Верхи на байках до Ельбруса! або Як Яна Дубинянська шукала натхнення

Хтось любить ніжитися під сонцем, хтось блудити лісом, покладаючись на стрілки компасу. А українська письменниця і журналістка Яна Дубинянська та її чоловік спробували помандрувати на своїх байках до сніжного Приельбрусся на Кавказі. Романтично-ектремальна парочка не переймалася тим, що в місцевих готелях не поклеєні шпалери: головне, що вигляд з вікна був чудовий – на гори; а чорноморське узбережжя Кавказу не змогло їх відлякати сильним вітром та дощем.

На спідометрі пробіг за останні десять днів – 4 000 кілометрів. Яна вперше так далеко подорожувала на своєму залізному коні, однак за той час з’явилось багато нових друзів на шалених байках і є що розповісти дітям.

А головне, письменниця пережила нові містичні моменти. Які – запитуємо в неї, а вона пише подорожні записки – (П. З.)

Маршрут: Київ – Дніпропетровськ – П'ятигорськ – Карачаєво-Черкесія (і Медові водоспади) – Кабардино-Балкарія – Приельбрусся (і канатка на Ельбрус) – Туапсе – чорноморське узбережжя Кавказу – Порт-Кавказ – поромом у Порт-Крим – Феодосія – Дніпропетровськ – Київ.

Яно, чия ідея була провести таку незвичайну відпустку?

Взагалі-то ідея виникла у байкерському співтоваристві ще на початку весни, обговорювалася на мото-форумі. І ось одного квітневого ранку чоловік мені обережно каже: знаєш, тут планується поїздка на Кавказ, чи ти не будеш проти, щоб я… А я відреагувала миттєво: я з тобою! Це перша наша з ним така далека й екстремальна подорож. Скажу по секрету, доти я взагалі лише двічі сідала з Ярославом на мот. Більш досвідчені байкери весь час цікавилися моїм самопочуттям і дивувалися, що чоловік отак одразу «взяв дружину у далекобій». Та хіба я валізка, щоб мене можна було взяти чи не взяти? А самопочуття було чудове всю дорогу: в екстремальних умовах (а ми їхали і в дощ, і в вітер, і в грозу) організм концентрується, не дозволяє собі слабкості, генерує енергію.

(П. З) «Київ-Дніпропетровськ.... Моя перша довга дорога. Перші двісті кілометрів – кайф. Зупиняємося перекусити. Другі двісті кілометрів – кайф. Але, здається, ми робимо гак. Останні двісті кілометрів – на останньому подиху, до Дніпропетровська дістаюся змерзла і ніяка. Добре, що тут нас підібрали, обігріли й нагодували наші майбутні друзі, з якими зранку вирушаємо далі».
 

Скільки тривала подорож?

Здається, днів десять. Протягом самої подорожі відчуття часу геть зникло. Рахували пунктами і кілометрами, точніше, сотнями кілометрів. Маршрут весь час варіювався, обговорювали його над картою, як полководці.

(П. З) «Донбас-кордон... несподівано гарна Донеччина: квітучі села на схилах, терикони – як єгипетські піраміди. Ввечері дістаємося кордону: добре, що мотоциклістів пропускають без черги, як пішоходів. Майже відразу за кордоном розкладаємо намети».
 

Коли ви купили мотоцикл?

Свій максі-скутер (це не зовсім мотоцикл, але майже те саме) Ярослав придбав, уявіть, таємно від мене — і мав зі мною дуже бурхливу сімейну сцену з цього приводу. А ще нас навіть запрошували в одне з отих дурнуватих телешоу про суд: така, мовляв, родинна трагедія – він байкер, вона проти (сміється). Але в їхньому байкерському середовищі давно вироблений алгоритм приручення дружин: спочатку їй дарують куртку-косуху, тоді стильні шкіряні штани, потім шолом… і нарешті отаку романтичну подорож.

(П. З) «Карачаєво-Черкесія... Графічний край, весь виконаний у відтінках коричневого, теракотового. Скрізь пасуться дуже гарні стрункі коні. Дорогою бачили біля місцевої оселі справжнього тура! І Медові водопади – численні каскади бурхливої гірської води, між ними прокладено містки, можна встати просто під водоспадом».

