Полунична неправда від Марини Левицької

Українці не такі!!!

Видавництво Факт випустило дві кулі по книжковому ринку України з імпортної зброї. Одна називалась «Поштамт», а інша - «Два фургони». От про другу ми і поговоримо.

Зважаючи на відгуки зарубіжних видань, що розміщені на четвертій сторінці обкладинки, можна було сподіватись на нового Франка чи, в крайньому разі, Булгакова. Ну... Як то кажуть: «Перший млинець...» Якщо вважати Буковскі твердою вісімкою, то Левицька пішла відверто у молоко. Очікування від цього видання були набагато быльшими за результат. Левицька заробила читацьку увагу після «Тракторів по-украінські". Розмови про розуміння українців англійкою українського походження, її візити в Україну та багато іншого - все це не дало оминути «Фургони» увагою.

Почнемо читати. Оповідь ведеться від першої особи, до того ж кожного разу різної. Але люди звикають і не до таких витребеньок письменників із формою і повертаються до змісту.  Тут у нас класичний іміґрант-сонг. Дівчина, що приїхала на заробітки «на літо», одразу ж потрапляє до лап підозрілого дядьки, точніше не підозрілого, а відверто небезпечного Вулка, який довозить її на місце роботи і передає у руки роботодавців. Відбувається зустріч із «колегами» по нещастю. Тут теж веселий коктейль: жіноцтво представляють дві китаянки (не сестри), та дві полячки (тітка та племінниця); чоловіків троє - поляк, зімбабвієць і ВІН - українець, приблизно віку нашої героїні. Далі - втеча героїні із нового місця роботи, а також від'їзд інших працівників ферми. За тим - на диво швидкі й невиправдано легкі зникнення поляків та китаянок. І тут починається зовсім нова історія під кодовою назвою «Як шахтар у Шеффілд їхав». Насправді подіями книжка дуже насичена, а от вибудувати ці події «по-людськи» авторові не вдалось.

А тепер трохи життєвих замальовок. Ну купили собі цю книжку наші співвітчизники і що вони там побачили? Якихось картонних людей, які потрапили у коміксові обставини і поводяться, як нерозумні діти. Створення персонажу - складне завдання, бо це є створенням нової, живої, людини. Із таким завданням не завжди і Бог може впоратись, а літераторам потрібна якщо не геніальність, то принаймні хист. Драматургам у театральному інституті кажуть: "Якщо ви вже так не любите людей, то, хоча б, дізнайтесь про них більше, щоб ваші персонажі не були такими несимпатичними." Із кожною сторінкою цього роману наростає розчарування в людях. І під кінець хочеться тупотіти ногами і кричати: «Непрада!!! Неправда! Ми не такі!!!». І «ми» в данному разі - це не тільки люди загалом, а й українці зокрема. Якщо за кордоном нас бачать саме такими, то варто замислитись над своєю поведінкою серед міжнародної спільноти.

Цілком незрозумілою залишається лінія двох китаянок, які з'являються із самого початку і безслідно зникають наприкінці першої половини книги. Вони розчиняються, так і не розкривши сенсу своєї появи в цій книзі. Не вистачило об'єму і Вулку, що затято ганяється за "малою квєткою", але чим він окрім цього займається - незрозуміло.

На завершення нам подають полуничний сироп, а точніше трохи кохання і багато сантиментів. Ну навіщо у книжці про кохання цей псевдополітичний підтекст? Роки зо два тому, можливо, стосунки між донецьким шахтарем та «помаранчевою» інтелектуалкою могли здатися чимось надзвичайним, але зараз ми, на щастя, переросли цю дитячу хворобу.

І чому, все ж таки, герой так впевнено пре до Шеффілда, якщо вже знайшов своє щастя? Якесь неоковирне кохання виходить. А може і не кохання взагалі, а так просто - підсвідоме прагнення позбавитись самотності?

Так і не стає зрозуміло  - про що ця історія. Якщо все ж таки про кохання, то варто було б викинути половину сюжетних ліній. Якщо про емігрантів, то не варто було так виділяти любов. Із чим мав залишитись читач після прочитання цієї книги? Багато питань і жодних відповідей.