Це щасливе число 13, або The Long Hard Road Львівського Равлика

Так, ось уже 13 років Львівський Равлик, – а саме такою є емблема Львівського Форуму видавців, з затятою героїчною впертістю несе хрест українського книговидання. Форум - це шалені 4 дні, нестримні почуття (звісно ж, позитивні) та величезний об'єм інформації, яка залишається в кластерах головного мозку під кодовою назвою "спогади" (До речі, доступні для перегляду наші фотоспогади >>>).


Так от, повертаємося до наших равликів! Саме як гусінь з часом перетворюється на метелика, так само й Львівському Равликові настав час перетворюватися на щось якісно інше, якісно вище. Можливо, на дракона, бо дійсно, на що ж ще може перетворитися Львівський Равлик? Та й вогонь з його пащі вельми б пригодився. Адже неструкторована інформація є непридатною до вживання, а саме так виглядав цьогорічний, “щасливий” форум: підручники, художня, дитяча література звалені докупи. Відвідувачів же, які пришли на цей форум можна було умовно поділити на категорії саме за цим критерієм, причому й ті, й ті, й інші мали труднощі зі знаходженням своїх книжок. Це негатив, але позитивом є те, що форум розвивається, й вже настав час розводити різні жанри по різних закапелках львівського локального просторово-часового континуму: художню літературу окремо, підручники окремо, дитячу літературу окремо, заходи для видавців окремо, причому це є великим позитивом.

З одного боку, звичайно, було дуже приємно побачити величезну кількість людей, що, помітьте, за гроші(!), не боячись сакральної цифри тринадцять, не зважаючи на спекотну, аж ніяк не вересневу погодку, де-факто окупували як приміщення Палацу Мистецтв, так і площі перед Палацом Потоцьких, де й відбувалося дійство під офіційною назвою «13 Форум видавців. Національна книжкова виставка-ярмарок». З іншого ж боку – було вельми цікаво поштовхатися з усіма ними на вельми обмеженій площі, екстрімчик ще той, ми вам скажемо. Книжковий форум явно переріс свої межі, й йому пора розширюватися. Ці черги, звичайно, не найголовніше, що було на форумі, але проблема все ж таки загострюється, тож потребує негайного вирішення, отже, на нашу думку, є кілька виходів з цієї проблеми:
1. Зорганізувати окремі ярмарки для абсолютно несумісної продукції, приміром, спочатку можна розділити на три види: художня, дитяча, а також навчальна та наукова література;
2. Якщо організатори вважатимуть, що влетять в копійчину з таким розподілом, то можна, принаймні збільшити площу для покупців за рахунок «технічних кандидатів». Приміром, чому ми маємо стояти в черзі через те, що мама дитині вирішила купити атласи і ручки, чи, приміром, при всій любові до видавництва «Фоліо», нащо їхня ятка чи не на кожному поверсі, та ще й на вулиці, якщо, в принципі, зустрічі з письменниками відбуваються лише в одній? Чи, скажімо, для чого на форумі представлений «книжковий супермаркет», хіба вони також є видавцями?
3. Третя ідея продовжує попередні дві, навіщо ще й музику заразом з якимись комп’ютерами втягувати в процесію форуму? Невже в нас замало комп’ютерних виставок, хоча, можливо, українську музику дійсно-таки немає де виставляти, хіба є форум муз.видавців? Навряд, а шкода.
Але, певно, варто поговорити, врешті й про саме дійство. На жаль, через нашу профтехнепридатність, перший день, ми частково провели в потязі, тому на великого літератора усіх часів і народів, посла доброї волі, Святослава Вакарчука ми так і не потрапили, хоча на перший день поставили і такі цікаві презентації, як «Темна вода» твір-переможець «Коронації слова-2006» та «Поцілунок з левом» Василя Яворського, представника українського діаспори, учасника бойових дій славного 68 року й просто викладача американського університету, якого завше цікаво послухати, не дивлячись на те, що з часу виходу книги минуло півроку як не більше. Кілька суб’єктивних вражень, які, за задумом, повинні скластися в своєрідну кліпово-коміксову картинку, адже наш контингент, висаджений в славному місті Лємберзі був занадто обмежений для широкомаштабної інвазії, ех, нам би такий контингент, який мав СРСР в Афганістані...

Хтивня Міхала Вітковського
Була презентована нова книга скандально відомого польського публіциста й письменника Міхала Вітковського (відкрито визнає свою гомосексуальну орієнтацію), польського Жана Жене, “Хтивня” (“Lubiewo”) присвячена тяжкому підпільному життю гомосексуалістів в тоталітарній Польщі, в перекладі Андрія Бондаря (скоро очікуйте рецензію).

