«Тиждень актуального мистецтва»: спроба діагностики

Доповнене! (Пт. - Сб. - Нд. - Пн. - Вт. - Ср. - Чт. - Пт. - Сб. - Нд.)

У Львові пройшов найдовший тиждень у році, і, напевне, найзмістовніший.

Із 28 серпня до 6 вересня місто перетворилось на полігон для великої арт-події «Тижня актуального мистецтва», яка об’єднала понад 50 проектів від 56 митців з України, Польщі, Франції, Швейцарії, США, Австрії, Білорусії, Литви...

Пт.
 Розпочався «Тиждень» із відкриття виставки живопису «Щасливе життя» українського метра сучасного мистецтва Андрія Сагайдаковського. «У цієї виставки дуже влучна назва, – говорить куратор «Я-галереї» Павло Гудімов, який привіз виставку до Львова. – Цього разу виставка розширена – вона містить роботи також з попередньої виставки «Цитата», а також старшими твори 2009 року. Картини Сагайдаковського – дуже гострі й дуже відверті. Ними він просто розповідає історії свого життя, якісь сентименти чи обурення».

Наступною була презентована інсталяція Олексія Коношенка біля театру Заньковецької – човни за узбіччі Проспекту Свободи. Ця інсталяція нагадує глядачам про те, що під дорогою справа від Опери протікає Полтва. І, що характерно, напрям руху машин на цій односторонній дорозі співпадає з напрямком течії. Міняються часи, транспортні засоби, але вектори залишаються.

Далі мобільні загони глядачів перемістились на відкриття виставки живопису одного із найталановитіших молодих  художників Артема Волокітіна в «Дзизі». Його реалістичні до натуралізму полотна мали на меті повернути культурі її втрачену маскулінність – стверджувала концепція виставки. Однак сам художник дещо уточнив її символізм: «герой – юнак, що перекочується у пошуках рівноваги, мужчина над ліжком – це неконтрольовані імпульси, а чоловік на лопатках у позі «берізки» – це прагнення досконалості…». Сам художник стверджує, що черпає натхнення у сім’ї та зізнається, що в його сім’ї панує патріархат.

Анатолій Бєлов представив стріт-арт проект, спрямований проти державницького моралізаторства, в тому числі заборони певних книг та проти одіозного закону про заборону порно. Містом були розвішані плакати, що зображали голого чоловіка, котрий фотографує себе в дзеркалі з написом «Моє порно – моє право» в дзеркальному відображенні. «Це як в поліцейських дільницях є напівпрозорі дзеркала, крізь які спостерігають за людиною, – каже митець. – Глядачі виступають в ролі підглядачів за чужим життям, за чужим процесом вивчення власного тіла й власної сексуальності».

Перший день «Тижня» також презентував новий номер найдавнішого мистецького часопису України «Кінець-Кінцем». Випуск під темою «Голос художника», підготований редакторами часопису Анатолієм Звіжинським та Ростиславом Котерліном спільно з МО «Дзиґа». Номер вміщує більше тридцяти ексклюзивних інтерв’ю із вагомими митцями, галеристами, кураторами України, Польщі та Росії (Бажай, Кауфман, Подерев’янський, «Синие носы», Маков, Ройтбурд, Савадов та ін.).

Територія навколо Бернардинського собору увечері наповнилася інсталяціями. Київські митці Ілона Сільваші та Ярослав Присяжнюк відкрили інсталяцію «Подвоєння реальності»: фотовидруки зі зміненими кольорами того, що насправді знаходиться за ними. «Варіантів співпраці художника і природи є безліч, – коментує Влодко Кауфман. – Ця інсталяція – це гра, яка заставляє глядача замислитись над тим, що ж його оточує. Це проект про спробу осмислення повсякденного оточення».  

Передостанньою відкрилася світлова інсталяція «SPEED SHIFT» («Зсув швидкості»), всесвітньовідомого австрійського митця Ервіна Редла. Інсталяція складається з двох смуг білих світлодіодів та простого звукового сигналу. Вона створена із врахуванням специфіки роботи мозку та провокує у глядачів легкі зміни сприйняття часу. Кожна смуга світлодіодів показує візуалізацію звукової хвилі, що пульсує в такт звукові. Швидкість кожної смуги з часом міняється, фази то співпадають, то розходяться, але середня швидкість двох смуг залишається однаковою.  

