«ботакЄ»: презентація книги Тараса Прохаська у Львові

За вікном кружляє лапатий сніг. Ліпить очі та ніздрі. У центрі міста з допомогою кранів виймають із вантажівки головне новорічне дерево. Тим часом у концептуально червоній книгарні «Є» ялинка уже вбралася у прикраси і блимає у кутку. На столі у залі для презентацій лежить груба книжка із назвою «ботакЄ». У сусідньому закамарку «винуватець» вечірніх посиденьок, Тарас Прохасько, балакає про щось із Віктором Небораком, котрий нині виконує функції модератора.

За півгодини до початку презентації ніде сісти. Доводиться купчитися за спинами тих, хто тут, мабуть, з обіду зайняв собі місце. Динаміки у стелі чудово передають голоси – чую кожне слово. З оглядовою складовою пощастило менше – попереду себе бачу лиш потилиці. Час-від-часу роблю рух головою вбік. Таким чином вдається побачити, що на Тарасові сорочка у клітинку. Новоприбулі розміщуються хто-де: коло стіни, між полиць у секторі української класики, принагідно ознайомлюючись із асортиментом представлених видань, у дверних отворах, стоячки або навпочіпки.

Роззираюся у натовпі. Онде, обіпершись на дерев’яний стелаж, стоїть Юрко Прохасько. Червонощокий, щойно з вулиці, Остап Сливинський. Поруч Оксана Васьків. Позаду всіх Олег Лишега й Тарас Пастух. У перших рядах представник молодого покоління поетів Мирослав Боднар. На стільці, в оточенні жіноцтва, Василь Габор.

Жити, читаючи

Книга складається із оповідань, написаних та виданих протягом десяти років. Головна новизна книжки у її товстизні. В ній можна побути довше.

Віктор Неборак: «Василь Іваночко, директор «Лілеї – НВ», видав цей грубий том, щоб Тарас міг побачити, де в нього повтори»

Очевидна слабість написаного мною – обмежене коло проблем, питань, тем, які мене хвилюють, до яких я повертаюся раз за разом, не зауважуючи, що повторююсь.

Алхімічна формула добрих текстів

Найважливіше – це адекватно передати те, що я думаю. Отримую насолоду від того, що якась думка раптово укладається у чітку, ясну і правильну добру фразу чи речення. Вважаю, все, що може бути сказано – воно уже є. Тому єдиним прийомом є сполучати слова.

Я став старшим і багато речей для себе уже з’ясував. Тепер мені не хочеться так багато думати про якісь світоглядні речі, а хочеться зауважувати різні барвисті моменти  життя. Моя проза буде динамічнішою, феєричнішою, сюжетнішою.

Говорити про найважливіше

Відкритість має бути дозованою, щоб не втратити своєї ваги. Я маю деякі ганебні таємниці, про які поки не хотів би розповідати.

Через призму власного життя, пишу про речі, які можливі з кожним. Моя мета як літератора полягає у тому, щоб донести до читача, що такий спосіб мислення – про себе – є добрим.

Досить зробити одне гето, щоби їх стало два

Коли ми відгороджуємося якоюсь уявною стіною, ми відгороджуємо самі себе. Гето є ознакою страху і безпомічності.