Зачаровуючий мінімалізм Боббі МакФерріна

When you sing you Praise

When you Praise you pray

When you pray you sing.

Bobby McFerrin

В середу ввечері в Міжнародному центрі культури та мистецтв відбувся єдиний в Києві концерт віртуоза акапельного співу Боббі Макферріна, організованого продюсерським центром «Jazz in Kiev». Хоча дуже важко назвати це «концертом» в його класичному розумінні. МакФеррін настільки невимушено поводиться на сцені, ніби він вийшов на дах, щоб погодувати голубів. І птахи... перепрошую, слухачі заворожено його слухали.

Здається, що головною особливістю того, що виробляє Боббі, є рух. Маю на увазі не безпосередній рух на сцені (хоча і це, звісно також), а ледь помітне відчуття гнучкості – в його голосі, манері поводитись з мікрофоном, як з музичним інструментом. Але і це не головне. Він – безперечний революціонер не тільки в позастильовому вокалі, а й спілкуванні з публікою. Важко назвати дійство концертом неперевершеного майстра. Це було єдине дихання усіх присутніх. А Боббі МакФеррін скромно схиляв голову і підіймав руку на знак вдячності після кожної композиції, так, ніби він – лише слухач.

Дійство умовно можна було поділити на три частини – акапельне соло, спів з музичним акомпанементом, і найбільш інтригуюча – безпосередня звукова взаємодія з залою. Але про все по порядку.

Посміхаючись з заплющеними від задоволення очима, Боббі МакФеррін, комфортно вмостившись на стілець, розпочав голосисто бити себе в груди. Він настільки гарно володіє своїм голосом, часто різко міняючи тембр, що важко було повірити в те, що на сцені лише одна людина. Як пожартував сам Боббі, секрет в тому, що в мікрофоні сидить ще один маленький МакФеррін. Проте, навіть під час виконання найінтенсивніших речей, як-то творча імітація автоперегонів, у мене виникало враження споглядання за палахкотінням свічки безвітряного літнього вечора. Здається, я навіть чув цвіркунів.

Вирішивши трохи розім’ятись, Боббі «розкрутив» зал на виконання «Ave Maria», скромно підспівуючи «лише» ритм-секцію. Це був початок безпосереднього діалогу з залою. Стрибання «великими клавішами» уявного фортепіано, дует з баяністом Сашею (Олександром Хрустевичем), запрошена дівчина з залу, котра підтанцьовувала йому. Шоу на грані фолу. Але насправді за лаштунками цієї іронічної безпосередності відчувається багатолітній досвід пошуків. Все це загравання з публікою не ставить собі за мету урізноманітнити або доповнити виступ Боббі МакФерріна. Його талант самодостатній і не потребує додаткових декорацій. Справа в іншому – комунікативний аспект йому значно цікавіший за суто концертний, у звичному розумінні.

Коли Боббі МакФеррін запитав, чи є в когось бажання заспівати з ним дуетом, охочих виявилось чимало. І, вмостившись на краєчку сцени, він по черзі імпровізував разом з кожним з них. А трохи згодом зібрав їх до єдиного хору; учасники перебували в неймовірному емоційному піднесенні.

Після концерту у нас з друзями виникла суперечка стосовно «непідготованості» добровільців, бо надто непересічні у них голоси. Хоча, концерти МакФерріна якраз і відвідують непересічні особистості.

Голос Роберта «Боббі» МакФерріна настільки живий та експресивний, що навіть його сміх сприймається як елемент вокальної композиції. Певно, голосисте походження відіграло в цьому не останню роль.

Зал не хотів відпускати Боббі МакФерріна. Повторно вийшовши на сцену, він посміхнувся, поцікавившись, чи є в когось запитання, після цього з задоволенням на них відповів. Він не міг пригадати, як звати гітариста, котрий йому акомпонував впродовж декількох вокальних номерів. Зал підказав ім’я – Енвер Ізмайлов.

МакФеррін порадив не хвилюватись і пообіцяв повернутись.

Чекатимемо з нетерпінням, Боббі!