Український кінолистопад у Дніпропетровську

11-12 листопада у Дніпропетровську проходили Дні фестивального кіно, до програми якого увійшли документальні фільми з програми фестивалю «Documentary films days», анімаційні та ігрові роботи, які брали участь у фестивалях «Крок», «Молодість» та «Відкрита ніч». Як і будь-яка дніпропетровська акція, пов’язана з сучасною українською культурою, цей кінофестиваль був організований мистецькою агенцією «Арт-вертеп» та компанією «Jovich films».


До Дніпропетровська мені вдалось поїхати лише у неділю, тому, на жаль, пропустив прес-конференцію арт-директора фестивалю «Відкрита ніч» Михайла Іллєнка та директора фестивалю «Дні документального кіно (Український контекст)» Геннадія Кофмана, хоча й зміг переглянути кілька фільмів з «документальної» програми. А все через те, що диски із записом фільмів «Відкритої ночі», запланованих для показу на цей день, ніяк не хотілися запускатися. Хоча мало вірилося, що у такому розкішному, обладнаному за останнім словом техніки багатозальному кінотеатрі торгівельно-розважального комплексу «Мост», який гостинно прийняв українське кіно, може щось не спрацювати.

Проте сталося саме так і майже півтори години йшли фільми з програми попереднього дня. Перший доробок - «Маніфест жінки» Олександра Столярова – напівдокументальний, напівігровий кіногротеск про нібито онучку Леніна у дусі радянських агіток з монументальним закадровим голосом. Дуже дотепна робота, особливо про те, як ця жінка, як нащадок головного революціонера, опиняється на Майдані під час відомих «помаранчевих подій». Далі йшло два фільми білоруських документалістів «Жили-були», перший присвячений Чорнобилю, й другий, «Сонячна сторона траси», – про старого, колишнього в’язня ГУЛАГу, котрий доживає свої останні дні у хатці десь на Колимських просторах. Обидві роботи надзвичайно тягучі, особливо остання, в якій дотошно показується, як цей дідусь прокидається, одягається, їсть, розмовляє зі своїми собаками тощо.

На відміну від своїх білоруських колег, фільм Валеріїї Гай Германіки «Дівчата» виглядає дуже динамічним. Здебільшого через те, що фільм знято у стилі своєрідного «home video», коли камера постійно рухається, стрімко переходить з обличчя на обличчя, в залежності від того, хто починає говорити. Зрештою, це переконує у правдоподібності подій і персонажів, але ось ця от показна «непрофесійність» і «мінус» кінофільму, оскільки за 46 хвилин дрижаче зображення починає набридати, та й почасти важко розібрати слова людей, яких фільмує режисер. А це, як можна зрозуміти з назви, троє дівчат-підлітків, які випивають, відпочивають з друзями, роблять пірсинг, отримують паспорт, сваряться на сходовому майданчику, не соромлячись у висловах, і тому подібне. Загалом, дуже «жизнєнний» фільм, місцями навіть занадто. Можна сказати, «капреалізм»

Ще одна кіноробота із подібної реаліті-шоу-серії – фільм «Ліза» режисера Тараса Томенка. Камера просто супроводжує безпритульну дівчинку Лізу і у дитячій кімнаті міліції, і у сиротинці, і у задрипаному трамваї, і у шикарному «Глобусі». Сильний фільм, побудований так, що ти не тільки починаєш сліпо жаліти цю нещасну дитину, але й розумієш, наскільки це маленьке створіння може бути хитрим і безпринципним. А особисто мене потішило, що продюсер стрічки - не знаю, чи ще міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко. Хай би він що там не робив на своїй високій посаді, але за цей вчинок – респект, пане Юрію!!!

Власне, цим фільмом розпочалася програма фестивалю «Відкрита ніч», що продовжилася двома геніальними роботами Степана Коваля: «ведмеденосним» «Йшов трамвай №9» та новою анімаційною стрічкою, знятою у співробітництві з відомою московською студією «Пілот», «Злидні». Зрозуміло, що «Злидні» зняті на порядок якісніше, але неповторну атмосферу класичного закарпатського села, як і переповненого міського трамваю у першій стрічці, передано неперевершено. Ну і додайте до цього майстерну озвучку Юрія Коваленка (хто не в курсі, саме він озвучив Сирника у «Тачках»).

Веселий настрій мультяшних робіт підтримала короткометражка «Veni! Vidi! Vici!» про змагання двох сільських парубків за прихильність дівчини. Знятий у чорно-білй палітрі (ну що поробиш, не завжди у студентів є можливість знімати на повноцінну плівку), цей фільм нагадує комедійні стрічки часів німого кіно, до того ж кожна з невеличких частин картини має підзаголовок у вигляді крилатих латинських висловів, на зразок: «Крізь терни до зірок» чи то «Прагнеш миру – готуйся до війни».

Глибинний сенс фільму Ольги Самолевської «Доторк» з потягом, що проїжджає, і людиною, котра потім переходить колії, було важко осягнути, а «Бойня» вже згадуваного Тараса Томенка неприємно вразила певною надуманістю сюжету. Ще три анімаційні роботи було представлено того вечора – «Уікенд» Євгенії Ільменської та «Kafeйна гуща», як я зрозумів, її сестри Олександри - обидва малобюджетні мультфільми вражають якщо не бездоганністю картинки, то зворушливістю й щирістю мальованих персонажів точно. Анімаційна стрічка «Одноразова вічність» Михайла Іллєнка – підбірка коротких гумористично-філософських замальовок, кожну з яких автори назвали «думами». Крім чудового екранного втілення, відмічаємо оригінальне звукове оформлення, включно з мобільним рінгтоном для відбивки у кінці кожної частинки.

Наступні два фільми - «Атлантида» (режисер М.Воротинцев) і «Прости» (режисер - Марина Врода) – були спробами зняти інтелектуальне кіно. Ці практично безсловесні картини достатньо небанально і переконливо, як на мене, оповідали чи про безпритульного, котрий затято оберігає і щоразу рятує свою маленьку «Землю» («Атлантида»), чи про подружжя, яке страждає через втрату дитини («Прости»).

Ну і справжньою окрасою фестивального дня став фільм Надії Кошман «Світлячки». Не даремно я вжив слово окраса, адже своєю повнотою кольору і лагідністю втілення ця кінострічка яскраво (у первинному значенні цього слова) відрізнялася від решти представлених робіт. Хоча зрозуміло, що фільм одержав державне фінансування і можна було знімати якісно, проте оця чудово відтворена краса сільської природи у поєднанні з красою стосунків головних героїв картини – міського хлопчика Сірожки, якого батьки «сплавили» на час ремонту до бабусі, та його однолітки Каті не захопить хіба що затятих противників мелодрам. Все у «Світлячках» виглядає природно, включно з грою дітей-акторів.

На жаль, навіть цю картину я не додивися до завершення, адже мав поспішати на потяг. Але після чотирьох з половиною годин вітчизняного кіно можу сміливо говорити, що наше кіно не можна назвати бідним ані на таланти, ані на цікаві ідеї. Шкода тільки, що ці кінороботи мало хто бачить. Можливо, буде добра воля господарів кінотеатрів, і ці стрічки тривалістю здебільшого 10-15 хвилин можна буде показувати, наприклад, перед початком якогось там американського блокбастеру, все одно люди запізнюються на сеанс. Принаймні, можна буде звітувати про певний там процент україномовної кінопродукції. Здається, цього ще вимагають...