"Без українського літературного середовища мені стало легше дихати" - Таня Малярчук
Письменниця з Івано-Франківська Таня Малярчук близько двох років проживає у Відні. За цей час написала свою останню книжку "Біографія випадкового чуда". Восени наступного року роман має з'явитися німецькою в австрійському видавництві "Резіденц".
Зміна місця проживання вплинула на Ваше письменницьке життя? Чи бракує українського літературного середовища?
– Місце проживання у цьому на мене не впливає. Хіба трохи ширшає світогляд, бо ти пізнаєш невідому раніше культуру, вчиш іншу мову. Це все бонуси, які не враховувала, коли відважилася емігрувати. Натомість переймалася безглуздими страхами, що забуду українську мову, як тільки почну вчити німецьку. Думала, що на дві мови місця в голові не вистачить. Тому майже рік вперто не приймала німецьку і говорила (який ідіотизм!) англійською. Ці страхи можна зрозуміти. Бо якщо маєш щось одне в житті справді цінне, то боїшся свій скарб втратити. Для мене таким скарбом є мова. Але такі речі втратити неможливо, бо вони частина тебе. Що ж до українського літературного середовища, то воно і в Україні не було мені близьким. Без нього мені стало легше дихати.
Змінилися стиль написання, теми?
– Крім написання "Біографії випадкового чуда", довелося оформлювати всякі дозволи на проживання в Австрії. Це зробило мене трохи злою, що, напевно, можна простежити і в тексті. В Україні я й близько не здогадувалася, яким страшенно третім світом є моя батьківщина. Але з іншого боку ніколи раніше так вперто і з гордістю не повторювала на кожному кроці, що я українка. Іноді мені здається, що українку з мене зробило саме проживання закордоном. Остання книжка, на відміну від всіх попередніх, у цьому сенсі дуже заангажована. Там багато національного і соціального.
Якби цей час продовжували жити в Україні, були б іншим письменником?
– Два роки – надто малий відрізок часу, щоб змінитися. А щоб стати іншим письменником, треба померти і знову народитися. Якщо я вирішила йти одним шляхом, то немає сенсу думати про те, як би йшлося іншим. Тим паче, що всі шляхи закінчуються однаково.
В Україні Ви могли б жити зі свого письменницького таланту і мовних здібностей. Чим забезпечуєте себе за кордоном?
В Україні ніколи себе писанням не забезпечувала і навряд чи зможу це робити в майбутньому. Не кажу, що це неможливо, але мені не вдавалось. Перебиваюся з гонорару до гонорару, мені багато не треба. Австрійським письменникам не настільки легше. Але тут зазвичай спрацьовує закон ринку. Якщо написав добру книжку – то матимеш добрі гроші. Поки ж цю книжку не написав, тебе підтримуватимуть численні культурні інституції. Наприклад, місто Відень щороку дає стипендію якомусь молодому австрійському письменнику – 1 тис євро в місяць. Не так багато для Австрії, але й не мало. Тільки пиши. І таких стипендій багато. Але авторам старшим вже ніхто не допомагає. Жорстоко, але справедливо. Не написав доброї книжки, значить не вмієш. В Україні молоді письменники змушені метатися між десятьма роботами, де можуть застосувати свої мовні здібності і мати за це копійки. Якщо ж комусь вдається отримати закордонну стипендію, то старші, захлинаючись жовчю, кричать, що ті продалися. А потім ниють, що якість сучасного роману низька. Але, щоб написати великий текст, мало бути талановитим. Потрібно мати час його написати, а у перервах мати що з'їсти. Писання – це така сама робота, як і інші, звичніші – вчитель, лікар, машиніст електрички. Коли машиністу не платять, то потяг стоїть, хіба не так? Українське суспільство ще не зрозуміло, що інтелектуальний продукт такий самий важливий для його нормального функціонування, як хліб, ковбаса і горілка.
Перекладаєте з німецької?
– В Україні безліч дуже добрих, фахових перекладачів з німецької. Я пробую, швидше, заради себе. Мені цікаво перекладати німецькомовну реальність українською. Перекладаю вірші своїх улюблених Тракля, Целяна, Бахман, зовсім нещодавно додався Рільке. Але це все дилетантство. Я навіть не перекладаю, а впевнююсь у тому, що перекласти поезію неможливо. Тобто констатую своє безсилля і повертаюся до писання власного.
Анна БАЛАКИР, джерело: Gazeta.ua
