Запорізька суміш: дим, як ключовий складник.

Коли доводиться висловлюватися про гурт «Димна Суміш», мене завше розривають суперечливі почуття. Їхня поява на спраглій до якісної альтернативи українській рок-сцені на початку тисячоліття була цілком закономірною, а тому просто не могла пройти непоміченою. Не хочу перераховувати фести, де вони рвали зали на шмаття. Вони їх дійсно рвали: енергією виконання, пафосом постанови, потойбічною еклектикою композицій, воістину ідіотським джазовим звучанням – і це було найприкольнішим! Фронтмен ДС з радістю розповідав нашим капловухим журналістам про свою «фішку» - міфічний музичний інструмент «вировець», яким він робив скретчі перед мікрофоном. ТА НЕ ВИРОВЕЦЬ ЇХНЯ ФІШКА! Фішка команди (як я тоді сприймав) – незвичайна важкість, у сенсі - «драйвовість» при фактичній відсутності важкості звучання. Так, я з превеликим задоволенням крутив їхні прекрасні демо-треки на радіо і перебував у тому різновиді піднесеного щастя, коли самому хочеться бути тим, хто це виконує.

Але – жодна історія не обходиться без «але» - після того, як я почав про цей гурт успішно забувати, він нарешті реінкарнувався. «Нарешті!», - думалося мені, - «Нарешті я почую студійні версії тих безсмертних речей!». Ан нєт, «Димна Суміш» змінилася катастрофічно – і це при тому, що мої товариші ридали і плакали, вперше почувши їхні справжні тексти, їхній неабиякий драйв – мені важко було впізнати ту команду, що я так віддано любив. Широко рекламована і шлягероспрямована «В країні ілюзій» віддавала конкретною попснятиною, а вокал – Віктором Павліком.

Тому коли я дізнався, що вони їдуть до Запоріжжя, мене взяли сильні сумніви щодо доцільності відвідування цього концерту. Але, врешті решт, здоровий глузд і Максим Семенов перемогли, і я пішов дивитися …КАРЕЮ. Так, прошу не дивуватися, на розігріві ДС виступала КАРЕЯ. Я собі слабко уявляв, як музику цих двох гуртів можна поєднати, тому приготувався до найгіршого. Та сталося диво – КАРЕЯ дуже змінилася за останній час, мені не почулося на «Перлинах», вони дійсно майже позбавилися korn’овості звучання і набули karniwool`овості (за характеристикою того ж Семенова). Особисто я б не дуже довіряв музичним смакам цього поганця, який свого часу обізвав Muse занудятиною, а The Mars Volta – гіршими за Sparta, тому хай це порівняння лишиться на його совісті. Але КАРЕЯ дійсно стала набагато мелодійніша і безглуздіша. Я не фанатів від першої версії цього гурту, не прийшов до захвату і від другої, хіба що можна відзначити, що колишня КАРЕЯ була набагато більше впорядкована і стильніша, а в новій – не зовсім зрозуміло нащо ці всі скажені шматки у пісні, а головне, за яким принципом вони одне з одним пов’язуються. Я пережив їхній виступ. Пережив, відмітивши про себе, як старається за пультом Люся – 90% фірмовості у їхньому звучанні (і це не тільки моя думка) - то її заслуга.

Потім на сцені з’явилися ВОНИ. І всі сумніви щодо поєднуваності попереднього гурту на сцені з ДС відпали самі собою. Яка там КАРЕЯ! Зі сцени валив такий драйв, що я на хвилинку пришизів. Це був реальний крутий гранж з елементами хардкору і сміливими алюзіями на хард-рок. Костюм рок-зірки на Сашкові Чемерові виглядав просто суперово – чувак прекрасно казився на сцені, демонстрував міцний вокал і вередливі замашки столичного рок-бомонду. Пісні – як на підбір – потужні, вагомі і вбивчо-драйвові. Під час виступу я поглядав на колег і тільки встигав ловити охрінілі погляди Семенова і Козицького, які були вражені саундом не менше за мене. Сотня людей билася в істериці перед сценою, бо Суміші вдалося зробити те, чого так прагнула КАРЕЯ – найфірмовіший слем відбувався саме під них. Серед натовпу яскраво блищала запорізька слемова зірка – чарівна вокалісточка чудового поп-проекту ЦО2 Шурочка Татра. Я ж не слемився – я несамовито чекав «Стіну». Не зіграли. Проте зіграли інших старих пісень – і вони також звучали по-новому. Фронтмен весь концерт ґвалтував мікрофона – жбурляв його з розмаху на підлогу, закидував за лаштунки, давав йому носака, намагався розбити залізо на установці свого барабанщика (присутній на концерті пан Сандуленко сказав, що на місці барабанщика, він би його прибив), і взагалі – намагався показати який він крутий перець. Показав. Але мені так і не вдалося позбутися відчуття вторинності побаченого, бо на вівтар драйву команда, вочевидь, поклала свою самобутність, і це засмутило. Музична одноманітність, якої, звісно, не помітили у запалі слему товариші у партері, змагалася з типовою київською мейнстримовістю. Схоже, що це доля чи не кожної хорошої команди, що потрапляє у вир столичної рок-сцени.І навіть після концерту суперечливі почуття щодо цієї команди лишилися. Тому я так ніжно зберігаю демки Димної Суміші, скачані і принесені мною у 2001 році на радіо. Бо це – частина того, що я називаю «українська музика» - неординарна, цікава, самобутня.