фантазією. Власне не лише фантазією. Бо більше року я присвятила ґрунтовному вивченню цього питання. Багато читала та перекладала, потихеньку вимальовувала логіку і послідовність подій... Намагалася знайти якісь відомості в архіві міста Танґермюнде, але там не залишилося жодних згадок про «працівників зі Сходу». Завбачливий німецький режим знищив усі факти поневолення чужоземних громадян, тому багато чого довелося «доліплювати» на основі інформації, здобутої з інших джерел.

         Реальними є головні герої роману  – Кулик Павло, Феник Марія та її брат Феник Василь. Про останнього було відомо, що він був вивезений разом із сестрою влітку 42-го і загинув у Німеччині. Чому, де, за яких обставин – не знати. Однак, в романі є розлога сюжетна лінія про цього чоловіка. Реальним є і місце дії – містечко Танґермюнде, цукровий завод – місце праці Павла, шоколадна фабрика – підприємство, де працювала Марія. В домашньому архіві збереглися фотографії та документи з печатками Танґермюнде, що засвідчують правдивість цих фактів

         З розповіді мами мені було відомо, що дідуся мали вбити за допомогою уколу, та від вірної смерті його врятувала німецька медсестра. Де, чому і як це сталося, я також не знала, тому довелося створити «декорації» і для цієї сюжетної лінії. Також було достеменно відомо, що дідусь потрапив до концентраційного табору за організацію страйку. Втекти звідти йому допоміг німець, який у Першу світову воював у рідному селі Павла і якого від смерті врятували Павлові родичі. На перший погляд, це видається неймовірним, але ці факти були розказані моїй мамі її батьком, а отже, були правдивими, реальними, на відміну від описаних в тексті другорядних героїв, решти обставин, подій і локацій. Тому цей роман –  синтез достовірних даних і письменницької вигадки. Як на мене, цей твір більше художній, ніж документальний, більше соціальний, ніж  історичний.

•  Коли і за яких обставин читач уперше зустрічає головних персонажів роману – Павла і Марію?

– На головного героя – Павла Кулика – читач натрапляє вже в першому абзаці. Це – мудрий, працьовитий і талановитий двадцятирічний юнак, який одразу ж викликає симпатію. Марія Феник також з’являється з перших сторінок роману. Лагідна, беззахисна і дуже добра дівчина, впускає читача у свій тонкий душевний світ і примушує співпереживати впродовж цілої розповіді. Павло і Марія мешкають на сусідніх хуторах, кохають одне одного і планують одружитися. Вони настільки сильно люблять одне одного, що Павло, якого заможний батько викуповує з німецького полону, втікає з дому і там, на чужині, віднаходить свою кохану. А далі починаються таборові будні.  

•  Які ж «вакації» чекали на українських остарбайтерів у далекій Німеччині?

Слово «вакації» в назві роману, звісно, вжито у переносному значенні. Власне воно запозичене з репліки головної героїні, яка каже, що їх привезли на «добровільно-примусові вакації». Що на них чекало? На них чекало те, що й на решту поневолених, – важка щоденна праця, скупий раціон, жорстокі охоронці, насилля, смерть друзів і рідних, небезпека самим бути страченими чи загинути від хвороб. Та, попри всі митарства і незгоди, на них також чекав розвиток їхніх стосунків і радість батьківства.

• Опинилися на примусових роботах у Німеччині багато українців. Повернулися далеко не всі… Як вважаєте, що допомагало вашим рідним вижити на чужині та зберегти національне обличчя?

Гадаю, моїм рідним допомогли щоденні молитви і Господь Бог.  Коли я почула цю історію, то була вражена тим, скільки разів Павло міг віддати Богу душу і все ж залишився жити, не втратив віри ні в Бога, ні в людей, він зумів переступити через власні сумніви та страх, щоб допомогти відстояти права працівників танґермюндівського табору. Загалом вони були дуже позитивними і добрими людьми.

        Одна моя подруга, яка розуміється на літературі, прочитавши роман ще в рукописі, зауважила: «Твої герої такі позитивні і правильні. Так не буває». Не знаю, буває чи ні, але на моїй пам’яті не було жодного кривого слова і, тим більше, вчинку з боку  дідуся чи бабусі. Вони справді були дуже добрими, щирими і люблячими. Любили одне одного, своїх дітей і нас, внуків, з великою повагою ставилися до решти людей. Все ж, враховуючи авторитетну думку тієї людини, я таки штучно «споганила» своїх героїв, додала їм слабкості, сумнівів, користі….

•  А що, на вашу думку, було найважчим випробуванням?

Найважчим випробуванням було саме перебування на чужині, обмеження волі, неможливість будувати життя за власним сценарієм. Вони робили спроби якось виправити ситуацію. Павло став організатором страйку, щоб досягти полегшення режиму, чим наразив себе на смертельну небезпеку. Але все обійшлося, бо вони вірили, любили та підтримували не тільки одне одного, але й своїх земляків, і люди віддячували їм тим самим.

•  У романі так яскраво зображений і світ почуттів героїв, і, зокрема, їхнє вірне кохання. Яке місце займало воно у житті персонажів твору?

