категорії: репортаж

«День незалежності з Махном» вирощує нову еліту України

Андеграунд – то є достатньо слизьке поняття. Ним дуже зручно обзивати практично все, що, бодай якимось чином, не є визнаним на офіційному рівні через яскраво виражену асоціальність або відокремлення. Так, колись секс був андеграундом в Совєтах, а теорія Галілея – у середньовічному світі.

Втім, назвати неандеграундовим Махнофест (для тупих – «День Незалежності України з Махном», 24-25 серпня, Гуляйполе) язик вже точно не повертається. Бо асоціальності і відокремлення тут – хоч відбавляй. Дві доби умовно анархічного дійства дуже позитивно відбивається на здоров’ї нації; за влучним коментарем пана Сашка Лірника – тут зростає нова еліта України.

Чому ж еліта?
Щасливим рішенням Олеся Донія (ідейного і матеріального натхненника фесту) було проводити його саме в Гуляйполі – корінні гуляйпільці вимовляють назву міста, як «ГулЯйполе» – за визначенням, фестивалі, проводжувані у великих містах збирають багато зайвої публіки, що приходить туди не задля основної мети заходу – зарядитися якимись ідеями, позитивною енергетикою etc., а заради своєї власної мети – зарядитися пивом, горілкою, травою і ударами по пиці. А якщо йдеться про Махнофест, той що покликаний єднати і гуртувати країну, на відміну від недоумкуватих відцентрових ідей українського політикума – то зайвість вищезгаданих особин зростає у рази.

ПоваляєваТому Гуляйполе – не Харків, не Запоріжжя, не Львів, не Одеса і навіть не Київ! – є оптимальним рішенням для події відповідної енергетики. У щасливчиків, що вчасно зорієнтувалися були і приїздили на минулорічний Махнофест (так само, як і в організаторів, між іншим), в очах іноді засвічувалося деяке розчарування з приводу якісного складу цьогорічного контингенту, але можете повірити на слово – незважаючи на поодинокі випадки прогресуючої деградації певних представників людського звірнику, атмосфера фестивалю була настільки несхожою на переважну більшість інших фестивалів (виключення становлять етнічні фести, які так само проводяться в периферійних місцинках нашої країни), що це відчувалося на тактильному рівні – дружність і приязнь пестила тіла і душі присутніх.

Ще одна характерна риса (у формі натяку): хто б і що б там не казав, а Луганськ і Донецьк – справжня Україна, і навіть на мовному рівні. Та й навіть якщо серед вируючого україномовного середовища траплявся російськомовний персонаж, то його ніхто не бив дрючком по печінці, бо мовної проблеми в Україні не існує. Фестиваль підтверджує – сюди приїжджають не випадкові люди, а тільки ті, хто не байдужий.

Знову, курва, радіо…
Преса на Махнофесті в цьому році була акредитована на славу. Хоча деякі журналісти і особи, що ними придурювалися, жалілися, що сенсу в акредитації, власне, й нема, але то їм не завадило запертися у віп-зону під час виступу «Танків…» і гамселити там, що аж гай шумів. Приємно було бачити багато молодих облич з мікрофонами, диктофонами, телефонами; зовсім ж дитина ще, здавалося б, а туди ж – митець зайнятий, та воно суне митцеві під ніс свою штуку і ставить – хай безглузді! – але запитання, і сумніватися не можна, що здобуті у такій штовханині відомості, чувак обов’язково напише у себе в газеті, сайті, часописі. Що характерно, ніхто з себе супер-мега-зірки не строїв – атмосфера фестивалю сприяла, так що розмови велися хороші і радісні. Величезний розмах для діяльності був в людей з фотоапаратами – вони нікому не давали спокою, і під об’єктив потрапляли всі – артисти, поети, письменники, просто люди… Особливо було відведене фотографічну душу на конкурсі поетичного боді-арту: поети і письменники малювали на дівочих цицях (щоправда, Поваляєва виокремилася – малювала на Дністровому) різні літери і малюнки, а щасливі власники дзеркальних Кенонів і Ніконів розлючено клацали затворами камер, доводячи своїх колег з мильницями до нападів оргазмічної заздрості. Моя подруга дуже хтіла роздягнутися перед Жаданом (тобто, щоб Жадан намалював на ній свого поетичного боді-арта), проте дядько не приїхав, тому дівчинку, а якщо бути зовсім відвертим, то саме її ноги, взявся розмальовувати я. Насправді, це дуже легке заняття – боді-арт. Малюєш все, що в голову стукне, а потім кажеш, що ті, хто того не розуміє – маргінали і збоченці. Мені достатньо легко вдалося зобразити на дівочих стегнах і литках варіації на тему боротьби за визволення нації у синьо-жовтих і червоно-чорних тонах. Мені робота сподобалась, а всі інші – хай йдуть лісом.