Завершив перший день «Тижня» відео-проект львівських митців із формації «КОМА» Олексія Хорошка та Сергія Петлюка. На оборонний мур монастиря Бернардинів з боку Митної площі проектувався відеосюжет з простих символів (переважно дорожніх знаків і варіацій на їх тему) під мінімальний, але психоделічний звуковий супровід. Ідея з представленям наративу в піктограмах далеко не нова, але «КОМА» змогла продемонструвати, наскільки емоційними, навіть драматичними ці піктограми можуть бути.

Сб.
Другий день Тижня актуального мистецтва продовжив відкриття експозицій, що демонструвались протягом всього фестивалю, а також запропонував відвідувачам кілька перформенсів.

Проект «МедіаДепо», презентований Богданом Шумиловичем, демонстрував підбірку відеоарту із відомих європейських фестивалів «Інтерфільм», «ARS Electronica», «Transmediale», «Імпакт», «Відеомедея», «Відеолог», «WRO»… На завершення «МедіаДепо» презентувало спеціально зроблену для Львова підбірку творів Йонаса Мекаса та Джорджа Макунаса, які є топ-фігурами мистецького напрямку флюксус. Підбірки демонструвалася за день двічі: перший раз вдень у Центрі міської історії на вул. Богомольця «як є», другий – ввечері, на Фабриці повидла, уже з коментарями та українським дубляжем Шумиловича.

В галереї «Примус» відкрилася виставка Ігоря Яновича «Контекст» – унікальна в своєму роді. Абстракціоністські картини автора були представлені на виставці двічі: в оригіналі та на світлинах, розміщені в несподіваному, але вкрай доречному середовищі (наприклад, в закинутому шкільному басейні м. Прип’ять чи подібних мертвих об’єктах). Про зв'язок картин із середовищем концепція виставки зазначала: «Ця схожість – заледве вловима, не буквальна, вислизаюча. І поза тим вона існує. Чи то довкілля надихнуло Яновича на створення картин, чи то картини художника надихнули довкілля стати саме таким, а не інакшим, – однозначної відповіді нема. Адже є лише інтерпретації і Контекст». Знаковим також було й те, що виставку автор вирішив вперше представити у своєму рідному місті.

В Музеї Ідей були представлені одночасно три інсталяції. RANA Ростислава Котерліна – антиутопічна інсталяція з двох картин і стробоскопа, покликана артикулювати глобальне питання: «Що приховується в темних небесах та водах глобального людського егоїзму?» Одна з картин зображала жабу, інша – зірку, що символізувало відповідно «води» і «небеса», до того ж картини були розміщені одна проти одної, але на одному рівні – вказівка на єдність і протиборство високого й хтонічного.

«Електросвині» Олекси Фурдіяка продовжували антиутопічну тему: дві сталеві свині за колючим дротом, до якого підведена електрика, нагадували одночасно про ГУЛаг і орвелівську «Звіроферму». Відвідувачів застерігали проти бажання доторкнутися до інсталяції – висока напруга, все по-справжньому.

Третя ж інсталяція – «Тріо» Олеся Дзиндри – повна протилежність двом попереднім. Тонка скляна трубка, освітлена зсередини, з величним саудтреком з бахівських «Страстей по Йоану» справляла напрочуд умиротворююче враження. Одним вона нагадувала релігійний погляд на людське життя (з праху вийдеш і в прах повернешся), іншим – мозок гігантської мислячої машини, але однозначно заворожувала і викликала бажання дивитися на себе ще й ще. Сам Дзиндра сидів біля своєї інсталяції в кутку, виступаючи, очевидно, третім у цьому тріо, разом з музикою і об’єктом.

Далі «Тиждень» перебазувався на «Фабрику повидла» – без сумніву фантастичну територію, новий арт-простір Львова у закинутому неоготичному/еклектичному/футуристичному заводі на вул. Богдана Хмельницького, 124.

Олена та Макс Афанасьєви і Олександр Юдін із херсонського центру «Тотем» представили пару інсталяцій: «Я працював цілий день, і що?..» – декілька тон гравію та три іграшкові будівельні машини в кар’єрі, кожна з яких задає вказане питання різними мовами. Ця інсталяція покликана осмислити цінність праці в сучасному суспільстві споживання. «Занурення» – фотографії людей у ваннах – представляла кохання як субстанцію, придатну до занурення. Резервуар із білим порошком перед світлинами чи то акцентував на вищій (майже наркотичій) надреальності кохання,чи натякав на його тендітність і тимчасовість, але глядачі знайшли свій спосіб трактування, залишаючи візерунки та відбитки власних долонь на поверхні.
 

