У Будинку актора смакували британським сумом від Her Name Is Calla
Концертна агенція AZH Promo обирає для своїх заходів незвичні приміщення. Ідучи на концерт (чи ще раніше – у передчутті смаку музики, що лунатиме зі сцени), наперед обдумуєш та уявляєш, як все виглядатиме у тому чи іншому залі. Це – приємна особливість організації, адже інтрига зберігається аж до самого виходу музикантів на сцену. Серед попередніх концертних майданчиків від AZH – Львівська філармонія, Музей І.Гончара, цього разу – Будинок актора.
Для тих, хто вперше потрапив у цей химерний дім, задоволення було подвійним. Його прекрасна акустика, незвичний для ХХІ століття 
інтер'єр і те, що всі присутні в залі сиділи, додавало заходу таємничості і урочистості.
Український гурт Singleton, що грав на розігріві, для багатьох став приємним відкриттям. Після цього березневого виступу розширилось коло прихильників київського колективу. Однак часто, коли слухаєш гурт, що «розігріває», переживаєш подвійні відчуття: як би не подобався їхній виступ, кожна наступна хвилина наближає до так очікуваного «героя» вечора, з'являється трепетне передчуття його появи на сцені.
І вже з перших зіграних нот на тебе навалюється шквал емоцій – нарешті сталось!
Музика Her Name Is Calla – не для непідготованого слухача. Здається, якби на такий концерт потрапила людина, котра 
досі не була знайома з подібними музичними експериментами, наступного разу з побоюванням відреагувала б на пропозицію піти на концерт невідомого колективу. І навпаки – прихильники подібних музичних напрямів (а творчість Her Name Is Calla охарактеризовують як поєднання пост-року, дарк-фолку, contemporary classic, мюзік-нуару) отримали незрівнянно потужний вибух емоцій. Зривало (у позитивному сенсі) всі дахи, перехоплювало дух, «виносило» мозок, перетрушувало всередині все, щоб помістити на час концерту у свою ірраціональну гармонію єднання зі звуками.
Her Name Is Calla в Україні вперше. А от шанувальників їхньої музики у нас немало. Тішить, що AZH Promo надали прихильникам можливість «вслухатись» у музику гурту також і очима, побачити, як саме вона створюється. Бо у записі дещо розмиваються тонкі межі між повільними 
вступами і відступами та часто різкими, неплавними змінами романтичного звучання на важке і навпаки.
Лідер гурту Том Морріс грав на гітарі, роялі, акустичній гітарі. А голос його – ще один повноцінний інструмент, котрий разом з бек-вокалом інших учасників гурту згущував насичені і до цього фарби звуків. Ефектним і композиційно вдалим ходом для колективу є виконувані усіма учасниками акапельні фрагменти.
Сміливі, несподівані переходи всередині пісень, зміна інструментів в межах однієї пісні, швидкі та «гучні» вставки «прокидали» після ліричних відступів, меланхолійних зачинів і заспівів.
Стилістика виконуваної музики була співзвучною із залом, де все відбувалось. Ледь освітлене приміщення створювало враження, ніби перебуваєш на містичній виставі. А учасники колективу свої партії на сцені виконували не лише як музиканти, 
а як і актори.
Час від часу не вірилось очам – ті четверо людей, що виступали, замінювали собою і хор, і симфонічний оркестр, здавалось, на сцені (чи, може, десь за лаштунками) їм допомагає ще хтось.
Туманна Британія вкотре дарує нам шедеври похмурої музики і дивовижно талановитих музикантів, котрі знаходять мільйони різноманітних рецептів, як з меланхолії, смутку, печалі, плачу і ридань, депресії і безвиході приготувати надзвичайно смачну музичну страву, засмачену екзотичними спеціями.
Фото: Христина Гладка,Фадієз
