«Супермаркет» Володимира Топія і «Волання» Анни Бєрнацької

На час персональної виставки «Супермаркет -2. Периферія»   молодого львівського художника Володимира Топія «Дзиґа» набула особливої атмосфери, домашнього сільського затишку, простоти і спогадів з дитинства. Експозиція стала своєрідним ковтком периферійного повітря в урбаністичному Львові.

Полотна митця, що намагаються донести до глядача думку про роздвоєння людини як істоти (ще) духовної в умовах комерціалізованого суспільства доповнюють інсталяції «реді-мейд», тобто предмети побуту, вилучені зі звичного середовища і виставлені без будь-яких змін, як твори мистецтва… Тут усе, як у сільській хаті – вишиті картини під склом, що припадають пилом кілька десятиріч, дитячі іграшки кількох поколінь, взуття у кілька рядочків, ікони з-під дідового пензля… Ця виставка – не загублене блукання між рядів супермаркету, а пряма дорога асоціацій від дитинства до вічності. Наче все поступово йде до свого кінця…

– Мені від цього не сумно, навпаки, мені подобається кінець, – зізнається художник Володимир Топій. – Перш за все, новим початком. А щодо експозиції та інсталяцій, то у мене є знайомий письменник в Любліні, який пише про здеградовані речі. Мені ця ідея дуже подобається. Те, що я тут показую і відчуваю, пояснити складно. В голові у мене каша, така як у нас у всіх у Європі, де буддизм і християнство – все перемішано… Ця виставка – це моя каша. Тут мусульмани, піонери, Папа римський, гламурні дівчата, король і дама, які можна трактувати і у політичному контексті, і  як явище постійної зміни… За кожною роботою стоїть асоціація, якесь враження, і то переважно медійне. Я бачив, як палять американський парпор, – так виникла ідея зобразити, як його рвуть зубами. А мусульманського хлопчика із калашником завершити не вдалося, – калашник хотів викласти дорогоцінним камінням. Символічний підтекст – мусульманин з автоматом, а на зброї – діаманти, які видобувають у Південній Африці… Наприклад, на дощечках з розібраної вбиральні малюю жіночі портрети знаменитостей з обкладинок глянців – Брітні Спірс, Наомі Кембел, Ксеня Собчак… У «Супермаркеті» є іронія і жаль, трохи поп-арту, трохи кітчу, трохи «золота»… Шукаю спосіб вираження себе. Забава із кітчем – один із них. Але для мене цей проект ще не вичерпав себе. Просто у наступному мабуть буде менше поп-арту, більше живописних плям та більші формати…

«Волання»: перформенс через самобичування

Прелюдією до відкриття «Супермаркета» став перформенс «Волання» від польської художниці Анни Бєрнацької. Мисткиня з феміністичними поглядами на світ показала півгодинний театралізований, асоціативний, при всій своїй ілюстративності арт-монолог, який витримали нерви не всіх глядачів…   

Анна з’явилася перед публікою у чорній сукні, на підборах. Роззулася, зняла панчішки, і замела підлогу. Оголившись до білизни, поступово проколювала своє тіло дванадцятьма голками від шприців, до кожної з яких була прикріплена головка троянди, обмотана ниткою. Відтак, дівчина поступово «уквітчала» ноги, живіт, груди, плечі… Не кожен був готовий до такого екстремального мистецтва, тому дехто моментами міцно заплющував очі, хтось виходив із залу, а одна із глядачок просто зомліла… Наблизившись до публіки, Анна знімала з себе троянду і розмотуючи нитку дарувала квітку глядачеві. Наче ділилася з ним власним жіночим болем. За кілька хвилин між голками у тілі Анни та глядачами, що тримали подаровані бутони темно червоних, як кров троянд, утворилася ниткова павутина. Дівчина наче стояла на прив’язі у людей, натягнуті нитки натягували голки і завдавали їй болю. Це був зв'язок із системою, ілюстрація дійсності, наскільки ми залежні від когось на щодень. Тоді з вуст Анни зірвалось «волання». «Чи може мені хтось допомогти?» – просила вона. Але ніхто не поворухнувся. Саме такою і є найчастіше реакція суспільства на прохання про допомогу. Кілька хвилин благань, і нарешті хтось таки запитав, чим може бути корисний. Анна просила принести яблука з кінця залу. Тоді різко виймаючи голки з тіла, встромляла їх у плоди і залишала на землі. З місця проколу на нозі у дівчини стікала цівка крові…

– Цей перформенс був першим, у якому я використала тіло, техніку боді-арту, – розповідала перформерка Анна Бернацька. – Ідея взялася з роздумів на тему «скільки жінки повинні витерпіти, аби бути гарні як троянда». Для мене є неприйнятними усілякі пластичні операції, на які піддаються жінки. «Волання» є моїм суб’єктивним баченням стану жінок в усьому світі. Тягар суспільної вимоги  постійно бути несказанно красивою для жінки стає хворобою. Ніхто жінку не змушує бути красивою і знущатися в такий спосіб над собою. Але суспільство і медіа мають на це вплив. Це вони ставлять стандарти, що жінка має бути гарна, гладенька, виголена там де треба… І не завжди ці жертви – для себе.

Я шокована, що жінка зомліла на дійстві. Найчастіше нерви здають у чоловіків і вони виходять з залу…