Тамара Ґрідяєва представлила медіаінсталяцію з простих піктограм-стрілок, що оберталися та переміщалися, в мінімалістичному звуковому супроводі. Концепція інсталяції, вивішена поряд, виявилася на порядок складнішою для прочитання (через перенасиченість філософською термінологією), аніж сама інсталяція. Хоча в силу крайньої простоти інсталяції тільки читання концепції могло спрямувати інтерпретацію глядача в задумане автором русло, а саме на «створення особливого мікроаналізу на асоціативному рівні, синтезуючи акумулювання знаків у трьохмірній площині соціологічної буденності, оперуючи засобами множинного взаємонашарування, відтворюючи принцип гри в структурі».
 

Сергій Петлюк зробив м’яку відеоінсталяцію «Сни про Європу», що зібрала навколо себе чи не найбільше глядачів. В маленькій кімнатці на розкидані подушки проектувалося зображення лежачих людей, які у сні начебто перемовлялися між собою назвами європейських міст.

Інсталяція Руслана Тремби «Не боюся» – це три залізні скульптури та кілька принтів, що «показують проходження всіх етапів від народження, через зростання до самоусвідомлення, від пожертвування до примирення і знаходження сенсу у мирі із буттям бога». Чого саме не варто боятися поетично роз’яснює автор: «Не бійся дати... життя – народження, початок екзистенції і усвідомлена жертва. Не бійся віддати... життя – етап становлення відокремленої особистості. Не бійся…себе – примирення і завершальний етап у циклі народження і смерті». Схоже що Тремба й сам не боїться ні мислити, ні шокувати.

Французький митець Патрік Бейлі-Коуел влаштував інсталяцію-перформенс. Кожен із глядачів кидав яйце у «чорне вікно» (намальоване на стіні). Потім писав на ньому вугіллям слово, яке починалося б з перших літер слова «Egg» \ «Яйце» \ «Ovum»будь-якою мовою. По закінченні цього колективного творення інсталяції в кімнаті так і залишилися закидана яйцями стіна і порожній кошик від яєць, підсвічені стробоскопом.

Олексій Хорошко і Сергій Савченко вибудували цілий лабіринт зі стінами з картин і колонами з дзеркалами та екранами. Голови, зображені на картинах відбивалися й переломлялися у дзеркалах і на екранах, на перших, природно, миттєво, а на інших – із затримкою. Те ж ставалося із відображенням глядача, який попадав таким чином в античний Лабіринт, де він – він-теперішній і він-за-мить-перед-тим – сам був і Тезеєм, і Мінотавром, а картини мовчазно рефлектували на тему квадратури кола і вголос наспівували психоделічні мелодії (звісно, через динаміки).

Просту до геніальності інсталяцію представив харківський художник Гамлет Зіньковський. У просторі оформленому живописними роботами він став на табуретку і простояв там 24 години, «в пам’ять про намарне втрачений час». Ця «хвилина мовчання, розтягнута на добу, присвячена нашому втраченому і зекономленому часу», відбувалася не стільки для глядачів, скільки для Гамлета, хоча глядачі теж отримали спонуку замислитися про те, що робити в таких ситуаціях, коли зіткнення із самим собою неминучіше й нещадніше, ніж в лабіринті Хорошка-Савченка.

Херсонський митець Стас Волязловський презентував відеороботи з оптимістичною назвою «Смерть Голівуду». Підкреслено, навіть гіперболізовано, аматорські відео, які в кустарний спосіб відображують Голівудські сюжети, відверто знущаються із вбогості та шаблонності маскультури. А тим більше з недолугих спроб мавпування «імпортної» культури. Для українських глядачів, які кожного дня бачать яскраві вивіски штибу «МонПарнас», «Наталі» чи «Рів’єра» на обдертих стінах кафе, іронія задуму відчувається з першої картинки. Несамовито непрофесійні актори, дезорієнтована камера та відверта відсутність логіки в сценаріях заставляє передивлятись відео ще раз і ще раз.

