Андрій Блудов малює із старих фотографій

Відомий український художник Андрій Блудов нещодавно презентував новий цикл своїх робіт – фото, оздоблені живописом. Ми зустрілися в галереї «Колекція», де проходила виставка картин Андрія. Художник розмовляє російською мовою, одягнений в діловий костюм. Блудов достатньо відомий закордоном, виставлявся в Галереї пана Райха в Кельні «Апія» в Греноблі, в Цюріху, Амстердамі.

- Розкажіть саме про цю виставку.
Цей проект оснований на старих фотографіях – більшість з музею Гончара. Це українські фотографії початку ХХ-го сторіччя. Вони пов’язані з живописом. Обличчя простих українців переплітаються з орнаментами, різними шарами, нашаруваннями. Справа ще в тому, що таких облич, як на цих фотографіях немає більше. Вони – як прибульці. І в цьому якесь особливе наповнення цих картин.

- Які це були люди?
Звичайні люди, які приходили до фотографа, щоб той їх зняв. Розумієш, уся фішка якраз в тому, що він їх, можливо, знімав усього один раз в житті. Вони приносили кури і яйця фотографу – для того, щоб він їх зфотографував. Тобто, вони розуміли, що це – неймовірна подія і готувалися до неї по особливому. Саме тому і обличчя у них незвичайні, нетутешні. Чи то від боязні спалаху, чи то від відчуття трагізму ХХ-го сторіччя, вони виглядали дещо похнюплено.

- Хто був на відкритті вашої виставки?
Був директор музею Гончара, Андрій Курков, Олександр Кабанов, Микола Вересень, дипломати різних країн.

- З Курковом давно знайомі?
Так, ми давно товаришуємо. У нього вдома висить моя «Подорож через осінь».

- Із відомих людей ще в кого є картини?
У Кінаха. Але я йому не дарував, він придбав через мого агента.

- Картини не даруєте?
Навіть не пам’ятаю, коли востаннє дарував, – Андрій підпирає голову рукою і задумується. – Любимій жінці дарував. ЇЇ обличчя, але не її портрет. Просто картина, в якій є її обличчя. Вона така в фіолетових тонах.

- Як відобразилось дитинство на ваших картинах?
Дуже відобразилося. Я не можу знати, в яких саме картинах. Але я енергетично відчуваю, що це все – дитинство. Я в дитинстві подорожував з батьками до Тихого океану. І воно дуже вплинуло, хоча пейзажів я не малюю. Точно пам’ятаю, що малював їх у три роки, коли батько купив мені акварельні фарби. Ось так от – акварелями на підлозі – океани.

- А де вчились малювати?
Я народився в Уссурійську. З 1973-го року живу в Києві. Спочатку це була дитяча художня школа, потім – художньо-промисловий технікум на вулиці Кіквідзе. А потім – Інститут мистецтва та архітектури, де я викладаю сам вже 17 років. Закінчував графічний факультет – книжкову графіку. Напевно, мої викладачі так і привили мені любов до графіки.

- І які книжки ви ілюстрували?
Запам’ятались найбільше «Мертві душі» Гоголя. Та багато ілюстрував, вже навіть усіх і не згадаю. Мене постійно зараз запрошує Андрій Малкович в його «А-ба-бу-га-ла-ма-гу», але я поки що утримуюсь. Мені неймовірно цікаво, але поки що немає часу. Можливо, мої тексти оформимо.

- Ваші тексти? – дивуюся.
Так, я колись також писав есе. В газеті «День» було досить багато опубліковано їх.

- А самі що читаєте?
Із сучасної літератури – Віктор Єрофеєв. Детективи Куркова подобаються. Він постійно дарує мені свої книжки. Я захоплююсь сучасною поезією. Ми раніше проводили вечори на Рейтарській – художники і поети. Іноді Муракамі почитую ще.

- Чи були такі книжки, які хотіли б після прочитання проілюструвати?
Це весь Маркес. Я бачив багато ілюстрацій до його видань і вони усі такі недолугі. Так само, як і «Біблія». Але це занадто великий тягар.

- Ви зараз багато виставляєтеся за кордоном?
Ні. Зараз – ні. Пояснюю чому. Зараз я дуже потрібен Україні, оскільки в України все тільки починається. Розквіт культури і шкода, що сучасники його не помічають, а він – є. З’являються дуже серйозні художники, яких мало знають, але…

- А як їм виходити в люди?
Ну, по-перше, у нас дуже слабка держава. Тільки лінивий не «пинав» цю державу. Хоча, в будь-якій країні не вистачає грошей на культуру. Навіть у Франції кажуть, що культура вимагає набагато більших капіталів. Інша справа – призначення цих грошей. Хай навіть маленькі гроші, головне, на що вони йдуть. А вони йдуть на псевдокультуру.

Ми прощаємося. Я ще довго розглядаю картини, на вулиці – падає дощ. Андрій збирається і виходить. На прощання дарує мені каталог своїх картин. Вартують вони – від тисячі до п’ятнадцяти тисяч доларів.