Ваша подорож – справжній екстрим, як на мене. Чи можна вас із чоловіком назвати екстремальними людьми? Як часто ви потребуєте чергової порції адреналіну? Чим це спричинено? Невже творча письменницька робота іноді набридає?

Ну, по-перше, письменницька праця – далеко не єдине, чим доводиться займатися у житті, є досить багато речей, які хочеться принаймні тимчасово залишити «за кадром». А по-друге, саме творчість потребує нових емоцій і вражень. Власне, їхала я саме за враженнями, а не за адреналіном. У мене двоє дітей, і захоплюватися екстримом заради екстриму я не маю ані права, ані бажання, і чоловік також. На щастя, і вся компанія підібралася розумна й виважена, ніхто не перевищував швидкості, не влаштовував перегонів, не вживав спиртного перед дорогою. У П’ятигорську ми бачили насправді «шалених байкерів», які з’їхалися на фестиваль і ганяли вулицями на дикій швидкості – і дивилися на них, як на божевільних. Що не кажи, треба думати головою і поважати ПДР!

(П. З) «Кабардино-Балкарія... Їхали Баксанською розколиною: звивиста дорога вздовж гірської річки, а обабіч здіймаються гори. Після майже сотні кілометрів дикої місцевості – раптом суто радянське місто, багатоповерхівки: це Тирниауз, його побудували під вольфрамову шахту в горах, яка нині закрита. Як вони там живуть, що роблять – не уявляю. Але живуть. Бачила напис на камені, у стилі «Света+Коля=любов» – тільки тут «Таїра+Зариф»!
 

Дозвольте дізнатися у вас трошки про побутові моменти: наприклад, де ви зазвичай ночували? Чи створювало щось враження дискомфорту?

Двічі за поїздку ночували в наметах, палили вогнище, спали у спальниках, як годиться, але частіше напитували дешеве житло у різних містах, і це щоразу була окрема історія. У П’ятигорську – пансіонат «Красный октябрь», законсервований з радянських часів: там уже приватний власник, але все залишилося як було, включно з бабусями-персоналом і розкладом дня на стіні. Під Ельбрусом – такий собі студентський гуртожиток, де жили альпіністи, система коридорна, але в нашій кімнаті був балкончик, і я вранці пила каву з фантастичним краєвидом на гори. У Туапсе, куди ми приїхали у зливу, зупинилися у недобудованому приватному готелі: майбутня кімната-люкс, обої не поклеєні, але стоїть величезне дзеркало, комп’ютер і кадка з пальмою! А в Феодосії ми з Ярославом удвох поселилися вже у пристойному готелі майже на набережній і наступного дня зранку кілька годин гуляли, теж під дощем, моїм рідним містом.
А взагалі-то питання комфорту для мене абсолютно не принципове. Я взяла з собою дуже мало речей, легенький рюкзачок, і мені всього вистачило. Хоча можу подорожувати і з великим кофром, повним вечірніх суконь – все залежить від концепції.

(П. З) «Приельбрусся... Коричневі гори, порослі лісом, стають усе вищими – і раптом з-поза них з’являються сліпучо-білі вершини! Містечко Терскол (суто туристичне, безліч готельчиків, поштамт і школа) оточене сосновим лісом, у якому лежить сніг, а навколо – гори. Погода змінюється миттєво: щойно був дощ, мокрий сніг – і ось уже сонце, на сніг неможливо дивитися. Підйомник на Ельбрус дуже сучасний, тепла прозора кабінка на вісьмох. Працівник верхньої станції питається: «Ви на мотоциклах?» Як він здогадався?! Щось нас виказало: або відвага в очах, або шкіряні куртки і шоломи через плече. А підйомник на гору Чегет схожий на карусель «Ромашка»: сідаєш на стілець, застібуєш ланцюжок – і здіймаєшся вгору над широчезною долиною».
 

Які люди вам траплялися дорогою? І чи було бажання з кимсь знайомитися, із кимсь поспілкуватися (окрім одне з одним)? Чи це була власне подорож цікавими місцевостями?