Найбільш відповідальний і відповідний темі цьогорічного «Тижня» («Б.Н.» \ без назви) митець, який залишився під псевдо «художник Н. з міста Н.Н.» в одній із багатьох фантасмагоричних кімнат «Фабрики Повидла» створив інсталяцію «Моя таємниця» у вигляді покинутої лабораторії заповненої колбами, науковими текстами та анкетами. Тільки під кінець тижня\«Тижня» автор з’явився у тілі Мирослава Яремака, відкрив свою таємницю та зібрав цілий стос заповнених відвідувачами анкет.
Польська мисткиня, виразна прихильниця філософії тілесності, Анна Бернадська влаштувала перформанс та справжнє видиво перед відкриттям програми «МедіаДепо». Повністю обліплюючи своє тіло сторінками гламурних глянцевих журналів, вона постала як жертва «медіапростору» та змусила задуматись не тільки над зовнішнім виглядом, але й над вмістом свідомості.
 

Ще один відомий польський митець Ярослав Першко спорудив непеве найбільш мінімалістичну інсталяцію із патріотичною назвою «Блакитний є таким, як є. Жовтий приходить сам». До блакитностінної кімнати «Фабрики Повидла» увірвався жовтий колір та піском розпростерся на підлозі…
День переріс у вечір, точніше у вечірно-нічну програму відеозвуку від діджеїв та віджеїв львівської формації «RESTart», котра спрямовує свідомість у руслі глибокої електроніки.

Нд.
День недільний заповнився відеопрезентацією київської групи «Р.Е.П.» (Революційний Експериментальний Простір). Під супровід коментарів Нікіти Кадана «репери» демонстрували відео зі своїх суспільно-мистецьких акцій 2005-08 років: «We will R.E.P. you», «Партія Р.Е.П.» із циклу «Інтервенція», перформансу «Лірник», акції «Контрабанда», здійсненої на митниці в Шегинях, фіктивної офіційної презентації Київської Академії Мистецтв та ін. Також «Р.Е.П.» на «Тижні» вперше презентували відео-ролики «Суперпропозиція», у яких начебто рекламуються нелегальні працівники-україці для робіт в Європі.

А увечері, після чергових показів «МедіаДепо», відбувся концерт тернопільських психоделічних гуртів «Зелені сестри» та«Zsuf». На виконавців і на стіну за ними проектувалася візуалізація, яка підсилювала ефект «зносу даху» від музики. Обидва проекти музично-перформатичні, для них музика і сценічне дійство – нероздільні елементи. Відвідувачів музика і відеоряд просто перемістили в паралельну реальність, і схоже було, що вона досить андеґраундна.

Пн.
Тиждень актуального мистецтва, що розпочався таким насиченим weekend’ом, продовжив демонстрацію перманентних експозицій. Однак глядачі, які ходили на «Фабрику Повидла» щодня і прагнули нових вражень, не мали можливості знудитися.

В понеділок відкрилася Школа перформансу польського художника й перформера Януша Балдиґи. Лекції із історії мистецтва перформансу у Школі читала професорка Базельського університету та кураторка проектів сучасного мистецтва Сибіл Омлін. Протягом робочого тижня Балдиґа вчив два десятки людей цьому новітньому мистецтву, і вже в п’ятницю його учні демонстрували публіці свої перші спроби. Слід віддати належне його педагогічному хисту, перформанси учнів були напрочуд грамотними.

Вт.
У вівторок Юрій Іздрик влаштував на «Фабриці Повидла» акцію під назвою «Як написати роман (за 45 хвилин)». Багатообіцяюча назва акції, звісно, виявилася тільки хитрістю. Несподівано чисельній для нього самого публіці Іздрик розповів давню кабалістичну байку про чорний квадрат, що утворюється від накладання літер одна на одну, як про вселенську книгу і почав вже було замальовувати трельяж, що стояв на сцені, буквами, явно маючи на меті утворити чорний квадрат, але вчасно зупинився і перейшов до проекту своєї книжки з самих лише обкладинок (деякі з них вже були вивішені на стіні), а на завершення трохи розказав про психоактивні види діяльності (як-от релігія, наркотики, секс, війна), тобто коротко переказав основні положення зі своєї останньої книжки «Таке».

