У Львові почався Jazz Bez магією Мар'яни Садовської

І був «Джаз Без», день перший.

    Вщент заповнений зал театру Заньковецької, перемовляння публіки, частина якої обрана і запрошена, вона фукає, змінює місця і нарікає на все і  вся – від організаторів та адміністрації театру до теплопостачання, погоди і комунальних служб. А сам концерт став явищем, на яке складно не звернути увагу культурної спільноти і яке надовго залишиться в пам’яті тих, що були присутні при його виникненні.

 Cпів  Садовської, емоції, які вона виплеснула в зал і той, сповнений енергією, заклик або послання – їм складно було опиратися, безвідносно до власної гадки чи судження про її музику.

    Отже, зал, із сутінків починається все тугою, яка все здіймається, нагнітається звуком фісгармонії за чимось неперебувним, тугою, яка стане заповнюючою емоцією цілого концерту. Той звук переростав у проймаючий голос, що однаково міг кликати додому або закликати збиратись в дорогу. Він здіймав в тобі щось вже давніше забуте, чому опирається нормальний космополітизм цієї епохи, всмоктаний кимось з молоком матерів, кимось – з медія, кимось – ще інакше, це не важливо, коли він розлитий в повітрі. Цей звук далі розтікався, заповнював всього тебе, долаючи цинізм «ну, ну, і що вона хоче мені цим сказати?», підхоплював слухача. Він надимався, як виростання з пелюшок, які ти залишаєш в дитинстві і потім навряд чи здатен будеш уявити, як це – народитись і буди загорнутим у ці тканини, турботливо, від холоду, який очікуватиме тебе тут  надалі десятиліттями. У першій пісні була ця емоція, яка підкочується яйцем до горла, коли далі дорослішання і вічна туга дитинством, молодими батьками і невинністю. Вона тужила за відходом невинності, піднесена до універсального світовідчуття завдяки дистанції, яку ми отримуємо разом з голосом матері, яка, насправді, співає пісню своєму синові. Так утворилася ця можливість говорити, яка потребує погляду ніби трохи збоку. Пісня розказувала про світ, який ми постійно втрачаємо – і що це називається життям, яке, якщо ми зможемо не закрутитися, і ще матимемо можливість віднайти інтонацію для співу, перетворюється у неподоланний смуток за втраченим раєм.

    Тому  невипадковими були орієнтальні  мотиви у мелодиці оранжарування – ніби Захід пригадує втрачений рай Сходу, де ми виростали, де, зрештою, все починалося і, зрештою, все сталось і вже давно відбулось.

    Вже перша пісня викликали вигуки «браво», які далі лунатимуть майже  після кожної пісні. Хоча сприйняття публіки цього концерту не було однорідним.

    Вже в першій пісні можна було почути музичну тенденцію всього виступу – бентежні дисонансні вступи препарованого роялю Яррі Сінґла.

    Далі  в зал потекла трагедія емігрантської  невлаштованості, виконана з колосальним  драматизмом, який проймав публіку  до мурашок, коли Садовські заспівала «в Нью-Йоркській фабрици». Тоді волосся ставало дибки, машини працювали на фабриці, а очі заливали сльози. В цій пісні Садовські з музикантами показали весь заворожуючий нервовий драматизм, на який були здатні. Нерв, якого ми давно не чули на львівській сцені. «В Америци веселости мало» звучало на цій сцені майже так, як колись прозвучала «No fun» Іггі Попа і, незважаючи на дистанцію в часі і жанрах, викликала майже ту саму реакцію.

    Настрій частини російськомної публіки, до того часу більш стримуваний завдяки непорозумінню, спричиненому масовою рекламою фестивалю і цього концерту, але вже на стадії запитування себе «куди я потрапила?» і «що тут взагалі відбувається?» загострився після представлення Садовською музикантів, а власне басиста «прямо із Палестини, країни, якої немає – поки що…» Те, що було зроблено, було зроблено з таким емоційним шаленством і настільки переконливо, що й не дивно, що етнічний традиціоналістичний запал Садовської так роздратував переконаних у своїй пихатості кацапів, що вони ще довго і ну вкрай, вкрай жваво і гучно обговорювали поміж себе концерт Садовської вже після його закінчення, манірно походжаючи холом театру Заньковецької. Важливо те, що сплеск обговорення відбувся і, впевнений, триватиме надалі, а жваві обговорення і творять культурні середовища.

