Оксана Забужко і Віра Агеєва: Суто по-жіночому

Вчора, 23 грудня, в книгарні Є відбулася дискусія на тему гендерної проблеми в літературі, у якій брали участь Оксана Забужко і Віра Агеєва.

От в тому то і річ, що участь брали Забужко і Агеєва. Про що мріяла публіка в момент слухання – для мене загадка. Контингент, що відвідує подібні культурні заходи, мені досі не довелося вивчити. Його різнорідність та строкатість і ріже око, і забавляє, і наштовхує на роздуми. Тут вам і вишукані естетки похилого віку, гордовитість яких та дещо презирливий погляд зверху на молодих паростків не може не тішити. Чоловіча доля аудиторії зовнішньо схожа на іноземців, однак погляд у всіх – розумний і наш. Приємно там бачити розуміння, а головне – зацікавлення. Ще один інгредієнт цього культурного вінегрету – студенти, що прийшли чи то «на оцінку», чи то «на совість». Добрі очі професора підбадьорюють несміливу студентку із несміливим питанням, обіцяючи, очевидно, «зарах». Хоча, можу і помилятись. Принаймні, хотілося б сподіватися щодо кількості і якості інтересу публіки до культури.

Розмова двох розумних та компетентних у заданій проблематиці жінок була цікавою, щоб не бути голослівною – «ротароззявляющою». Однак дискусія вона на те і дискусія, щоб на визначену тему вести бесіду, подавати аргументи та факти, наводити приклади, сперечатися, доводити своє, спростовувати чуже. І дискусія, якщо я не помиляюсь, мала б виводити публіку зі статусу реципієнтів і робити з них респондентів.

Вивела, але не в той бік.

Як сама зауважила письменниця, не слід робити з літературної лекції бенефіс Оксани Забужко. Але ж «кашу маслом не испортишь». Із всією повагою до Оксани Стефанівни та Віри Павлівни, по завершенню дискусія сплюснулася до подяк, захоплень та захватів. Питання стосувались героїв нового роману Забужко, а згодом і зовсім зредагувались у піднесення письменниці до «живих класиків» (з чого вона, звісно, розсміялась). Перші спроби пані Забужко та пані Агеєвої повернути бесіду в потрібне русло провалились, однак Оксана Стефанівна вдалась до словесних рефлексій щодо власної творчості, а Віра Павлівна, здавалося, була не дуже в захваті, хоча виглядала готовою до подібного роду випадів публіки. І все, і пішли рози та оплески, і тему зачепили, однак не розкрили, і вийшла я з відчуттям «недо-» і «пере-».

На кожному подібному заході контакт «митця» із публікою я розглядаю через призму однієї прес-конференції прототипу Боба Ділана із фільму Тода Хейнса ‘’I`m not there’’:

– У вас є послання?

– А у вас?

– Може, у вас є місія?

– Може, у мене є місія?

– Змінити світ чи щось подібне?

– Чи намагаюсь я змінити світ?

– Може, ви намагаєтеся передати свою ідеологію людям?

– Ні.

От вам і сестра таланту, як казав чоловік-класик.