Звичайно спілкувалися, але найбільше всередині нашої компанії, її склад іноді варіювався, одні приєднувалися, інші їхали своєю дорогою. Дуже різні люди, які у звичайному житті ніколи б не перетнулися: хтось інженер, хтось бухгалтер, навіть телеоператор був! — але чудово розуміли одне одного. До речі, у байкерському середовищі дуже цінується дружба і взаємодопомога не лише на словах. Коли один хлопець, він їхав окремо на дуже важкому моті, після дощу не зміг витягти його по грунтовій дорозі з улоговини, де поставив намета, то він розіслав смс-ки усім байкерам, які мандрували Кавказом. І що ви думаєте – всі з’їхалися і півдня разом витягали з болота отого беге-мота!

(П. З) «Туапсе чорноморське узбережжя Кавказу... Дощове море не кожен здатний оцінити. Туапсе – місто військової слави, яке поволі перетворюється на курорт, але поза сезоном це не дуже видно, інфраструктура ще не наросла. Невеличка набережна, порт, оточений молом, залізниця просто вздовж узбережжя – майже як у Феодосії.»

Яно, чи можете ви назвати свою подорож містичною? І що наймістичнішого вам вдалося побачити під час мандрівки?

Якось ми їхали до моря через Шаумянський перевал, там дуже погана грунтова дорога з гравієм, на якому мот вібрує, як навіжений, до того ж дощ, холод, скло шолома у краплинах ззовні і запотіває зсередини. Ось ми після кількох кілометрів такої дороги виїжджаємо на рівний асфальт – і раптом з дощу на нас виступає… верблюд!!! Чесне слово, всі водночас подумали про якусь містику (або викурену напередодні траву, це я так жартую). А він, виявляється, живе там при кафешці на перевалі. Дуже привітний верблюд, ліз до мене цілуватися крізь шолом, шкода, не встигли сфотографувати.
А щодо серйозної містики… добре, зізнаюся. Перед тим, як витягати отого хлопця на беге-моті, компанія збиралася повертати назад: мовляв, що робити на морі в дощ. Тільки я шалено люблю море у будь-яку погоду і наполягала на тому, щоб їхати узбережжям. Отже, могли домовитися по-доброму, а довелося долучати потойбічні сили. Зі мною краще не сперечатися!

(П. З) «Порт-Кавказ, поромом у Порт-Крим... Дуже гарна дорога до Новороссійська: море з одного боку, квітучий схил з іншого. Останні кілометри до Порт-Кавказу – по вузькій косі. Встигли вчасно: пором відходив через годину, якраз встигли пройти кордон. І уже видно Крим!»

Чи не хотілося десь залишитися усією сім’єю на Приельбруссі?

Все ж таки я морська людина. З Криму мені щоразу боляче їхати, бо я розумію, що правильно було б там жити. А на Кавказі, в горах, шалено красиво, відчуваєш захват: я це бачила! Отак одразу у минулому часі чомусь. Але це для мене екзотика, а не моє рідне.

(П. З) «Феодосія... Тут я народилася, тут мені добре. Феодосія тримає обличчя, модернізується, але не втрачає себе. Грін, Айвазовський, дача Стамболі, мій старий двір – усе на своїх місцях. Біля набережної плавають лебеді. Як завжди.»
 

А діти Ваші хотіли поїхати з Вами? Що ви їм розповіли, коли приїхали додому?  

Ну, діти вже не дуже маленькі, вісім і п’ять років, вони розуміють, що місця на моті не вистачить. Звичайно, ми їм про все розповіли, показали фотки. А ще я обом привезла по магічному каменю – необробленому гірському кришталю з гори Чегет. А вже в червні ми поїдемо в Крим всі разом.

Чи може ця подорож стати майбутнім сюжетом для наступного твору?

А це поживемо-побачимо.

(П. З) «На звортньому шляху... Дорога нам уже як рідна, дім усе ближче. Світить яскраве сонце – а попереду чорна стіна грози із блискавками. В’їжджаємо просто у зливу! Добре, що чоловік підібрав мені класне спорядження: за всю подорож я жодного разу не змокла під дощем. Зупинилися обсохнути у першій-ліпшій придорожній кафешці – а це виявився дуже стильний мисливський ресторан з на диво смачною кухнею і на диво помірними цінами. Бажаючим дам адресу!І знову сонце, і додому-додому-додому…»