Віктор Васильчук: «Казка і реальність йдуть поряд, вигадане і справжнє іноді не відрізнити»

 –  Пане Вікторе, з-під Вашого пера вийшло вже стільки книг для дітей. Чим Вас приваблює статус дитячого письменника?
 –  Напевно, саме цим  – «Дитячий письменник». Останнім часом дуже багато навіть маститіших авторів вдаються до дитячої тематики, сподіваючись, очевидно, на певне пошанування, але писати для дітей, я точно це знаю, важче, ніж для дорослих.

  –   Для якого віку дітей пишете?
  –   Пишу просто – для дітей. Якщо дитина щойно  вивчила    абетку і почала вже читати – саме для таких, але якщо дитина слухає з вуст мами чи татуся – теж гарно. Але мої книжки, знаю, читають і дорослі.

–  Напевно, щоби писати для дітей важливо не розучитися самому дивитися на світ їхніми очима?
–  Безумовно. Я ще іноді відчуваю себе малим. Мені тільки цьогоріч виповнилося тринадцять… Адже народився я 29-го лютого 1960 року, тобто мій день народження – раз на чотири роки. Я люблю дивитися мультики, моїми друзями є чотири домашні кицьки: Стрілка, Сонька, Сімка і Нічка, пацючиха «Криська», дві червоновухі черепахи, акваріумні рибки. Захоплююся кактусами, у квартирі маю маленьку «станцію юних техніків», тут вечорами іноді щось майструю.

–  Які саме образи головних героїв використовуєте зазвичай і чому?
–  У своїх казках, оповіданнях я майже нічого не вигадую. Бо казка – це реальність. Хіба не казково, коли киця Соня грається з пацючихою Криською? Але ж це – реальність, вони таки граються…

– Нещодавно у видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилося Ваше оповідання «Чорнобильські поневіряння Бучі». Чому вирішили сьогодні  торкнутися теми Чорнобиля? Пошанівок рідної землі чи не тільки? 
–  Звісно, що й пошанівок. Проте мене так вразила чорнобильська зона, що я не міг не написати щось про це. До того ж, сюжет сам прийшов, як мовиться, «до рук», бо коли я одного разу поїхав до Прип`яті, то зустрів там звичайного, а, можливо, й ні, собаку. Він дивним чином потім опинився у моєму під`їзді, а це більше, ніж за сто кілометрів від того місця, де ми побачилися. Пес ходив за мною, за сусідами, а вони його назвали Шариком, а я – Бучею, бо сподобалося мені дуже в Бучі, під Києвом… А ще хотілося якимось чином увічнити наших «братів менших», які теж постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи. Ось така історія.

– Чи буде книга цікавою не лише дітям?
– Вона вже є цікавою, і не тільки дітям. Це підтвердилося й на цьогорічному Міжнародному форумі видавців у Львові, де до книги був справжній і непідробний інтерес. Незабаром це оповідання побачить світ ще в одній книзі про Чорнобиль відомого письменника і мецената, але нехай це буде поки що маленьким секретом…

–  Чи дає все ж закінчення книги надію на щасливе майбутнє? До яких ви

сновків Ви хотіли б схилити читачів?
–  Так, книга вселяє надію. Адже біда звела Бучу з одвічним ворогом – вовчицею, і вони подружилися, стали друзями. Знову – реалії чи… казка… Але це оповідання змусило мене взятися ще за одну книгу, вона вже майже завершена і, сподіваюсь, незабаром буде видана у Вашому гарному видавництві.

–  Під час аварії на ЧАЕС ви побували у Чорнобилі… Що саме назавжди залишиться у пам’яті із тих сумнозвісних і трагічних для усього світу, і зокрема для України, днів? 
–  Найбільше запамяталося місто без людей , звірів і птахів – Прип`ять. Там навіть комарі не пищать… А ще, мабуть, – усвідомлення, що природа нічого не прощає, вона набагато сильніша від нас і ми не повинні її сліпо підкорювати чи збиткуватися над нею. Ми повинні жити з нею у цілковитій гармонії. І головне – треба просто берегти природу.

