Жуйка Для Вух або Вчимо Німецьку з Kraftwerk

У часи, коли відомий нашим батькам гурт Технологія співав славнозвісні рядки «Нажми на кнопку – получишь результат», четверо прогресивних майстрів електронно-інтелектуального «тиць-тиць» з братської Дойчлянд вже давно натискали на всі можливі клавіші на радість поціновувачам якісного електронного саунду. Йдеться про німецький гурт Kraftwerk, котрий в суботу завітав до Києва з концертом.Що яскраво виділяє цей гурт, так це вміння не зраджувати собі, не витрачати час на зайві стильові експерименти і ось вже 38 років поспіль робити одноманітну музику. На їхні композиції лягав би, в принципі, будь-який текст. Вони ж обрали тексти про машини, автобани, траси, радіацію, цифри, роботів. Така собі суцільна музична ілюстрація до якої-небудь виставки технологічних досягнень. Довжиною в чотири десятки років.

 

Отож, повернемось до Києва. Останнім часом Kraftwerk подорожують з виступами не так вже й часто, тож їхній приїзд у нашу столицю викликав достойний резонанс у масах. Візит німецьких ґуру синтетики стався не просто так. Подія мала місце в рамках тижнів німецької культури в Україні, з нагоди відкриття виставки «Рейн на Дніпрі» (бажаючі зможуть оцінити її до другого листопада), та відбувалась за підтримки PinchukArtCentre, чий добре відомий власник вже встиг відзначитись своїм музичним  смаком, втіленим живими безкоштовними концертами світових сценічних легенд (за що, до речі, пан Пінчук постійно отримує загальнонародний «одобрямс»).

Щоправда, цього разу місцем дії став не Майдан, а, на щастя, значно менший простір – внутрішній двір фешенебельного комплексу Arena-City, куди того вечора без запрошень нікого не пускали. Саме з цієї причини на Kraftwerk і справді потрапили лише прихильники-інтелектуали – ті, що змогли надибати запрошення. Серед них було помічено, зокрема, вітчизняний індітронік-гурт «Надто Сонна» в повному складі.
Підтверджуючи непохитний стереотип про типово німецьку пунктуальність, електронна четвірка розпочала шоу рівно о восьмій, як і було зазначено в анонсах (до слова сказати, закінчилась синтетична вистава рівно о десятій, тож того вечора за гуртом Kraftwerk можна було з впевненістю звіряти годинник). Оформлення сцени мінімалістичне – чотири столи з купою електронних приборів, чотири ноутбуки, один великий відеоекран позаду. Перші кілька пісень німці, як і водиться, грали з серйозним виразом обличь, не відриваючись від своїх пристроїв та ноутбуків (хтозна, може то все була і фонограма, а дядьки на сцені насправді просто «різались» у пасьянс, хто ж там перевірить вже). Лише згодом, відчувши теплу віддачу натовпу, електронники трохи розслабились, а часом ще й посміхались.

Трек-ліст вечора складався виключно з хітів, ретроспективно охоплюючи весь творчий шлях індустріалізованих старожилів: «The Man Machine», «Trance-Europe Express», «Autobahn», «Computer Love», «The Model», «Neon Lights», «Aerodynamic», «Tour De France», «Minimum-Maximum» тощо. Низький електронний біт та високі частоти синтезаторів супроводжувались електронно-обробленим вокалом. Речитатив промовляв ледь не по складах простенькі фрази німецькою, англійською, французькою і навіть російською мовами, так що всі бажаючі могли вивчити основи іноземних мов, хоч кілька фраз. Зокрема – навчитись рахувати до п’яти.
А на екрані одна одну змінювали кольорові відеоінсталяції: ось палець клацає щось на калькуляторі, ось великі зелені цифри вибудовуються в ряд, ось Ейфелева Вежа летить у повітря, а десятки велосипедистів блукають звивистими доріжками. Футуристичні абстрактні образи перемежовувались із чорно-білими ретро-зйомками показів мод, вокзалів, доріг. Соціально-гостра пісня «Radio Activity» (в заспіві якої, між іншим, поруч із Хіросімою та іншими локаціями радіаційних катастроф, згадується і Чорнобиль)  змусила людей задуматись над технічним прогресом, радіаційним забрудненням, екологією.

Справжній фурор викликав найбільш очікуваний хіт Kraftwerk – себто  «The Robots». Поки лунала ця пісня, гурт перебував за сценою, а їхнє місце зайняло чотири роботи (цей спецефект свого часу сильно вражав уяву публіки), котрі роздивлялись навколо та махали натовпу, у супроводі класичних фраз «Я твой слуга, я твой работник», котрі, мов жуйка, смакуються меломанами не перший десяток років. Коли німці повернулись, стало ясно, що вони не витрачали час дарма: однакові шкіряні костюми вони змінили на високотехнологічні одежі, вкриті зеленою світловою сіткою. В цих одежах вони й дограли решту концерту, допоки не покинули сцену. Задоволені слухачі проводжали кумирів оплесками та вдячними вигуками.
Поки музичні критики та просто не байдужі обговорюють майбутнє і пророкують смерть низькопробної електроніки, коли можна отримати готову мелодію лише натиснувши одну клавішу, німецькі легенди не приховують зворотнє: в тексті однієї з пісень вони відкрито кажуть «Я жму клавишу – она поёт мелодию». Але це, звісно ж, лише стьоб.

Насправді ж всі усвідомлюють, що це саме Kraftwerk багато років тому здійняли шалену бучу, створили синтетичну революцію, використавши для створення музики сто відсотків електроніки і жодних інших засобів. Це вже потім на арену вийшли більш попсові Space з французом Жаном-Мішелем Жаром на чолі, це вже потім виникли легкі танцювальні ритми Depeche Mode. Сьогодні для створення музики достатньо мати лише комп’ютер і відповідні програми. Заради цього бунтарі Kraftwerk і стали свого часу у витоків всієї світової електроніки.