Поетом можеш ти не бути…
ВійПоетичні читання на Махнофесті – це окрема тема для розмови. Бо коли купа молодих і амбітних людей починає агресивно викрикувати свої римовані і не дуже рядки, не знаєш що робити – чи то бігти світ за очі, чи, все ж, подавити інстинкт самозбереження і спробувати осягнути суть сучасного поетичного протесту. Як виявилося, поети засуджують практично все, включаючи навіть те, чого вони ніколи не відчували – жахи комуністичного режиму, утиски і переслідування творчої інтелігенції, геноцид нації etc. Шкода, але повірити в щирість таких висловлювань важкувато, тому лишається незрозумілою агресія, з якою поезії доносяться до загалу. Вразив один неймовірний збіг обставин – коли під час поетичних читань першого дня відбувався саунд-чек команд, що мали виступати на головній сцені трохи згодом. Чудовий ефект справляло поєднання чудернацьких бласт- і дабл-бітових барабанних партій гурту «Борщ» з палкими віршами, що виконувалися на підвищених тонах: чи то для того щоб перекричати барабани, чи то таким і був творчий задум. Втім, зупинятися на прізвищах не хочеться, про це хай пишуть писаки спеціалізовані.

Казки не дідуся Панаса
Але не зупинитися на одному з персонажів літературного дійства я просто не маю права. Втаємничені, мабуть вже скривили губи у розуміючій посмішці – так, я говоритиму про Сашка Лірника. Всім відомо, що усна народна творчість – це душа народу, і сам народ постає в ній таким, яким він є насправді. Негативні риси також не є виключенням,бо якщо козакам захотілося зґвалтувати молоду селянку Галю, то вони, за сценарієм відповідної пісні, не заморочувалися щодо етичних норм і сміливо то робили, ба, навіть спалювали її живцем, щоб потім ніхто на них не накрапав. Казки ще правдивіші – в них характери змальовуються в усіх подробицях, хоча, за Божим умислом, добро все одне завше перемагає (в цьому й полягає одна з основних виховних функцій казок). Страшенно пощастило тим, хто з сучасників зростав на казках справжніх носіїв, яких не зміг винищити радянський уряд, всі інші – вимушені були читати редаговані цензурою казки у численних збірниках на кшталт «Казки підгір’я», «Дивна сопілка» та ін., куди обов’язково включалися тупі закоси під народні оповіді казки «Про правду», «Про Леніна», «Про золоту грамоту»… І тим більшим є подив сучасної молоді, коли вона зненацька стикається з казками Лірника. Друзі мої, він – справжня брила! Треба тільки бачити, які натовпи він гуртує навколо себе! Малята з широко відкритими очима, нігілістичні підростки, зіпсуте негативним досвідом юнацтво, мудрі люди середнього віку – всі сидять і заглядають до рота Сашкові, коли він починає щось розказувати. А той – імпровізує. Розказує казку про князя Віктора-Андрійовича-Червоне-Сонечко, де з неповторним гумором пародіює сучасну політику, читає мульт-сценарій власного авторства на одну з своїх казок, а коли він розказує «Козу-Дерезу» чи «Колобка», то пряму мову нахабної кози, що зайняла хатинку бідолашного зайчика та монолог трікстера-Колобка йому підспівують всі присутні без виключення. До кого, як не до нього могли приходити організатори фестивалю і прохати, цитую – «не розказувати казок в не передбачений для того програмою час, бо неможливо ж проводити інші фестивальні конкурси»!!! Він закохує в себе, закохує в свою таку справжню народну мову, закохує в трохи грубуватий, але такий правдивий народний стиль. Він гострий на язик – може поставити на місце будь-якого нахабу, але в такий спосіб, що ніхто не відчує себе приниженим. І він до нестями закоханий в свій нарід, в його молодь – він той, хто щиро вірить, що саме ці люди створять нову державу, і їм це дійсно вдасться. А ще Лірник – тільки не дивуватися – файно грає на лірі! Ги-ги. Втім, це окрема історія…

