Забутий центр Європи: Україна в гостях у Франкфурта, або – у казки

Як щороку на початку жовтня, зазираю на веб-сторінку Держкомтелерадіо з цікавості та в надії не знайти анонсів на кшалт «День української книги», бо ніяк не збагну, яке воно може мати відношення до книги. Лише думка про таку можливість чомусь викликає асоціації з далекою від високої полиці атрибутикою Октоберфесту та Сорочинського ярмарку. Хто з читачів про Фрункфурт нічого не чув, то скажу, що меду й вина там не дають; а хто тут бував, то погодиться, що презентація на Національному стенді – видовище з року в рік не з найкращих.

Натомість знаходжу єдину офіційну подію з українською участю в програмі заходів ярмарку – багатообіцяючу дискусію «Забутий центр Європи?» Переповідати всі події ярмарку немає сенсу. Про них будуть писати з 15 по 19 жовтня в спеціальних таблоїд-випусках «Франкфуртер Алльґемайне Цайтунґ» зі щоденним тиражем 25 тис. Натомість торкнутися теми великої білої плями на «книжковій карті Європи» зайвим не буде.

Як і здогадався шановний читач, Україна цьогоріч не Почесний гість. Але ж чому нам така честь ніяк не випадає? Та, бо за красномовними фразами на кшталт «позитивний імідж», «почесний гість», «літературна нація» чи «видавнича метрополія» стоїть послідовна державна політика, концепції та програми з популяризації читання, поширення і підвищення популярності вітчизняної літератури за кордоном, стимулювання взаємозацікавлення та міжнародного культурного співробітництва. І чи варто тут винаходити ровер? Приміром, та ж Німеччина, а точніше Інститут ім. Ґьоте – сама назва зобов'язує – в ролі посередника й виконавця в зовнішній культурній політиці за підтримки, з одного боку, держави, а з іншого – приватного сектору економіки регулярно проводить конкурси на підтримку німецькомовних перекладів, запрошує більш або менш знаних сучасних авторів на зустрічі з українськими читачами – і поза Львівським міжнародним літературним фестивалем також, – влаштовує семінари для видавців і розповсюджувачів книгопродукції. Діяльність українського Інституту в Україні фінансово підтримують, наприклад, АТ Bayer, Lufthansa, Ruhrgas, Siemens. Зовнішня культурна політика Німеччини сформувалася завдяки Віллі Брандту, який закріпив за нею статус «третьої колони» зовнішньої політики. В сучасному глобалізованому світі культурний аспект зовнішньої політики відіграє суттєву роль. Нинішній голова МЗС Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер продовжує політичну традицію «культурної політики як третьої колони поряд з дипломатією й економічною політикою».

