У Львові мистецько фестивалять жлоби з Троєщини

Київські лівобережні жлоби залишили Троєщину і вперше поїхали «на гастролі» до Львова, де у музеї-ресторані «Сало» влаштували собі справжній фестивальний «рай для пацанчиків». Тут є все, чого прагне душа жлоба родом з самого серця Троєщини: «мєнтолові сємкі», пиво, «сігарєтки», звичне музичне тло з маршруток міжміського сполучення і десятки живописних полотен, які розповідають життєпис пересічного українського жлоба.

Уся ця неоднозначна «contemporary art»-інтеракція під назвою «Жлоб-Арт» є проектом Галереї Незалежного Мистецтва Antin's Collection Антона Мухарського.  Втім, за словами учасників виставки – членів анархічного угруповання Союзу Вольних Художників «Воля або смерть» – Івана Семесюка, Олекси Манна, Сергія Коляди, Андрія Єрмоленка, Сергія Хохла, експозиція націлена не на звеличення жлобства та його артефактів у мистецтві і навіть не на сарказм стосовно цього явища. Йдеться про його дослідження у всіх його проявах в минулому і теперішньому. Адже жлобізм живий. Принаймні, Сергій Коляда, який живе на Троєщині, щиро у цьому переконаний.  Та й не лише він…

 – Якось ми в генделі сиділи, а за сусіднім столиком випивала компанія, – розповів Андрій Єрмоленко. -  На вигляд звичайні  чоловіки. І тут хтось встає і каже тост: «Так выпьем же за пацанов, которые сменили костюмы адидас на костюмы Prada».  І це – ніщо інше, як підтвердження того, що змінилась лиш оболонка, а жлоб всередині залишився незмінним. І живе поруч з нами.

У день відкриття глядачам довелося пройти незначне випробування у атракції, живій інсталяції «Жлобопарк. Тваринолюди». Потрапити у зал ресторану можливо було лише пройшовши повз жлобів у клітках, які охоче запльовували насінням усе навколо, потягували пиво і… відбирали найцінніші речі – від телефонів і сумок у дівчат до камер телеоператорів.

– Є багато версій, звідки взялось визначення «жлоб», – каже Іван Семесюк, голова Союзу Вольних Художнкиків. – І не має значення, чи воно родом з Одеси, чи з Ленінграду. Важливо те, що у жлоба є дві «ікони» в житті – це слова «я» і «моє». Якщо вони чавлять людину щомиті, щодня і є головними мотиваціями її життя, її вчинків та бажань, то ця людина є енциклопедичним жлобом. «Дай!», «моє», «я», «мені» — це реальний жлобізм.  

Тож оці часом невмотивовано агресивні, люті, а водночас кумедні «хлопці з Троєщини» у клітці створювали впродовж усього вечора ефект повної відео-аудіо-присутності в місцях тотального скупчення жлобства.

А тим часом художники розповідали про жлобство як маргінальну тематику, яка, на думку присутніх, віджила своє ще у буремні 1990-ті.

– Будь-яке явище розвивається, – пояснює Іван Семесюк. – Це як чиряк, який мусить луснути, коли дозріє. Тож якщо мистецтво реагує, значить явище – дозріло і, на щастя, відходить. Це не означає, що ми пізно реагуємо, якраз навпаки. Адже жлоби нікуди не поділись. Вони  лише кристалізувались і виокремились. Тепер ми розуміємо, що Україна – це не море жлобів, в якому ми плаваємо. Тепер ми знаємо, що вони просто є і можемо з них посміятись. Український жлоб – це ще не найгірше. Є лютіші. А наш – носій сільської  флегми, і навіть досить живописний. Жлоб народжується на стику села і міста. Коли село ще не вмерло, ще доживає і свої патріархальні традиції заносить у буржуазне середовище, з яким у результаті не може впоратись. Тому жлоби є усюди. У будь-якій країні, де аграрна культура опинилась в урбаністичному середовищі.

Що ж до полотен, то художники зізнаються, що часто їм позують не реальні жлоби «на районах», а їхні друзі. У білих шкарпетках під гумовими шльопками, у шортиках, костюмах адідас, кепках, усі, як на показ, з картин на відвідувачів «Сала» споглядають персонажі  жлобського світу «Братело», «Вася», «Жлоб: made in Ukraine», «Пан на районі».  Враження глядачів категорично різні – когось таке мистецтво усміхає, комусь здається безглуздим і марнотратним. Та, схоже, жлоби, які часом впізнають себе на полотнах, не завжди схвалюють вибір художника.

– Якось ми з хлопцями зробили у Києві панно на набережній, на Дніпрі – у місці, де молоді невдахи-жлоби ловлять рибку, в шортіках, в капцях, матюкаються, сємкі їдять, п’ють горілку, – розповідав Семесюк. – Ось ми там намалювали такого чувачка у шортах (у нього така банка з огірками здоровенна і він собі дивиться в Дніпро, в далечінь люту). На що пацанчики зреагували словами: «О, прикольно, Вася. Смотрі на Пєтю пахож. Ващє». А бувало і навпаки. Якось відкривалась виставка, а мене не було. То мені потім Сергій розказував, мовляв, прийшов якийсь такий кремезний «бик» і питав хто автор цих робіт. Хлопці назвали моє ім’я. А у відповідь почули: «Передайте художнику что он тупа не жилец».

А наразі художники живуть, працюють і продають свої роботи за відверто жлобськими цінами, абсолютно цього не приховуючи. Називають себе критиканами, а проект  порівнюють із червоною книгою, у якій зберігають  зникаючий вид. Знають, що проект чудовий, і що колись йому таки настане кінець. Мріють, аби до цього часу він встиг побувати ще, наприклад, в Донецьку. Мовляв, це ж цікаво, коли «цирк приїздить у цирк».

Львівський фестиваль «Жлоб-Арту» триватиме місяць, а у його рамках, окрім візуальної експозиції мистецтва, відбудуться також показ «жлобських» мод, концерти   та хеппенінги за участі художників, акторів, музикантів, ді-джеїв та представлення  колекції ексклюзивної сувенірної продукції, створеної спеціально для проекту.