Пісні для живого півня
QarpaМузика фесту це ще одна окрема історія. Хоча, про музику говорити не цікаво – варто слухати! Тож просто декілька суб’єктивних коментарів про присутніх музикантів та розбіжимося. Першими в перший день виступали «Чорнобривці», про яких я нічого писати не буду. Нє, таки буду – так пересрати «No woman – no cry» могли хіба що вони. Крапка. Далі були, якщо не помиляюся, «Борщ». Чесно сказати, як дуже поважаю Олександра Піпу, і на мою особисту думку він вніс в цей гурт те, що б, мабуть грали «ВВ», якби Скрипці не захотілося опинитися в шоу-бізнесі. Вдома я їх слухаю вкрай рідко, але побачити їх вживу, почути якісний саунд – це приємно. За ними - «Мертвий Півень». Тут просто нема слів, хоча і дивуватися, власне, нема чому. Місько Барбара, як завжди, випромінював ураган енергії, музиканти грали Музику, а ще плюс тексти Юрія Андруховича і Тараса Шевченка – це рецепт справжнього інтелектуального драйву. Приспіви мертво-півнівських пісень підспівували з другого разу навіть ті, хто вперше їх бачив і взагалі вперше про них чув. «Without you (знову, курва, радіо, телебачення, преса)», «Поцілунок», «Ластівки», «Il Testsmento» - що тут казати, вони розірвали. І страшенною помилкою, було випустити після цих естетів «гламурну сучку», як вона сама себе позиціонує, Ірену Карпу. Її гурт був перейменований з «Фактично Самих» на «Qarpa», це, скоріш за все, щоб не паплюжити творчого доробку гурту новим форматом т. зв. творчості. Музика – прямі, як дошка, рифи і барабани; композиція відсутня, як клас. Дивлячись на цю тендітну і достатньо милу дівчинку, що старанно імітувала драйвовий екстаз на сцені, хотілося спитати: «Жіночко, ну чого ви кричите?!». Пісні з нового альбому, зокрема «Sex» (не втримаюся, щоб не процитувати – заінтриговані? - «Любий мій екс, дякую за секс!». А ви як думали?) зайвий раз підтвердили, що, як автор, ця дівчина – мертвонароджена. Далі виступала формація «Тверезість і культура». Ті, що «олЕні-Олені» і «вчителька-мікрорайону-нашого-жителька».

ТНМКДругий день розпочався з легендарного київського гурту «Вій» (без Сашка Лірника). «Вій» є «Вій» є «Вій». Ніхто не скакав, не бісився. Спокійно заспівали свої найвідоміші пісні, спокійно поспілкувалися з аудиторією, спокійно собі пішли зі сцени. Хоча, коли роздалися перші акорди «Очей відьми» в натовпі відбулося реальне пожвавлення. Вони – кльові. Вадим Красноокий зі своїм поп-ска-гуртом, що йшли далі, теж поспівав своїх найвідоміших пісень, але справжній розрив наступив далі, коли на сцени виперлися «Ot V!nta». Сайкобіли українського розливу розірвали всіх на шмаття – прямолінійні нехитрі тексти, алюзії на класику рокабіллі, професійна командна робота – ці чотири хлопці виклалися на повну, а натовп віддячив їм шаленими слемами перед сценою і неймовірною хмарою пилюки,що була здійнята в повітря ногами найактивніших танцюристів. До речі, проблема пилюки була настільки вагомою, що гуляйпільський магазин будівельних товарів,мабуть, озолотився був на продажу респіраторів-пелюсток. А далі був «Танок На Майдані Конго». Про них писати не цікаво. Бо вони давно вже стали показовим прикладом, як популярний гурт може демонструвати справжній перфоменс, створювати атмосферу свята і змушувати рухатися навіть тіло вашого напрочуд цинічного, але, смію сподіватися, справедливого покірного слуги.

Завіса
Хороший фест, дякувати Богові і Донієві. Багато всього – пива, радощів, музики і літератури. Хочу ще.
Фото: Тетяна Гонченко