А поки українська економіка, політики не торкаюсь, працює тільки на себе, німецькі партнери, чи то пак німецька сторона, бо діалогу на рівних поки що немає – німці ж в культурній політиці особливо підкреслюють двосторонність культурних відносин – переймається тим, як їх пожвавити. Нагородження Юрія Андруховича Ляйпцизькою премію за європейське порозуміння, вочевидь, було замало. Нечисленні літературні твори в перекладах, мабуть, прочитали ще не всі німці. Принаймні українські автори чомусь не потрапляють у топ-десятку літературної колонки «Шпіґеля» й інших видань, а також радіо- і телепередач. Незмінний конкурент два роки поспіль – Марина Левицька, українка з Великобританії. Отож, і не дивно, чому Україна в свідомості німецьких громадян все ще «нічийна земля». Напевно, їхнє байдуже й упереджене ставлення до нас обґрунтоване нашою бездіяльністю. Але ж пригадується, в травні 2005-го уряд України звернувся «до керівництва всесвітньо відомого Франкфуртського книжкового ярмарку із запитом про участь у цьому форумі як Почесного гостя 2008 року» і було «передбачено створення оргкомітету із забезпечення участі України у Франкфуртському міжнародному книжковому ярмарку 2008 року». Ну й що...який результат? Як бачимо, ніякий. А чи мали тоді чиновники хоч якусь візію стосовно можливостей виконання своїх планів? А, може, варто було у 2005 році таки дослухатися порад Дітмара Ґерхарда Штюдемана, тоді посла Німеччини в Україні, про створення міжурядової робочої групи по підготовці до Почесної участі України в 2008-му. Ймовірно, теперішня дискусія мала б інший характер. Аж тут погляньте, минулого року знову: «Головними здобутками України на Франкфуртському книжковому ярмарку, безумовно, є ...(серед іншого) попередні домовленості про 2012 рік – бути Почесним гостем Франкфурту... Керівники офіційної делегації України ... у ході знайомства з експозицією Почесного гостя Франкфурту – Каталонії, визначили основні етапи підготовки до участі нашої держави у цій престижній книжковій виставці у 2012 році». Що ж – і віра не вмирає, і надія ще живе. Та, щоб знову ж таки не вийшло, що ще не «перескочили» 2008, а вже «плясь ...» (білоруська приказка). Гарно сказав Повноважний та Надзвичайний Посол України в Росії Костянтин Грищенко на XXI Московській міжнародній книжковій виставці-ярмарку: «Я переконаний, що українська книга буде в Європі. Справа тільки у часі.» А тим часом організатори Франкфуртського ярмарку в особі Владки Купської вже цікавляться ходом підготовки України.

Місцем проведення німецько-української дискусії, як і годиться, є Міжнародний центр Франкфуртського ярмарку – «місце зустрічі літератури й політики». Українська дискусія стоїть відразу після бесіди «Російські детективи» письменниць, які вже довгий час користуються в Німеччині популярністю, але водночас формують кліше. Співрозмовники – німецькі й українські інтелектуали. З українського боку – Юрій Андрухович, наш літературний прапороносець, чи пак флагман, з Європою в очах і Україною в серці (свідомі українці ще не перевелися), та Юрко Прохасько, визнаний поширювач німецької культури в Україні (лауреат премії ім. Фрідриха Ґундольфа Академії німецької мови і літератури). Але німецьку сторону представляє Інститут ім. Ґьоте та Німецька академія мови та красного письменства в особі Маріон Гаазе і Кляуса Райхерта. Службові особи також бувають інтелектуалами. Постає питання: Що стоїть на заваді діалогу на рівних? Неволодіння іноземними мовами українських офіційних представників чи відсутність спільної мови й інтересів? І це в Європейський рік міжкультурного діалогу. Тут доречно пригадати досвід польських сусідів і їхній Інститут книжки, «головним пріоритетом якого є промоція польської літератури». Властиво, де ж іще, як не на найбільшому заході видавничого світу переймати досвід, щоб вдома шукати ефективних шляхів його застосування. Адже Біржова спілка німецької книготоргівлі, організатор Франкфуртського книжкового ярмарку, «сприяє створенню оптимальних економічних і культурно-політичних умов для роботи представників видавничої і книготоргівельної сфери». Одним словом, Франкфуртський книжковий ярмарок – форум фахівців книговидавничої галузі. А головна мета офіційної країни-гостя – представити свій книжковий ринок, і значною мірою німецькою мовою.

Декілька цифр з історії ярмарків. У 2003 році тематично представляла себе Росія творами 150 літераторів. 488 назв книжок німецьких авторів було перекладено за перше півріччя цього року на момент відкриття Московської ярмарки 2008. До ярмарку 2006 року уряд Індії профінансував переклад на німецьку мову більш як 150 літературних творів, написаних різними мовами. Безпосередньо причетним до цього було міністерство освіти країни. І яким би важким не був шлях Туреччини в Європу, проте як почесний гість Франкфурту вона вже дісталася. Незважаючи на те, що два роки тому німецький читач знав лише окремі видання небагатьох турецьких авторів. З української літератури німецькою мовою на сьогодні налічується 21 позиція 7 сучасних літераторів і 2 антології. Всі можна замовити у будь-якій книгарні. З класики одиноко стоїть «Кассандра» Л. Українки. І зовсім свіже щвейцарське видання «Звучання сонячних кларнетів» із П. Тичиною, М. Рильським і Б.-І. Антоничем. Віддати належне треба видавництву «Brodina» (15 назв книжок) і подвижницькій праці Анни-Галі Горбач, відзначеної два роки тому Орденом за заслуги ФРН. Ну, й про півника з мишенятами, і про рукавичку можна почитати. Оце й вся палітра.

