Тарас Прохасько: «Любов - є річ індивідуальна»

 Гостем традиційних літвечорів у книгарні-кавярні «Кабінет» нещодавно став чоловік, якого називають «найцікавішим явищем української літератури» , письменник, журналіст, один із видатних діячів станіславського феномену Тарас Прохасько. Про прозу і вчителів, насильство і внутрішній спокій, державу та життя поза нею з Тарасом Прохаськом  спілкувався незмінний ведучий літпроекту Юрко Кучерявий.

 - Я у Львові часто хвилююсь, – почав розмову Прохасько перескакуючи зі слова на слово, трохи невпевнено будуючи речення. –  Коли у нас у Делятині йшлося з хати, з під лісу униз, то казали, що йде в місто, хоча ніякого міста там фактично не було. Коли ж я вперше  приїхав до Львова, то зрозумів, що таке справжнє місто. Усе містове, що пов’язане з універсальним повним містом зі мною відбулося тут.  Де б я досі не був – не бачив принципово містовішого міста від Львова, який є одним з моїх найголовніших вчителів. Кожна людина, зустріч, залишається у нас як досвід. Я часто думав над тим, що жив би зовсім інакше, якби частіше зважав на досвіди інших людей. Може це банальщина, але усі школи є банальними. Небанального у школі не вчать. «Школа жизні» вчить банальностей, до  яких з часом треба доторкнутися…   

 - Ваша проза дозволяє долати внутрішнє насильство, пригашує  брутальність… Кажуть, уже навіть вас дістало те, що відбувається навколо.  Аура  насильства в українському суспільстві зростає?

 - Зростає, бо зростає масове незадоволення собою. Для мене насильство – це самоневдоволення і безпомічність. До насильства вдаються люди, які не люблять себе, які не можуть погодитися з тим життям, яке вони зараз мають. Через насилля вони імітують  досягнення чогось кращого, того, про що мріють… Відповідно жертви насильства теж невдоволені собою і готові до насильства у відповідь. Але насильством насильство не подолаєш, бо тоді йдеться уже радше про те, хто кого закопав і справив йому файний похорон. Насильство можна притлумити лише ненасильством, але для цього треба мати внутрішній спокій і самому не потребувати насильства. В нас же жертви думають лише про помсту. Йдуть додому і прокручують ситуацію, мовляв, треба було отак сказати, а ще краще – ввалити. І це внутрішнє програвання уявного кіна про те, як би він ввалив – множить насильство.  До того ж регіон, з якого зараз походить державна ідеологія,  Донбас , традиційно на насильстві побудований. Там – це норма. І ці люди зараз задають тон в країні, тож ясно, що вони притягли з собою не тільки «бабки», але й енергетику, і методи поведінки. Тож зараз насильство отримало свого роду легалізацію, культивування і стало чи не правовою нормою…

 – Виходить у  нас недостатньо любові і толерування?

– Любов – є річ індивідуальна. Любити може одиниця.  Як можуть жінки любити чоловіків, чи українці – литовців? Файно любити, коли їх нема. Бо коли українець зустрів литовця, і полюбилися, то це не українці люблять литовців. Усі любові масові – це порожній звук. Не можна любити чи ненавидіти марксистів. (Хоч і хочеться усім серцем). Тому, що вони не зібрані всі в одному місці, щоб на них глянути і зненавидіти. А коли один марксист по вулиці ходить, то часто його не розпізнати, а як і розпізнаєш, то виявиться, що крім того, що марксист, то людина файна.  Любов – індивідуальна, а до спільнот чи груп такі прості речі  застосовувати важко.

 - Тобто тільки в собі плекання людяності має сенс?

– Так. І про це, що ти дізнався, про свій досвід переживань, цих плекань, можеш  розповісти комусь, хто поруч, але не варто сподіватись на прийняття, що когось це змінить і стане дороговказом. На цьому і тримається близькість, коли ти можеш про свій внутрішній рух розповісти комусь. Також, на жаль, нам стерлися такі штуки пов’язані з щоденною молитвою. А вона ж тісно пов’язана з фізіологією мислення, мозку і душі. Молитва призначена, щоб нагадувати собі щодня про важливі речі, ким ти є, як  і для чого живеш.

 – Ви неодноразово казали, що намагаєтесь будувати життя так, щоб воно не залежало, наприклад, від рухів держави. Але ж щось вас таки зачіпає?

– Зачіпає. Я навіть нервуюсь, часом дратуюсь, часом шляк мене трафляє. Хоча тепер вже спокійніше на все дивлюсь і знаю, що нема чого перейматись. Я намагаюсь не користуватись ощадбанком, не влажу на держпосади…  Це не бзік. Просто бути дуже включеним у державу – це не є добре. Але це не означає, що я не виконую обов’язків перед державою. Я ж плачу податки. Хоч  і використовують їх не за призначенням. Принаймні для мене. Бо, наприклад, міліція часто мене ображає, підозрює, затримує, перевіряє, а я ж плачу податки, фактично їх утримую і часто навіть не встигаю їм на це натякнути. Старатися зробити щось для держави – то не робота. Громадяни повинні думати про менші масштаби, тоді можливо щось зробити. А для держави зробити щось майже не реально, бо її ж насправді нема в житті окремої людини. Що воно таке «держава»?

 - Тобто боротьба за державу на початку 1990-х не мала сенсу?

– Те, що сталося в 1991 році – це один з найрадісніших моментів нашої історії. Нам треба здоровіше дивитись на самих себе і країну, в якій ми живемо, і розуміти, що вона є такою, якими є ми. Не треба дивуватися, як воно є, бо ми ж до процесу творення безпосередньо долучаємося. Кажуть, що Україна мусить бути супер-пупер. А вона не може бути такою, бо ми до цього не готові, відтак ми її такою не робимо… Зрештою ніхто не знає, якою повинна бути Україна. Треба розуміти й те, що націоналізм – це ідея, яку будувати на реальності не можна. Бо це лиш вчення… Не треба нічого будувати, а старатися жити по-людськи, щоб вартість людини стояла на першому місці.