    Отже, концерт триває. До слова, у піснях, які наступними виконувалися на концерті, публіка могла чути завершальні соло орієнтального, за мелодикою, баса Ахмеда М. Ді Махмуда.

    Ще  трохи з приводу представлень Садовською музикантів на концерті –  виглядало так, що вона почувалася не зовсім впевненою. Знаємо, що вона багато очікувала від цієї нової зустрічі з батьківщиною та рідним містом…

    Протягом  концерту, Садовські виконала кілька колискових, перед тим оповідаючи історію свого знайомства із кожною з цих пісень. Отже, перша. Стартувала препарованим роялем, який переходив у шепіт молитви, чи, скоріше замовляння, яке промовляється на сон дитини. Тут ми стали свідками релігійної сили, та й за суттю своєю теж, перформенсу. Звучало моторошно, тим більше, що була колискова виконана цілком натурально, щиро, виконана матір’ю з використанням реального імені сина Мар’яни – Северина.

    Загалом, наживо в концертному виконанні  звучало значно більше містичного елементу, принаймні він був значно помітнішим. Тут проривалося те справжнє містичне начало, що розумілося майже у кожній пісні підспудно, як підґрунтя і значна частина якого втратилася у студійному альбомі. Отже, видається мені, це сталося, як містично, так і технічно, для прикладу на концерті став очевидним дуже небанальний стиль гри баса.

    Концерт ставав дедалі все моторошнішим, апелюючи до оживлення заборонених емоцій, взиваючи до залишків містичного чуття, яке ще залишилось нам від наших  справніших предків, які не боялися.

    Тепер друга. Колискова-плач. Вона показала тяжіння другої половини концерту до переростання орієнтального чи етнічного українського звучання в оргаїстичне, яке народжувалося з звукової символізації ворона. Цей, спершу, стогін виростав, набрякав, здіймався, а тоді переріс у форте воронячого «кра! кра!» на сцені а далі у фортіссімо протяжного нечленороздільного звірячого рику.

    Глядачів  в залі просто втиснуло у їхні крісла. Це нерв, якого, повторюю, ми давно не бачили на львівській сцені.

    Це  містичний оргаїстичний ритуал, але  не джаз, думав я, обтрушуючи уявних мурашок зі шкіри… Тому, коли після колискової стартувало соло перкусії Петера Каленборна, воно сприймалося вже не стільки як джазовий програш, скільки шаманська церемонія якогось містичного культу або жертвопринесення.

    Цей концерт став публічним прикладом того, як джаз може висловлювати архаїчні речі, може найархаїчніші, з часів, коли людина ще не була самою собою. Так само і джаз тут ставав чимось іншим, демонструючи свою супергнучкість. Концерт поволі перетворювався, принаймні емоційно, у таке шоу, яке колись створювала своїми виступами The Who. Здавалося сцена вибухне і театр перетвориться у Вудсток з трощенням інструментів, вибухами колонок та дикою містерією публіки… Міцними є стіни театрів, міцно утримують наші емоції…

    «П’ємо  по два-три дня». На концерті ми побачили добре злагоджену команду однодумців, які перетворили одну з останніх пісень на такий собі фривольно-моторошний шансон: «що то за пальонка, що я од ней п’яна». Під кінець концерт отримав емоцію колосального спіритичного сеансу безнадійного зимового викликання купала, безнадійного заклинання весни над зиму, і ця безнадійність передалася в зал. Частина публіки взагалі не просікла, що там відбулося, завдяки тонкій підміні, коли джаз приніс щось, традиційно йому не цілком властиве, та про це ми вже досить сказали.

    Виступ  закінчився на «біс» розлогим коментарем Садовської про те що таке «моя пісня» – «бабцю, то це ви її написали, ви – автор?», «ну що ти доню, то просто пісня про моє життє, то моя пісня», коли народна  за суттю пісня ставала ознакою прийняття людиною, жінкою, власної долі. А тоді була «моя пісня» від Мар’яни Садовської і змішані почуття публіки, яка покидала зал. І одна росіянка, знайома мого знайомого, у холі сказала мені «М. казав, що за весь фестиваль треба йти на Голоухова». Справді, що тут скажеш – це Львів, багато змінилось, та дещо ніколи не змінюється.
 

    Юрій  Кучерявий