То, де ж наша честь цього року? Як кажуть німці, а фільм то не той, панове. Книжковий ярмарок – далеко не для всіх свято книги. А тільки для тих, хто після вдалих ділових зустрічей і насиченого відрядження мріє відпочити від роботи за читанням на дозвіллі. Всі знають, що гуляють після зробленого діла. Зате міністр культури не стомлюється вітати нас із сайту з профільними святами, на які так багатий вересень. Ну, звісно, і подорожуємо ми вільно по Європі, і бібліотеки в нас комп'ютеризовані, і нація ми співоча. Читаю й гадаю: чи ця інформація час від часу оновлюється.

Лаконічно нещодавно відповів культовий німецький літературний критик і журналіст Марсель Райх-Раніцкі на запитання про те, що повинен мати роман, щоб подобатися: «Потрібно небагато, але малість – рідкісна». Для міжнародного визнання літературної України потрібна, очевидно, всього лишень продумана культурна політика в ногу зі світовими, принаймні європейськими, тенденціями. Цікаво, що показником літературної нації німці вважають щорічну кількість нових видань і перевидань, яка там становить 95 тис. Каталонською мовою щороку видається близько 8 тис. книг на 10 мільйонів носіїв мови. Німеччина – країна книжок. Так зазначено у «Фактах про Німеччину». Та хіба тільки книжок, – скажете Ви. Однак, саме ця риса чи не найпоказовіша для розвиненої держави. Адже книга в ринкових відносинах – такий самий товар, як і решта, а книговидання – бізнес. Та ну його – а чи не краще нам в диснейленд поїхати та м'яча поганяти. А там, може, й до кіна для дорослих доростемо. Найраніше, мабуть, вже після Євро–2012.

Так уже повелося, що якщо не шаровари, глечики чи вареники з вишнями – на щастя, цього ми більше не нав'язуємо, – то наразі тільки Чорнобиль і Голодомор здатні привернути увагу іноземців – хоч не обов'язково читачів, – до нашої нації. А, можливо, почати знову-таки з малого – дітей. Адже минулого року за словами Держкомтелерадіо «німецьку сторону найбільше зацікавила унікальна серія книжок про життя видатних дітей, презентована молодим видавництвом «Грані-Т». Тому «Дні України» в німецькому диснейленді «Європа-парку» м. Руст – в період Хелловіну й напередодні Франкфуртського ярмарку – цілком логічне продовження культурних контактів. Й, безумовно, значимий внесок в європейське майбутнє України.
І, наостанок мовою економіки й у формі заклику. Інвестиції в доросле майбутнє читаючої й літературної нації (в значенні з цінними літературними надбаннями і незважаючи на тимчасову кризу укрсучліту), так само як і спортивної, варто вкладати ще сьогодні, щоб потроху перестати читати тільки казки й змогти пересісти на двоколісний велосипед. Звісно, якщо хтось потурбується про європейські доріжки. Ну от, такою вийшла фінальна картинка вітчизняної класики. Що й казати, «які музыка, такое гранне». А, може, все-таки: Забута – але не втрачена.

Довідка:
«Після здобуття Україною незалежності виникли нові пріоритети не лише в політиці, а й у культурі. Репрезентацією держави в цій галузі та її культурним розвитком мало займатися Міністерство культури України, яке й було створено.» Далі див.
http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=910561&cat_id=43145