Доля жінки-новелістки, або Що спільного в Анни Гавальди й Миколи Рябчука

Я пишу оригінальні оповідання, а також перекладаю з французької. Нещодавно поставила останню крапку в українській версії збірки новел «Я хочу, щоб на мене хтось десь чекав» популярної французької авторки Анни Гавальди. Мимоволі виникла спокуса порівняти свої оповідання та її. Оповідання від імені жінок і від імені чоловіків. Як і в мене. Колись один вдячний читач сказав мені: «Ви, Женю, так добре перевтілюєтесь у чоловіків»… Анна Гавальда описує як чужий, так і власний досвід. В Інтернеті я прочитала, що вона також розлучена, як і я. Чоловіки не витримують жінок-письменниць як дружин — або навпаки. У мене самотніх жінок суттєво більше, ніж у дванадцяти оповіданнях Анни Гавальди, де майже всі одружені.

В її дванадцяти оповіданнях — різні грошові одиниці — то франки, то євро, що дозволяє з певною точністю визначити час дії. У мене так само і радянські карбованці, і купони, і гривні… На долю України випало значно більше соціальних випробувань, ніж Франції, хто сперечається? Але жодна людська доля не є залежною винятково від майнового статусу. Хто наполягає на беззаперечному пріоритеті соціальних передумов, нехай пише газетні матеріали, а не оповідання.

… Останнє оповідання в збірці так і називається: «Епілог». Молода жінка, дружина й мати, яка пише короткі оповідання, вперше вирішує відіслати їх видавцеві. Чоловік іронізує з приводу літературних уподобань своєї дружини. Але ж от її запрошують на паризький Лівий берег, де розташовані найвідоміші видавництва Франції. Молода жінка натхненно й нервово готується до зустрічі з видавцем. Навіть купує божевільно дорогу білизну, хоч інтимної ситуації не передбачається. Але на зустріч із справжнім чоловіком, яким є видавець, жінка, яка шанується, не може йти у штопаних трусиках, у старому ліфчику. Адже це - зустріч із долею, тим паче що доля, destin, у французькій мові чоловічого роду. З’ясовується, що друкувати текстів Анни Гавальди престижне видавництво поки не збирається; її запросили, щоб порадити продовжувати писати. І тут молодій жінці відмовили ноги, вона не може вийти з кабінету видавця. Її виставляють до приймальні разом із кріслом, де вона сидить до кінця робочого дня. А потім так само разом із кріслом виносять на вулицю. Майбутня зірка світової новелістики сидить посеред вулиці, у душі знову починає щеміти, як перед народженням нового оповідання. Але вона згадує, скільки в неї вдома невідпрасованої білизни. Ноги починають знову слухатися. Вона збирається додому, попередньо подарувавши свій рукопис екстравагантного вигляду дівчині, яка виявилася іноземкою, та ще й не розуміє французької.

І от, перекладаючи саме це оповідання, розуміючи, що французьке дієслово, яке за правилами лексикології перекладається «від’їбися», треба по-нашому перекладати «відчепися», мені мимоволі згадалося моє, якщо можна так висловитися, входження до літератури. До української, звісно.

То ж коли в мене було написано й надруковано на машинці десь таки дванадцять коротких оповідань (зараз їх у моєму творчому доробку чи не сто), мій приятель віддав мої тексти авторитетному критикові модерного штибу Миколі Рябчуку, тодішньому завідувачеві відділу літератури престижного часопису «Сучасність». Зараз цей чоловік дав спокій літературній критиці, перекваліфікувався на фахового націоналіста і постколоніаліста (nationalism and post-colonialism studies). А тоді Микола Рябчук у певних колах вважався літературним авторитетом №1. До того ж вів відділ літератури престижного часопису «Сучасність», а отже, міг підкріпити свою позитивну оцінку публікацією в солідному органі. Микола Рябчук прочитав мої незграбні машинописи з одиницею «1» замість українського «і» й вигукнув слова, які й досі, буває, цитуються у вузьких колах, коли йдеться про мої творчі витоки: «То де ж той хлопчик, який написав ці оповідання?»Якщо перекласти цю фразу з української на французьку, маючи на увазі переклад у широкому сенсі, то, з огляду на повну відсутність видавництв в Україні всередині 90-х і престиж «Сучасності», яка донедавна була часописом іноземних українців, вигук Миколи Рябчука на мою адресу означав визнання, рівне прийняттю рукопису до друку не менше, ніж у «Gallimard».