Лала Багірова та її перфоменс
Знайомство з Львівською «Дзигою» відбулося в присутності роти солдатів, які чомусь прийшли підтримати і створити образ масовості перфоменсу Лали Багірової. Харківська дівчинка Лала читала вірші під своєрідні «танці за склом», а точніше за простирадлом, оголеного тільця. Ще до презентації роздавали «Альманах», з досить непоганою підбіркою поезії.

Три пор’ядні пані в одному флаконі
На анонсовану заздалегідь акцію “Три пор’ядні пані у Львові” в КМЦ культової “Дзиги”, де повинні були крім Марини Гримич й Марини Меднікової, ще й оспівана всіма шанувальниками витонченого сільськогосподарського (зеленого) сексу, великого, звичайно ж, метр цього екстремального жанру Люба Клименко. Проте замість Марини Меднікової, Марини Гримич й Люби Клименко, з’явилась лише сама Марина Гримич, яка й передала, що її дві колєжанки, яких “вона як людина дуже любить” захворіли й не змогли прийти. Ще вона сказала, що якісь “хулігани” виставили на “СУМНО” опитування “Хто така Люба Клименко?” (грішні, грішні, але не каємся), яке ви всі могли бачити, й з приводу якого цілком могли висловити свою думку. Люба Клименко попросила передати, що вона виключає три варіанти: “Інша особа жіночої статі типу Коко Шанель”, “Інша особа чоловічої статі типу Коко Тюха”, “Лариса Скорик”. Круг звузився, так що наші доморощені Шерлоки Холмси, шукайте далі. Але повернімось до хвороби, себто до причини відсутності авторкинь: Марина Меднікова кашляла природно, а Люба Клименко, як завжди, махлювала. Можливо, вона якраз набиралась вражень для котрогось свого майбутнього залізобойного шедевру, в порівнянні з яким “Пор’ядна львівська пані” й “Великий секс в Малих Підгуляївцях” видасться лише цнотливими книжечками для дитсадку, якими вони, власне, і є. Будемо сподіватись… Але розіграш книжок Люби Клименко з автографом, заздалегідь анонсований в програмі, не відбувся, очевидно з причини відсутності самої авторки. Так що завершення інтриги не вийшло, хоча Марина Гримич й зізналась, що Люба Клименко надзвичайно близька до її ідеалу жінки, так що, як казали в одній рекламі, висновки робіть самі, бо яка ж ще жінка зізнається, що є якась ще жива жінка, яка близька до її ідеалу. Мертва, ще можливо, але жива в жодному випадку. Хоча, якщо до акції виникали сумніви в реальності Люби Клименко, то після неї почали виникати сумніви в реальності Марини Меднікової, можливо вона теж містифікація?
Хоча це ще не кінець: в неділю, в “італійському дворику” Ірен Роздобудько заявила про те, що, виявляється, Люба Клименко – це саме вона і є. Можливо, “Люба Клименко” – це образ, який розмножується, своєрідне “пєрєходящєє краснає знамя” суч.укр.літ’у за бойові звитяги?

Ще один потяг, менш хворобливий, ніж два попередні
Було презентовано нове число “Потягу-76”, на цей раз потяг відправляється в Польщу. За задумом, на обкладинці числа повинний був бути зображений варшавський вокзал, але ніяк не могли знайти потрібну фотографію. Виявилося, що це був режимний об’єкт, який заборонено було фотографувати (“єслі завтра вайна” – все знайоме до болю). Довелося польському письменникові їхати, й фотографувати самому. Від редакції – число рекомендується терористам для кращого знайомства з культурою Польщі з метою підвищення свого загального культурного рівня, й з її ж інфрастуктурою з метою оптимізації професійної діяльності. Ось, воно, продукування суспільно небезпечного знання. В цьому контексті, пропонуємо наступний потяг запустити через Атлантику, в славне місто Нью-Йорк, де 11 вересня 2001 року було здійснено найбільший спецефект в історії людства, як казав класик.