– Для мене роман «Вакації у Танґермюнде», передусім, книга про Віру та Любов. Віру та Любов Павла і Марії. Віру та Любов, що окриляла їх, скеровувала, рятувала. Вони пронесли їх через усе своє реальне життя. Навіть свою донечку, яка народилася у Танґермюнде, вони назвали Вірою-Любов’ю.  Любов – «червона нитка» цього роману і ще один доказ того, що вона здатна творити дива.

•  Чи повертаються зрештою на Батьківщину персонажі вашого твору?

– На Батьківщину повернуться далеко не всі, але головним героям пощастить урятуватися. Вони потраплять до своїх домівок на рік швидше за інших звільнених союзними військами бранців. З роману видно, що їм сприяли не лише Віра та Любов, а й добрі люди, яких насправді було чимало і серед остарбайтерів, і серед німецького цивільного населення. Хтось безкорисно, хтось, маючи певні мотиви, допомагав моїм рідним, у будь-якому разі ті люди були сполучною ланкою у довгому ланцюзі їхнього порятунку.

Дідусь усе життя згадував чоловіка на прізвище Крамер і казав: «То мій німецький колєґа». Чоловік із таким іменем присутній у романі. Я навіть намагалася розшукати його чи його рідних у Німеччині. Керівник архіву міста Танґермюнде Зіґрід Брукнер дала мені адресу чоловіка з таким прізвищем, я писала туди листи, відправляла фотографії, бо збереглася світлина, на якій зафіксовані дідусь, бабуся і той самий Крамер із дружиною. Проте ніхто не відгукнувся. І я не знаю, чи той чоловік ще живий. Була також реальна жінка-медсестра, що врятувала Павла від смерті, а ще той самий німець (в романі – комендант концтабору Берґен-Бельзен), завдяки якому головні герої змогли виїхати з Німеччини.

• Чим особисто для Вас є поняття «батьківщина», «свобода», «незалежність»?

Батьківщина – поняття, з якими ототожнює себе, мабуть, кожна людина. Яким би ти не був космополітом, любителем подорожей та інших країн, тобі все одно найліпше, найкомфортніше біля своїх витоків, зі своїми рідними. Кожен з нас – часточка своєї Батьківщини, і цього ніхто і ніщо в нас не може забрати. Хоча кажуть, що ми любимо певні місця за асоціації з ними, гадаю, любов до Батьківщини закладена на генетичному рівні, незалежно від того, з  чим або з ким вона асоціюється. А свобода і незалежність – поняття, що однаковою мірою стосуються як окремої особи, так і цілого етносу. Так влаштовані люди, так влаштовані цілі суспільства, що почуваються безпечно і щасливо, лише коли можуть вільно ідентифікувати себе з певною територією, менталітетом, звичаями. Це їхній особистий, майже інтимний простір. Тому, як окремо взята людина, так і цілий народ, як єдиний організм, однаково гостро і боляче реагують на спроби вторгнення чужинців у власний простір і, природно, повстають проти агресорів. Не хочеться зачіпати сучасних геополітичних реалій, але цей сценарій, як на мене, загрожує і сучасному українському суспільству. Бо, як ми захищаємо власне подвір’я, город, дім від непроханих гостей, так само природно, рано чи пізно, ущемлений, пригноблений народ стане на захист суверенітету, мови, економічної незалежності – всього того, чого нас намагаються позбавити. Здається, це неминуче, бо це в нашій крові.

• Як вважаєте, наскільки важливо сьогодні пам’ятати ті лиховісні часи, змальовані вами? Чи зможуть вони стати для нас надто дороговартісним, та все ж цінним уроком?

До німецьких трудових таборів з теренів України за 1941-44 роки було вивезено за різними даними від 1,7 до 2,4 мільйона осіб, з них близько ста тисяч померли від голоду, важкої праці чи хвороб. Ще понад мільйон наших земляків були вбиті нацистами у концентраційних таборах. Ті ж, хто вижив у пеклі фашистського терору, після закінчення війни були примусово репатрійовані до СРСР, де практично на всіх чекали репресії за так звану «зраду Батьківщини». Масштаби цієї трагедії вражають так само сильно, як Голодомор 33-го року чи Великий терор 37-38-го років. Це жахливі цифри, це страшні втрати. За цими цифрами – люди, що хотіли жити, любити, народжувати та виховувати дітей, багато хто з них був елітою, цвітом нації, яку ми безповоротно втратили. Ми просто не маємо права забувати про цю жертву. Мусимо пам’ятати, мусимо робити висновки і будь-яким способом уникати повторення жахів ХХ століття.

• Чи плануєте продовжити письменницьку працю?

– Не лише планую, а  писала, пишу і буду писати. Маю кілька готових рукописів, зараз дописую черговий роман. Є цікаві задумки до наступних книжок. Постійно щось занотовую, щось вигадую. Правду кажучи, часу для написання катастрофічно бракує, але я його таки знаходжу. Хоча спішити нікуди – все, що маю написати, напишу.

Розмовляла Валентина Січкоріз