–  Як гадаєте, що нового та цікавого для себе відкриють діти у книзі «Світ казковий та невигаданий» із серії «Пізнаю світ»?
–  Те, що і я відкрив: казка і реальність йдуть поряд, вигадане і справжнє іноді не можна відрізнити. І те, що я казав трохи вище: ми повинні жити єдиним цілим – природа і людина.

– Сьогодні нерідко говорять про так званий екологічний напрям в українській літературі. Що можете сказати з цього приводу? Чи згідні Ви з такою дефініцією? Чи можете віднести до екологічної літератури свої твори?
–  Я цілком згоден з тим, що екологічний напрям у нашій літературі вже давно існує. Швидше це зображення екологічної етики, що пропагує паритетні стосунки людини з природою, повагу прав природи й обмеження прав людини. Шкода тільки, що не ми були піонерами тут. Засновниками екологічної етики є американський еколог і природо-охоронник Олдо Леопольд та німецький лікар і філософ Альберт Швейцер. Але ж ми теж починаємо ставати на шлях самовідданого захисту тварин, що дає великий поштовх у розвитку екологічної етики. У 1809 році прем’єр-міністр Англії лорд Ерскін проголосив у палаті лордів: "Без жалю до тварин немає істинно гарного виховання, немає істинно доброго серця". І ми це починаємо розуміти. Саме тому я й написав книгу «Собака буває кусачою», саме тому я завершую книгу про жорстокі й огидні собачі бої. І мої казки теж екологоічні. На херсонському сайті «Центр екологічної інформації» вони навіть розміщені під однойменною рубрикою.

–  Як вважаєте, чи можлива сьогодні, в нашому урбанізованому суспільстві, гармонія людини і природи?
–  Відповім без зайвої філософії – можлива.

–  Чи є чому і нам іноді повчитися у тварин? Зокрема, любові  і вірності?
–  Так, є. Я, зокрема, щодня вчусь у своїх домашніх друзів, вони вірні і люблять справді, без зайвої філософії.

–  Куди ж помандрують маленькі читачі разом із темно-вишневою самопискою із Вашої казки-бувальщини?
–  У багатий і безкрайній Світ звичних, але цікавих речей, що завжди поряд з нами, у Світ казковий та невигаданий.

–  А хто ж такий отой загадковий Сновида, та які пригоди на нього чекають на сторінках книги «Пригоди Сновиди та його друзів»?
–  Звичайний реальний хлопчина, але – казковий. І пригоди на нього чекають казкові, але цілком реальні. Процитую тут свого вчителя, наставника і земляка Миколу Сингаївського, який сказав про «Сновиду…»: «ця книга покликала допитливих, завзятих, неспокійних читачів у найдальшу дорогу, в мандрівку, в політ до інших країн і планет. Адже творча уява письменника – то насамперед казковий світ, іншими словами, цікава, розумна, повчальна, весела і захоплююча казка».

–  Як вважаєте, якою повинна бути сучасна дитяча книга? На чому, можливо, варто поставити табу в дитячій літературі?
–  Насамперед цікавою і простою, вірніше – дохідливою. Не можна писати дитячу книгу велкими і вичурними реченнями. А ще в дитячій літературі не повинно бути повчань, декларацій, фальші, грубощів і лайок.

–  Чи позначився на Вашій творчості фах журналіста? 
–  Аякже. Напевно знаю, що якби я не став журналістом, то й не був би письменником. І нехай вибачають читачі, що іноді «проскакують» у казки журналістські теми.

–  Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами. Чи не писатимете також і для дорослих читачів?
–  Я б залюбки, але є така прикмета, що не можна розповідати про те, що ще не надруковано, але скажу одне – пишу. Пишу і роман. Сподіваюсь, він сподобається читачам. Бо це – найголовніше!

P.S. Усі книги письменника Віктора Васильчука, надруковані у видавництві "Навчальна книга – Богдан", можна переглянути ось тут