Наш атвєт Марінінай
Колись гостем Львівського Форуму була відома російська письменниця Марініна, продуцент незчисленної кількості жіночих романів-детективчиків. Вже давно настав час дати їй відсіч. Поряд з вже функціонуючим ринком жіночої літератури, київським видавництвом “Нора-Друк” було започатковано проєкт “Сучасна чоловіча проза”, в якому було видано зразу дві книжки: “Знак Саваофа” Олександра Ульяненка й “Кохання, секс і смерть – гарантовані” Олега Криштопи. Щоправда, залишається відкритим питання про те, наскільки зі змістовної точки зору доречним є поділ літератури на жіночу й чоловічу, з маркетологічної точки зору такий поділ є, безумовно, виправданим. Взагалі, слід зазначити, що цього разу кілька різних видавництв одразу видали Ульяненка. Презентація проходила в блакитному (жодних конотацій до “Хтивні” Вітковського) залі Палацу Потоцьких. Звичайно, такий чудовий пам’ятник архітектури не міг не охоронятися нашою прекрасною державою, про що свідчила не лише звичайна в таких випадках совкова, потворна, чавунна дошка на його стіні, а й з характерним виразом обличчя, зовсім не зіпсутого інтелектом, молоді охоронці в його стінах, при вході в блакитний (будь-які конотації доречні) зал. Цим доблесним представникам своєї породи доводилося кілька разів втовкмачувати на ЯКУ презентацію ЯКОГО автора ти йдеш, доки зрештою сам Ульяненко не підійшов і не сказав, що ми – свої, й можемо проходити. Книжки книжками, але, “як казав наш дорогий шеф, єслі чєлавєк ідіот, то ета надолга”. Скільки “мєбєль” не обставляй книжками, вона краще не стане.

Нові коронування
Досить цікаво відбулися презентації Коронації Слова, а саме "Зоопарк" Кокотюхи, враховуючи те, що книга ще не вийшла, Андрій презентував тільки рукопис(!). Презентація відбувалася за участи Капранова (якого саме, мабуть, знають тільки самі ж брати), подружжя Логушів та, власне, Коки. Письменник насмішив невеличку кількість тих, хто вирішив присвятити дорогоцінний час (а на форумі він стає в десяток разів дорогоціннішим, оскільки концентрація презентацій на годину дорівнює 10/1). Кокотюха смішив совдепівщиною, яка, як виявилось, і є зоопарком, і неперевершеним питанням: "Хто прочитав хоч одну з моїх 17 вже виданих книжок?". Краще б він у журналістів того не питав, відверто кажучи.
Ще одна презентація відбувалася на день раніше, Ярослава Литвин презентувала свої "Ігри". Молода письменниця також вбила на повал слухацьку аудиторію вступною фразою: "Я не вважаю себе якоюсь інтелектуалкою". Першотвір Ярослави - то ще один роман на тему "інтернет - це наше всьо".


Базьо Неборака
Вечір зранку
Вечір за участю відомого білоруського поета Анрея Хадановича й не менш відомого українського “бу-ба-біста” Віктора Неборака в львівському театрі “Воскресіння” (модератор – Сашко Ірванець) розпочався о 12-й годині (постмодернізм ворева!!!). “Сподіваюсь, ви готові слухати верлібри зранку” – розпочав вечір Сашко Ірванець. Хоча слухати верлібри, так само, як й пити, краще ввечері. Поезію переказувати неможливо. З запитань особливо цікавим було: “в яких стосунках ви перебуваєте з Лукашенком?” Хаданович не розгубився й сказав: “Звичайно ж, у синівських. Оскільки він є бацька, я є син.” Жалко, що Хаданович не Едип.

Марія Матіос збирає аншлаг
Дуже вразила зустріч Марії Матіос з читачами, яких назбиралося стільки, що в найбільшій залі Палацу Мистецтв яблуку ніде було впасти. Презентувалася «Нація», видана літературною агенцією «Піраміда», до того ж видана одночасно й польською.

Що ж це за така загадкова істота письменник...
В останній день форуму на всіх бажаючих очікував інтелектуальний десерт, дискусія на тему “Що таке Письменник: погляд із (пост-) постмодерної перспективи”, яку вів Тарас Прохасько, й в якій взяли участь Андрей Хаданович, Сергій Жадан, Марюс Івашкявічюс, Ірена Карпа, Томас Бруссіг й Юрій Андрухович. Як переконані “постмодерністи” шановні письменники так і не прийшли до висновку що ж вони є. Характерно, що Марюсу Івашкявічюсу не забезпечили перекладу, так що він всю дискусію просидів, прислухаючись до звучання незнайомих йому німецької й української мов, якими йшла дискусія. Чим не ситуація постмодернізму, за якої комунікація неможлива? При цьому його ще й таки примусили сказати свою думку з приводу теми дискусії.

Залишається ще додати, що, навантаженим по зав’язку літературою, нам дуже не хотілося покидати гостинне місто Лємберг.

Фотозвіт з форуму >>>