Роль Миколи Рябчука на моїй творчій стезі не обмежувалася тим, що саме завдяки йому мій прозовий дебют відбувся не в саморобній багатотиражці, яких у середині дев’яностих було багато, а на сторінках престижної «Сучасності». За кілька років до того, прочитавши його оповідання (а Микола Рябчук уславився ще й добіркою оригінальних оповідань), зокрема про юну поетку з провінції Галю Ганчорку, яка принесла вірші про кохання й рідну природу до місцевої газети, редактор якої провалив іспит з історії літератури, я також вигукнула: «Таких оповідань я зможу написати сто!» Отже, й на формування мого неповторного творчого стилю вплинув Микола Рябчук, а не Анна Гавальда, якої тоді ще й на світі не було. Бо ж і в новелах Миколи Рябчука була присутня та сама душевність дружньої розмови, яка є фішкою новелістики нині всесвітньовідомої Анни Гавальди.

Ішли роки, і в моє творче життя входили й продовжують входити інші чоловіки й жінки. Але на початку був Микола Рябчук. Завдяки йому я прийшла в літературу, і мені не відмовили ноги. А я, невдячна, навіть ніколи не переймалася тим, яка на мені білизна, зустрічаючи цього чоловіка... Присоромила мене на цей предмет Анна Гавальда, яка є не просто світовою знаменитістю, а й належить до десятки найбільш читаних авторів. Вона посідає конкретно перший рядок продажу не лише у світі, а й на нашій київській Петрівці.

То в чому ж річ? Чому мої оповідання, що їх схвалив Микола Рябчук, ледь сягають сумарного накладу в кілька тисяч, а оповідання Анни Гавальди читає ввесь світ, а за ним і вся Україна в наразі російських перекладах? Чи можна все скидати винятково на неісторичність української нації, креольство української культури, відсутність кафедр україністики у світі, зокрема на батьківщині Анни Гавальди, тобто на все те, що, покинувши літературну критику, науково розробляє зараз Микола Рябчук у рамках націоналістичних і постколоніальних студій? Чи тут дався взнаки брак індивідуальних зусиль, конкретно моїх, коли авторці бракує пристрасті просувати свої тексти, все витрачається на їхнє написання? Чи таки відмовили би мені ноги, якби Микола Рябчук просто порадив мені писати далі, не вигукнув тоді про мої оповідання сакральної фрази про хлопчика? Аби він не оцінив мене належним чином, чи назвала б я його ducon, сучий син, як Анна Гавальда назвала видавця з Лівого берега? Певне, що ні. То, може, саме індиферентність авторки щодо долі її текстів і гальмує їхнє просування по світу?

Я не заздрю міжнародному успіхові Анни Гавальди. У всякого своя доля. Але мені приємно відзначити типологічну подібність своїх оповідань до оповідань цієї зірки. Я писала свої тому, що вони мені писалися. Не думаючи ні про успіх у світі, ні навіть про успіх в Україні. Бо найкращі короткі оповідання пишуться не заради грошей і не заради слави в усьому світі, а для того, щоб їх прочитала одна-єдина людина у світі. Не прочитає. А якщо й прочитає, то вичитає щось категорично не те. То чи не в цьому найбільший трагізм жінки-новелістки? Не знаю, що тут скаже українець і аналітик Микола Рябчук, а француженка Анна Гавальда, певне, сказала би, що це добре закінчення для короткого оповідання.