Ср.
Концерт та інсталяцію під назвою "Супрематизм" відкрив Юрій Яремчук в ролі перкусіоніста, який за інструменти собі крім ґонґів обрав ще кілька шматків бляхи різних розмірів і форм. Художньо розвішана, вона утворювала на сцені своєрідну інсталяцію, що чудово гармоніювала з антуражем приміщення закинутої фабрики. За пару хвилин вступив Марк Токар, видобуваючи з контрабаса надприродні звуки у неприродній спосіб. В результаті цього виходила несподівано ніжна й задумлива, навіть медитативна музика, місцями настільки мінімалістична, що аж відсутня…

Чт.
В четвер відвідувачі Тижня отримали можливість взяти участь у створенні геліографіті разом із миколаївським художнім подружжям Володимиром та Тетяною Бахтовими. Геліографіті – це особлива техніка художньої реконструкції: в темну пору доби на фотоапараті виставляється тривала (кількахвилинна) витримка і низька чутливість, а митець факелом вимальовує в просторі, лінія за лінією, ті об’єкти, які має намір зобразити; всі точки, де був факел, фіксуються в одному фотокадрі. На Арсенальній площі художники дозволили порозмахувати факелами й походити із запаленими свічками, що викликало немалий захват у наймолодшої частини публіки. Наступного дня всі світлини були виставлені в галереї «Дзиґа».

Цього ж дня запорізький художник Юрій Бараннік представив свою світлову інсталяцію: підсвітку Порохової вежі під бій «курантів» Ратуші. На прозорих плівках кожен охочий міг намалювати свою картинку, яку художник проектував потім на Вежу. «Зазвичай я не люблю працювати з архітектурними об’єктами, не люблю конкурувати з архітектурними бюро – я йду в ліси, болота і влаштовую там фантастичні світлові інсталяції, але їх бачать тільки мої друзі. – ділиться Бараннік. – В цього проекту робоча назва була «Львів’яни Павлова»: з кожним боєм курантів на Вежу проектується картина, це закріпляється у глядачів, як умовний рефлекс, а потім при кожному бої годинника в їхній свідомості виникає ця картина».


Пт.
Перший випуск «Школи перформансу» представив цілу купу перформансів від учнів – львів’ян, киян, одеситів, закарпатців – під куруванням свого вчителя Януша Балдиґи. Ще на відкритті «Школи» Балдиґа поставив «планку» надзвичайно концентрованим перформансом «Кордон», котрий заставляв кожної секунди проживати відчуття «на межі». Дві частини перформансу у свій спосіб витлумачували тонку, майже непомітну, лінію розподілу, яка може не тільки розчленувати, але й повністю змінити суть. Не диво, що навіть перші спроби випускників «Школи перформансу» відрізнялись доволі високим рівнем концептуальності та мінімалізмом.

Опісля розпочались дійства блоку «Дні мистецтва перформанс у Львові» під куруванням відомого польського митця Вальдека Татарчука та презентовані Польським інститутом у Києві і МО «Дзиґа».
Марта Босовська представила перформанс «Mnemoпам'ять» із зав’язаними очима намацуючи сходи із підземелля. Невідомість, у якій живе кожна людина, невпевнений пошук шляху, легше сприймати, коли дивишся збоку. Проте прозріння, як відповідник щастя, новий іё яскравий світ, що розгортається вихідцю з темряви, бентежить ще дужче. Ось так доводиться вчення Платона через почуття, оминаючи терміни та мудрування.
Міхал Балдиґа кружляючи навколо «живої колони» замотувався у полотно зі словами «не дозволяю своїм думкам виходити за власні межі». Кола ходи звужувались, полотно, слова і думки огорнули автора, а глядачі задумались над герметичністю власних світоглядів. Питання «а що станеться, якщо розірвати тканину буденності?» залишилось відкритим.
 Яскравий і веселий перформанс продемонстрував ще один молодий польський митець Домінік Яловінський. Спершу Домінік сидячи перед дзеркалом обліплював себе шматками сусального золота та розмалював голову жовтою фарбою, а згодом різними дезодорантами напарфумлював штучні квіти даючи глядачам можливість насолодитись сумішшю чудових ароматів. Закінчилось дійство підпаленням пластмасових букетів.
Франківський митець Ростислав Котерлін вдався до образного екскурсу в історію культури. Намальовану картину він з розпачем розривав, підпалював, намазувався попелом з неї та творив нову. Коли творчий запас ідей та стилів вичерпався і мольберт залишився порожнім, з-посеред публіки почулося «шпенгелерівське» голосіння-завивання і люди в масках вийшли до художника розділити його горе.

Вечірня програма на «Фабриці Повидла» презентувала поєднання літератури, театру і відео у проекті «Медіатеатр» Юрія Синенького та Наталі Ільчук.

