Білий птах українського кіно відлетів у вічність

 За місяць до свого 75-го дня народження помер народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, академік, професор, режисер, сценарист, оператор, що відзняв найтитулованішу кінострічку у світі «Тіні забутих предків», Юрій ІЛЛЄНКО.

…ЖК безмежно щаслива, що мала превелику нагоду бачити, слухати, спілкуватися і, звісно ж, захоплюватися цією неймовірно розумною і талановитою людиною. Коли видатний український кінорежисер Юрій Іллєнко презентував своє чергове дітище – автобіографічний роман-хараман у трьох книгах «Доповідна Апостолові Петру», чи міг хтось уявити, що за півтора року ми втратимо нашого геніального митця?! Тоді лишень чули про плани, які хотіла втілити у життя ця невтомна людина.

– Мені важко говорити, бо скажете, що необ’єктивна, – сказала тоді дружина пана Іллєнка, народна артистка України Людмила Єфіменко. – Я Юру дуже люблю. Він неймовірно талановитий і, за що не узявся б, доки не досягне абсолюту, не заспокоїться. Мій чоловік такий трудоголік! Пам’ятаю, розповідав, чому після «Тіней…» не захотів більше знімати кіно. Бо вважав, що, як оператор, він у цьому фільмі досягнув абсолюту і все, що було б далі, виходило на тому ж рівні... У режисурі, гадаю, «Молитва за гетьмана Мазепу», – абсолют. А в письменництві – книга «Доповідна Апостолові Петру». Хоча до цього він написав аж 42 сценарії, які досі лежать у чорній скриньці: з них вдалося відзняти усього шість (чи сім?) фільмів... А ще Юра чудовий художник (до слова, на кожній другій картині він малював свою дружину Людмилу, яку знімав у фільмах «Лісова пісня. Мавка», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу», – ЖК). І власноруч збудував чудовий будинок, адже першим його бажанням було стати архітектором… До того ж, Юра чудовий батько, ми й синів хороших виростили… Нині чекаємо на онука, гадаю, він стане найкращим дідусем! Що тобі ще побажати? – звернулася до чоловіка. – От щоб у парламент пройшов, відтак багато зробив для нашої культури!  

– Так, я поставив собі надзавдання – звільнити з-під окупації інформаційний простір! – відповів на те Іллєнко.

 Онучка таки дочекався… Ще й побавитися-потішитися встиг... 

 …Його не стало 15 червня. Митець хворів на рак. Останнім часом жив у селі Прохорівка на Черкащині. 

 Світове визнання Іллєнку принесла операторська робота у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», згодом про нього заговорили і як про видатного режисера. 

…ЖК побувала на одній з останніх творчих зустрічей «білого птаха» українського кіно Юрія Іллєнка.  

«СТІЛЬКИ БРУДУ, ЯК НА МЕНЕ, НЕ ВИЛИЛИ НА ЖОДНОГО РЕЖИСЕРА СВІТУ…»

– Пане Юрію, ви режисер, сценарист, а тепер і письменник?

– Хто я? Якось збагнув, що кіно відлітає від мене, а я ще в ньому хочу бути… Не жаліюся, але паузи між моїми фільмами були катастрофічними. Передостанню картину – «Лебедине озеро. Зона» зняв 1990 року! За це кіно, що його створив за оповіданнями Сергія Параджанова, я отримав два призи Канського фестивалю! Вважав його першим у незалежній Україні фільмом, який починав знімати за державні гроші, а відтак повернув 450 тисяч карбованців, які запозичив у шведів… І от 1990-го на фестивалі в Монреалі я заговорив неприродною мені англійською, мовляв, звиняйте, хлопці, але я з цим фільмом не маю жодного відношення до радянського кінематографа!А представляю тут незалежну Україну! 

Наступна стрічка «Молитва за Гетьмана Мазепу» вийшла уже через дванадцять літ. Перед тим чотири роки я був безробітним. Скажіть, будь ласка, дванадцять років для діючого режисера без роботи, – можна збожеволіти чи ні? Так-от, стільки бруду, скільки вилили на цей фільм і на мене особисто, даю гарантію, не вилито на жодного режисера у світі. І лише тому, що моя шкіра загартована ще з давніх часів, утворила такий собі панцир, то якось я вижив і, як бачите, й досі живий… 

Мене постійно журналісти питають: «Це правда, що українське кіно мертве?» Кажу їм: «Щоб довести протилежне, я вам зараз затоплю по пиці і тоді ви зрозумієте...»

– Чому свій автобіографічний твір ви назвали роман-хароман?

– Хароман – це рідкісне українське слово, яке означає "вигадка". Бо коли назвати те, що написане мною, романом, то скажуть: Іллєнко божевільний. Ніхто не повірить, що все це випало на долю однієї людини… До того ж, вважаю, більшість книжок, які є нині, – це збірки певної інформації. Спілкування з книжкою – це абсолютне таїнство, бо це специфічна частина нашого духовного життя, що приносить таку естетичну насолоду…

– Чому взялися писати?

 – За своє життя я дуже багато розповідав друзям історій про кіно. І мені всі казали: «Пиши! Пиши!..» Спершу подумав, що справді варто, а відтак вирішив: часи змінилися, глядач, який був до 1992 року зник завдяки американському та російському кінематографу, що повністю окупували наш інформаційний простір. Виросло ціле покоління, яке навіть не знає про те, що є великий український кінематограф, який дечого навчив і світовий! Скажімо, «Тіні забутих предків» – це найтитулованіший фільм у світі – 150 міжнародних нагород. Стільки призів не мають стрічки ні Філіні, ні Тарантіно… От я й сказав, що добре, писатиму, якщо знайду гарантованого читача. І знову вирішив, що його нема. Гадав, це ж мій досвід, який відійде зі мною… Бо двадцять років викладання у виші Карпенка-Карого мені довели, що досвід не передається, він геть нікому не потрібний... Я можу бути хіба каталізатором, милицею, але більше ніким… Ай, не писатиму. А відтак дійшов: один гарантований читач у мене є, це апостол Петро. Сидить з ключем і чекає... На тім світі я його не мину, це точно. Але, що ж я писатиму апостолу, коли він про мене знає більше, ніж мені самому про себе відомо?! І переконався: варто думку додумувати до кінця! «Боже мій, – сказав собі. – То мені Господь дає таку фантастичну мотивацію, якої не було у жодного письменника. Я можу написати цілковиту правду про своє життя і судитиме мене апостол Петро не за фактами, які описуватиму, а як я ставлюся до свого життя: чим пишаюся, що утаємничую, що випинаю, чого цураюся. Оце і є надзавдання. Написати правду про своє життя – це означає написати правду про всіх, із ким в цьому житті зустрівся, працював. А таке під силу людині смертній? Гадаю, що практично – ні. І коли я вирішив, що це таке надзавдання, а я все життя був екстремалом, а не невдахою, то візьмуся за цю справу… 

– Таке собі підкорення непідкореного?

– Коли я був ще молодий, одна велика актриса, моя перша теща, Ніна Ульянівна Алісова сказала: «Ти добре робиш, що збільшуєш завдання. Бо маєш його збільшувати доти, доки нічого не зможеш з ним вдіяти. Себто коли піднімаєш планку на таку висоту, яку ніколи в житті не перескочиш...»