Западенська зима Сергія Шишкіна
Це мала бути звичайнісінька презентація – одна з багатьох, що прикрашають концертну афішу столиці. Наприкінці січня у клубі «Sullivan room» на Прорізній відомий джазовий бард після тривалої творчої перерви презентував одразу два нові альбоми – «Мисляча людина» та «Западенська зима, літо, осінь…». І це була б звичайнісінька презентація, якби не та концептуальність, з якою Шишкін підійшов до справи, і яка вивела дійство далеко за рамки того, на що заповідалося.
Це все навмисне – опалене листя,
і все не те, і все не так.
Наївний трохи, приємний на дотик,
осінній пізній депресняк.
Я знаю, осінь минає,
бо міняє на емоції смак
западенська зима...
Приємним на дотик був не лише депресняк, на який так нарікав Сергій Шишкін. Якось майже фізично відчувалися і його терпкуватий голос, і круто замішані на джазі звуки «клавіш», і атмосфера чи то настальгії, чи просто світлих спогадів, яка повертала кожного років на двадцять назад. Власне, і альбоми «Мисляча людина» і «Западенська зима, весна, літо…» й самі писалися протягом років двадцяти, тому їх можна було сприйняти за своєрідний творчий звіт Шишкіна за ці двадцять років. Років, що для багатьох стали в житті переламними, а тому – особливими.
Вечір теж видався особливим, незважаючи на деяку затягнутість коментарів і клубний варіант, який передбачає вільне пересування залом і цигарковий дим, що постійно відволікав увагу. Особливим, тому що в залі зібралися якщо не однодумці, то, принаймні, друзі, а також ті, хто, як і Сергій, ці двадцять років прожив у самому вирі нової хвилі української музики, ставши частиною і цієї музики, і цієї історії. А ще тому, що зі сцени того вечора лунала жива, чесна, оригінальна й цікава як музично, так і текстуально, співана поезія, неповторна у кожному своєму нюансові, а тому – так само особлива. Відчувалося, що кожен, хто виходив на сцену, вмів не те що грати на інструментах (це, кажуть, вміє одним пальцем навіть заступник прокурора Ренат Кузьмин), не те що співати – це було щось інше, більше, глибше. Музиканти проживали свої виступи, як проживають життя, купалися у мелодиці, як купаються у чистій прозорій ріці, «лапали кайф», як це називає Шишкін, і щедро ділилися цим кайфом із іншими.
Власне, презентація нових альбомів Сергія Шишкіна з легкої руки самого бенефіціанта перетворилася на міні-фестиваль співаної поезії в усьому її розмаїтті. Тут був і джаз, і рок, і етно, і готика, а в більшості – поєднання кількох стилів, які так важко втиснути у вузькі рамки певного жанру. Кількома блоками, змінюючи один одного, на сцені з’являлися добре відомі багатьом «ТаРута», «Ворождень», «Інші» з рідного Шишкіну Володимира-Волинського, Катя Гапочка, Сашко Музика і гурт «За вікном», дует «Zapaska», Ольга Каганюк. Більшість із них Шишкін видивився на фестивалях, на десятках з яких «журився» (від – журі) за майбутнє української пісні, здобуваючи друзів і наживаючи ворогів. Хоча й вороги з часом ставали друзями – відомий казкар Сашко Лірник розповів, як Сергій, будучи головою журі одного з фестивалів авторської пісні і співаної поезії «Оберіг» в Луцьку ледь не виматюкав його, тоді ще молодого інженера з Мурманська, і порадив повертатися на свій завод і забути про гітару. «Ну, якби я його тоді не відшив і не змусив кинути гітару, він не став би Лірником, – усміхаючись, зазначив Шишкін. – А щодо молодих, то я, власне, цього й добивався: я хотів продемонструвати, наскільки українська співана поезія може бути різною, і, разом з тим – стильною, професійною, а головне – європейською».
