«2012»: Цирк Апокаліпсис

Нам знову гаплик. Урятувалось якихось кількасот тисяч багатіїв, бюрократів та наближених до них осіб — ніщо супроти нинішніх шістьох мільярдів. Тобто ми з вами, любий читачу, вже мертві. А нас попереджали. А ми — як завжди. Ще й дивуємося, чого це раптом усе полетіло шкереберть.

Назагал за схильністю колишнього німецького, а нині запекло-голівудського режисера Роланда Еммеріха до нищівної руйнації його нової країни проживання прочитується неусвідомлена зловтіха. Сюжет у нього незмінний: на США нападає якесь страшенне лихо, міняються хіба що масштаби. Так, у «Годзіллі» Нью-Йорк трощить здоровенне чудовисько, в «Дні незалежності» у всьому винні чужопланетяни на гігантських тарелях, у «Післязавтра» на Східне узбережжя навалюється цунамі заввишки кілометр, а в «2012» по океанах гуляють півторакілометрові хвилі, вони навмисне тягнуть на собі авіаносці, аби впустити ті кораблики на Білий дім. Страшно помислити, що кровожерний німець утне в черговому фільмі, адже масштаби руйнувань треба нарощувати, бо інакше народ на сеанс не піде: окрім спецефектів, у таких фільмах нема на що дивитися.

Бідолашні майя вже стомилися пояснювати, що ніякого кінця світу в 2012 році вони не передрікали, що просто їхній епос уривається на цій даті, що взагалі всі можуть розслабитися і жити довго й щасливо... аж ні. Не хочуть жити довго. Фільмують і фільмують, пишуть і пишуть.

Протягом новітньої історії знаходиться достатньо пророків неминучого апокаліпсису в найближчий час. Один такий провидець, збираючи в ХІХ столітті щораз більші натовпи переляканих обивателів, заснував зрештою впливову церкву.

Однак час ішов, і тепер монополія на кінець світу, попутно очищена від метафізики, перейшла від церковників до еммеріхів різного калібру. Ба більше: інтернет, навіть доволі поважні сайти, переповнений науково обѓрунтованими описами того, як на нас впаде астероїд або як кипітимуть океани в разі вибуху сонця. Нема куди дітися: де не поткнешся, скрізь і всюди на тебе чекають ті самі картини безумовної й непереборної катастрофи. Наче змовилися.

Можна скільки завгодно гадати, чи то масова культура породжує собі авдиторію, чи невибаглива глядацька маса замовляє одні й ті самі розваги. Зрозуміло, що маскульт і масова свідомість утворюють порочне коло, живлячи одне одного менш чи більш спотвореними шматками реальності. Спотворення приносить гроші, гроші підсилюють спотворення — ось така політекономія. А максимальне спотворення — це якраз і є часткове або повне руйнування певної цілісності, від окремого людського тіла до всієї планети.

То за що ж любити спотворення? За сам факт його існування. У справжньому мистецтві нічого не спотворюється — лише створюється абсолютно самодостатня реальність, більша і глибша, аніж наші будні, вона потребує снаги для її дослідження і праці інтелекту. У виробах на кшталт «2012» ми ніякої інтелектуальної подорожі не маємо, перед нами постає якраз наша буденність, передбачувана і нудно впізнавана. Хоча й зі спотвореним лицем.

Із подібних причин колись неабиякої популярності набули шоу людей з вадами тіла, карликів, бородатих жінок. Так само і зі світом, що його добре оплачувані новоявлені апокаліптисти перетворюють на велетенського карлу в ковпаку з бубонцями. Спецефекти тут — лише засіб.

Саме тому сонце не вибухне, материки не зсунуться і астероїд на нас не гепнеться.

Бо мусить же хтось у цьому цирку працювати клоуном.

Дмитро Десятерик