XVII Форум видавців у Львові. Волонтерський досвід

Забагнулося мені якось на чотири дні стати суспільно корисною, і з цією метою я подалася у волонтери Літературного фестивалю. Книжковий форум я відвідую ось уже який рік поспіль, але на цей раз вирішила внести нових барв у і так яскраву подію. За лічені хвилини від моменту, коли я проробила нескладні маніпуляції і надіслала на адресу Форуму заповнену анкету, моє ім’я уже значилося у переліку членів волонтерського загону, чисельність якого на той момент сягала близько сімдесяти. Мені вручили іменного помаранчевого бейджика, інструкцію, як діяти у тій чи іншій ситуації, кому телефонувати і з кого питати, та план робіт на чотири дні. З благословення кураторів Грицька та Нелі я приступила до виконання своїх прямих обов’язків.

Моя волонтерська місія розпочалася із аеропорту. З Москви на Форум видавців наші сусіди росіяни делегували не один десяток своїх авторів, котрих треба було гостинно зустріти, всадовити у таксі і відвезти до готелю. Як на мене, дещо ризиковано увесь цвіт російської літератури транспортувати одним літаком. Коли б що, врятувався б лишень красунчик Даніїл Файзов – забудько залишив паспорт вдома у шухляді і прилетів іншим рейсом. Дмітрій Кузьмін, як мовить Вікіпедія, – «российский поэт, литературный критик, литературовед, издатель, а также один из немногих открытых геев в российской культуре» та організатор гей-тусівок, явився нам із терміналу у цнотливо білому вбранні, розпатланий і з черепами на черевиках. Я опікувалася Юрієм Цвєтковим і Юлієм Гуголєвим. Дуже ввічливі і приємні люди. Повправлялася у російській. Цвєтков із щирим зацікавленням припав до вікна таксі і оглядав довколишні красоти. А побачивши старий добрий лазівський автобус тішився, немов дитя. Супроводила гостей до самого готельного номеру, щоб напевне.

Наступні дні я стаціонарно чергувала у кількох закладах, де відбувалися різноманітні літературні зібрання та презентації.

У четвер це була кав’ярня «Штука». Того дня мали чат конференції для сайту «Українська правда» із Світланою Пиркало, Юрком Андруховичем та Андрієм Курковим. Пунктуальний Андрухович прийшов завчасно і поки Курков відповідав на запитання й у доволі самовпевненій манері переконував присутніх у кав’ярні та по той бік монітору людей, що він кращий за деяких інших своїх колег по перу, Юрко попивав чай за столиком знадвору. Курков, однак, на чат із Андруховичем залишився. Стронговський епатував жовтим поролоновим носом. Юрко зробив вигляд, що не помітив його. Патріарх взагалі не любить, коли щось іде не за планом. На завершення відбулася презентація часопису «Річ» у чорно-білому обрамленні. За келихом червоного вина зібралися причетні до журналу люди і один поперед одного хизувалися своїми здобутками – чиюсь балачку опублікували на Zaxid.net, у когось син за кордоном, інший вірша написав. Мої особисті враження від затишної «Штуки» зіпсував рахунок. За чай із шматочком сирника мені довелося заплатити 40 гривень і 50 копійок.

У п’ятницю нас відрядили до «Найдорожчої ресторації Галичини». Ледве знайшли вхід до кнайпи. Анетта Камінська у доволі незвичній манері шепотіла свої візуальні вірші. Євген Положій звеселив рядками про казкового Їбучка. Зустріч Горобчука і Санджара Янишева закінчилася завчасно. Вік Коврей нездалий модератор – геть не вміє підтримувати розмову. Завітали на кілька хвилин люди із телебачення. Якийсь тип із бейджиком «Преса» та професійним виразом пики фотографував там усе на «мильницю», плазував ледь не на карачки для кращого ракурсу, садив свою дупу на моє крісло та невдоволено бурмотів, коли я ненароком потрапляла йому в об’єктив. «Тут я ще не був», – мовив тоном інспектора зухвалий дідок. Інший тип із масним волоссям та в убогому светрику питався за Коврея. Той, мовляв, його однокласник, сто років не бачились. Вік, здається, його навіть не впізнав. Опісля десятихвилинної протокольної зйомки за помахом руки зухвальця представники мас-медіа організовано покинули приміщення. Якісь вони все-таки дивні, оці телевізійники. А потім була дискусія на тему «Герметична поезія і ще щось там» за участю Тараса Пастуха, Тараса Федірка, Ігора Котика, Андрія Грецького. Більше години розбирали одного вірша, силкуючись зрозуміти, що ж ото автор хотів донести до читача.

На ситий шлунок працюється краще, поміркувало начальство і вручило нам конверта з талонами на безкоштовне харчування. Час читати! Час обідати! – голосили зеленкуваті і червонясті папірці. Бульйон/супчик, гречана каша зі шматочком домашньої птиці, салат – стандартне волонтерське меню. Коли б іще я зважилася на обід в «Мазоху»? Там якогось нещасного за сусіднім столиком закували в кайданки!

В суботу на нас очікував «Кабінет» і адміністратор цьоця Люда, котра змушувала мене та мою напарницю волокти металеві стільці та дерев’яні лавки. Мовляв, ви ж волонтери, тож уперед! А то нічого, що ми всього лиш слабкі дівчатка, а хлопаків офіціантів у кав’ярні не бракує? На авторську зустріч із Олегом Лишегою зібралося повно люду. Той чомусь сильно нервував, виходив на вулицю подихати свіжим повітрям (наскільки це можливо в умовах міста) і прохав принести йому маленького стільця (це, на його думку, мало б допомогти впоратися із хвилюванням). Того дня у стінах «Кабінету» також дискутували на теми літературних об’єднань та української літератури в Росії. Авторську зустріч із Павлом Вольвачем модерував Андрій Любка. Йому це добре вдавалося. У Любки бездоганна вимова і жарти на всяк випадок. Василь Габор, директор видавництва «Піраміда», керував на авторському вечорі Володимира Даниленка. Енергійний та балакучий, він не дав жодного шансу занудьгувати. Даниленко, до речі, працював у піар – службі Юлії Тимошенко. Це так, просто цікавий факт. А ще він коротко переповів захоплюючі сюжети своїх романів.