Сб.
В суботу свої перформанси представили Вальдек Татарчук, Ярослав Яновський, Влодко Кауфман, Володимир Топій та Мирослав Вайда.

Татарчук посипав підлогу сіллю, а на ній льодом висипав слова «Не плач то вже кінець». Малюючи тимчасовим на тимчасовому, змішуючи воду з сіллю, утворюючи відповідник сліз, і залишаючи слова розпливатись та затоптуватись глядачами, Татарчук робить прозорі і так само нечіткі натяки на марність слів і переживань у плині часу та ілюструє відповідність терміну «contemporary art».  
Яновський запустив візуалізацію на проекторі й довго стріляв у стелю з рушниці для пейнтболу. Постійна зміна химерно поєднаних відео сюжетів і звукового супроводу, перманентні зміни позицій стрільби творили не надто зрозуміле дійство. Окрім розстріляних стін та бадьорих мотивів, залишилось враження аванґардової театральної постановки американського бойовика 80-их років.

Перформанс ВлодКауфмана, в ході якого він довго грав сам із собою в шахи, періодично заміняючи фігури на всілякі дрібні предмети на зразок гайок, транзисторів, фігурок, свічок розгорнув перед глядачами драму творіння й руйнування, яке суть гра без правил, показав глядачам деміурга, що грається зі своїм світом за ним самим встановленими правилами, ігноруючи всяку внутрішню логіку власного творіння.

Володимир Топій спробував взяти на себе хрест актуального митця. Прибиваючи свій одяг цвяхами, поступово роздягаючись, майструючи та несучи на собі хрест, через дорогу, немов через життя, щоб водії фотографували на мобільники, а натовп дармоглядів замість «розіпни!» кричав «тойво, шо се?», і, повертатись у самотності…

Мирослав Вайда запросив публіку до закинутого напівзатопленого бомбосховища, в яке можна було зайти у водонепроникному взутті, в ході якого демонстрував постапокаліптичне дійство, пересуваючи кільця натягнутими струнами, видобуваючи з них дзвінкі «дзени», викреслюючи на стіні знаки і прикладаючи до них живу рибу… про подив глядачів навіть не йдеться, це радше сприймалось як містичне дійство з елементами горору. Схема цього катарсису виглядала так: страх, долання межі страху, очищення.

Після навантаженням мозку перформансами не довелось залишатись без рефлексій. Вечірня програма подарувала дивовижні імпровізації Вацлава Зімпеля(кларнет) та Марка Токара (контрабас) зі сценографією та мультимедійним перформансом Олексія Хорошка. Публіка могла бачити тільки кольорові тіні музикантів за екраном, на який проектувалось психоделічні зображення натури і не тільки.  

Нд.
А в неділю, як завелось від створення світу, бог вирішив відпочити і поглянути що він натворив актуального. «Фабрика повидла» від тепер зможе справді перетворитись на Центр сучасного мистецтва, тема «актуального мистецтва» стала частиною життя «просунутих» середовищ, абсолютно зрозуміло, що «Тиждень» не тільки буде щорічним, але й розростатиметься, і,найважливіше, – все робилось не надарма. Поштовх відбувся.

Завершував Тиждень актуального мистецтва перформанс «Структура знаку» Олеся Дзиндри, який на подвір’ї «Музею Ідей» окреслював розплавленим склом на смерекових дошках викладені знаки. Розпечені лінії чіплялись до дерева, випалювали смуги, видобували запах живиці/ладану і застигали, перетворюючись на ламкі нитки скла. Скло порозламували на рівні відрізки, зібрали у відро й віднесли, залишивши тіонкі чорні смуги знаків. Структура має життя, а життя має наслідки…

Щоб не вдаватись до надмірної патетики, можна констатувати, що Тиждень актуального мистецтва став змістовною подією, найбільшим і, мабуть, найбільш насиченим мистецьким проектом за останні роки та вже отримав свою публіку, яка чекатиме на нього цілий рік. Чого ще потрібно?.. Це з’ясує Тиждень актуального мистецтва-2010.

Фотозвіт «Тижня» дивіться тут:
gory/catid,49/lang,ua/
 Відео шукайте на: http://dzyga.com
Аудіозвіти: http://dzyga.com/content/view/172/277/lang,ua/

Світлини: Юрко Дячишин, Костя Смолянінов, "Дзига"