У цьому був свій смак і свій стиль. Взагалі, якщо охарактеризувати Сергія Шишкіна одним словом, це буде саме воно – стиль (і стильність). Його неможливо сплутати ні з ким іншим – ні його фортепіано, яке заганяло в глухий кут багатьох організаторів і членів журі численних конкурсів авторської пісні; ні його тексти – суміш глибокої філософії, підтекстів, тонкої алітерації та чіткого ритму; ба, навіть, його знаменитий гердан, який, всупереч усталеним стереотипам, на його грудях сприймається як чисто чоловіча прикраса. І його стиль життя останніх років, коли він серйозно взявся і за власну творчість, утворивши разом з гітаристом Григорієм Лук’яненком, трубачем Олегом Баковським та саксофоністом Василем Карапульком сесійно-віртуальний квартет ШиБаЛукКа (віртуальний, тому, що всі музиканти живуть у різних містах і спілкуються переважно завдяки Інтернету, пересилаючи свої записи і пізніше заочно зводячи їх воєдино), і за творчість молодих музикантів Володимира-Волинського, з якими було створено проект «Живий погляд» (серія концертів місцевих колективів, які принципово пропагують живий звук), коли він, незважаючи на хворі ноги, намагається не пропустити жодної імпрези колег у столиці та інших містах, а заодно – щоденне кількагодинне «зависання» в Інтернеті з бомбардуванням павутини своїми відвертими коментарями, ідеями і власною філософією життя, – це теж дуже вирізняється на фоні усталено-розміреного існування українського музичного середовища.
«Живий погляд» започаткував іще одну традицію, яку нині Сергій Шишкін намагається поширити далеко за межі Володимира-Волинського – усі, навіть самі музиканти і члени їхніх родин, приходячи на концерти, купували вхідні квитки. З цих грошей потім сплачувалася оренда зали, платилися гонорари, купувалися нові інструменти. «Я не жлоб, хто мене знає, прекрасно розуміє, що це не так, – говорить Сергій Шишкін. – Але ми маємо навчитися платити за те задоволення, яке ми отримуємо на концертах не лише закордонних зірок, але й своїх друзів. Адже, якщо друзі не заплатять – то вороги не заплатять точно. А культура має навчитися бути незалежною від спонсорів та інших випадкових людей, які намагаються диктувати свої правила. Звичайно, я не проти спонсорства, як такого, але одна справа, коли гроші на культуру дають однодумці, які не лише можуть, але і вважають справою честі це зробити, а інша – коли на тебе дивляться, як на жебрака, який прийшов і просить невідомо що».
Сам Сергій давно уже не мислить категоріями лише власної вигоди, вкладаючи гроші передусім у справу. Нещодавно у Володимирі усі кошти, зібрані під час презентації нових альбомів, пішли на придбання цифрового фортепіано для місцевого КМЦ ім. Шевченка. Ззібрано було лише половина суми, але інструмент уже з’явився у місті – «під чесне слово» Шишкіна. Історія отримала продовження – за півмісяця в мистецькому центрі пройшло кілька вдалих концертів інших колективів, кошти від яких теж пішли на виплату боргу. «І люди йдуть. І платять. І є надія, що цей борг вдасться погасити уже й без моєї участі», – задоволено констатує музикант.
Я хочу жити,
щоб не ворожити,
щоб кожен сам себе любив,
далеких ближніх,
суворих і ніжних,
щоб як сказав, так і зробив.
Я знаю, так не буває…
А, може, таки буває? Бо те, що затіяв Сергій Шишкін дуже нагадує ліквідацію бартерних схем, від яких на початку 2000-го так потерпала українська економіка і які здавалися єдиноможливими, як черги у 80-х чи цукор по талонах у 90-х. Але ж зараз про все це згадується з усмішкою, як про далекий анахронізм. І, хто зна, може невдовзі ходити на концерти до друзів за гроші увійде в моду і стане ознакою і поваги до музикантів, і самоповаги. А почнеш поважати себе сам – дивись, і інші за поважають.
А Сергій Шишкін уже планує хоча б раз чи двічі в рік робити в столичних клубах такі міні-фестивалі співаної поезії, виводячи жанр на новий професійний рівень. Що ж, як казали французькі студенти у 1968-му: «Будьте реалістами. Вимагайте неможливого».
Сергій Шишкін – джаз-бард, піаніст, композитор, автор«Босанови» та інших популярних пісень, 6-ти аудіо-альбомів: «Тет-а-тет», «Перевага ночі», «Чоловіча розмова», «Мисляча людина», «Тільки у вересні … і не тільки», «Западенська зима, весна, літо…» та поетичної збірки «Тет-а-тет». Своїм аналогом вважає краківського легендарного барда Ґжеґожа Турнау, учителем і кумиром – культового Чеслава Нємена;
Лауреат фестивалів «Оберіг», «Червона Рута», «Білі вітрила», член (а подекуди – й голова) журі фестивалів «Оберіг», «Тарас Бульба», «Перлини Сезону», «Срібна Підкова» тощо;
Ідеолог, безпосередній організатор Фестивалю молодіжної музики «Володимир», організатор акції «Живий Погляд» та голова однойменної громадської організації; почесний громадянин міста Володимира-Волинського.