Ввечері, здавши пост, я попрямувала до ресторації «Лівий берег» на літературний слем в рамках міжнародного проекту «Жива вода» за участю українських та російських авторів. Побувати на літературному батлі мені не судилося. З-за рогу, мов Пилип з конопель, виник захмелілий Сашко Ірванець. Десь години зо три знайомства, взаємного притирання і споживання паленого коньяку опускаємо. З подачі Ірванця я опинилася на «Ночі поезії» – території, де слухачі навпереміш із авторами. Багацько їх сновигало холом Філармонії, у закулісному просторі, власне на сцені, чимало їх було і у забігайлівці поруч із Філармонією. В гримерці на канапі вилежувався Іздрик, а «Зелені сестри» вкривали своє обличчя і руки чудернацькими візерунками. Грицько запускав їх на сцену і добряче нервував, коли хтось пізнив або не піддавався. Ірванець подуркував на сцені, між тим не забув зачитати вірші, головно про політику і жіночі статеві органи. Як писалося потім у світовій павутині, цитую: «після цього сприймати вірші, що лунали з вуст інших митців, було вкрай важко». Але я уже усього цього не бачила, бо крокувала в той час проспектом Бу – Ба – Бу попід руку із бубабістом.

Люди майбутнього.

У неділю я зі своєю напарницею патрулювала на останньому поверсі кнайпи «Дім легенд», котрий стилізований під бібліотеку. Іншої роботи, окрім як повідомляти відвідувачам, що зустріч із тим чи іншим автором із невідомих причин не відбудеться, ми не мали. До публіки явилися лише Роман Малиновський та чарівна Аліса Фаворова. Зачитували пости із Живого Журналу. Високій і витонченій Алісі (я теж висока, але не така витончена) не менш високий та ставний кавалер запрезентував оберемок розкішних білих троянд на довгих ніжках. Жодного сумніву, так виглядатимуть люди майбутнього – попід два метри росту. Малиновський, до речі, в цьому плані теж задніх не пасе. В «Домі Легенд» того дня серед карликів велично походжали велетні.

Ввечері, уже в якості звичайної читачки, я відвідала презентацію нового роману Сергія Жадана «Ворошиловград». У театрі ім. Леся Курбаса від напливу шанувальників ніде було яблукові впасти. Сергій замостив шанувальниками паркет. Ті пачками стовбичили у дверях, позаймали усі вільні стільці, метиляли ногами із балконів, тулилися у проходах. Навіть подружжя Захарченків покірно розмістилося на східцях пліч–о-пліч із простим людом. Для більш вибагливої публіки виділили дерев’яні лавки із театральних фондів. Кузьмін вперше за ці кілька днів змінив білосніжну сорочку на темну, певно слідуючи вечірньому дрес-коду. Жадан сьорбав із горнятка якусь рідину і читав уривки зі свого роману про неіснуюче місто. Усі заворожено слухали, гигочучи у потрібних місцях. У перших рядах сиділо дівча із соняхами. Модна київська фотографиня з ім’ям як у мене, у шкільній спідничці, не шкодуючи сітчастих панчіх, фотографувала припавши на коліна. Ігор Сід походжав у шкіряному плащі із зібраним на потилиці у куций хвостик волоссям. Під кінець презентації до театру забрів герой минулої «Ночі поезії» Олександр Ірванець. Він вважав за потрібне нагадати Сергієві, що у них потяг за кілька годин і що квитки у нього, щоб той, бува, не накивав п’ятами. Потім схаменувся, мовивши, що це все-таки зустріч Жадана і дав завершити. В театрі прокотився регіт.

А тепер, що було не так:

Організатори Форуму цьогоріч зібрали чимало авторів, географія яких не обмежується лише просторами нашої країни, однак не подбали про злагодженність у їхніх виступах. Численні накладки, скасування зустрічей і тому подібне – це далеко не повний перелік неприємностей, з якими стикнулися як відвідувачі літературного фестивалю, так і його учасники.

Неіснуючі наліпки і наявні десь у сховках листівки.

Що останні таки не є міфом, я мала змогу переконатися по закінченні Форуму, коли ми взялися впорядковувати стовпці карток із зображеннями авторів, що залишилися. Деякі волонтери із підприємницькою жилкою, які працювали у Палаці Мистецтв, вигадали простий механізм, як можна підзаробити трохи грошенят. За листівки не для продажу вони правили по 5 гривень/штука. Такі особи, безперечно, не гідні зватися волонтерами. Минулоріч листівки хоч були із цупкого паперу, а ці ... не вартують вони таких грошей.

Що подивувало – волонтери, переважно філологи, не знають авторів в обличчя. Розмови на кшталт та там ходив один біля мене туди-сюди що за один думаю тут ходить а мені кажуть та то ж Андрухович а я така думаю блін дивлюсь якесь лице знайоме змушує задуматися, а якого біса ви тут робите?

А загалом... Аніскілечки не шкодую. Добре провела час. Здобула новий досвід. Вдячна усім, кого здибала на Форумі.

P.S. І ніякий Грицько не самовпевнений гівнюк. Він поводився люб’язно і кожного разу брав телефонну слухавку, коли мені щось було потрібно.

Кінець.