Борис Гуменюк: «Для мене стіни Бастилії не менш важливі за стіни лук’янівської тюрми»

Борис Гуменюк прийшов у літературу далеко не в юному віці, маючи за плечима досить сумний досвід. Будучи в диких 90-х успішним бізнесменом, Борис і не думав, що через багато років – за іронією долі – стане автором роману про тюрму – «Лук’янівка». Стараннями одного з тогочасних можновладців у Бориса по-бандитському забрали власну справу, а він сам потрапив у сумнозвісне лук’янівське СІЗО.

Інколи мені здається, що цей сумний поворот у його житті виконав функцію своєрідного «навернення» до літератури. Гуменюка мало чим здивуєш у житті й творчості. У спілкуванні він гранично відкритий і простий, інколи є надто категоричним, але це йде не від озлоблення на світ, а від тієї внутрішньої рівноваги, для якої вже не існує «авторитетного» чи «загальнообов’язкового», «суспільноважливого» чи «потаємного». Про творчі плани, літературу, особистий досвід і їхні «перехрестя» йтиметься в розмові з Борисом.

– Твій роман «Лук’янівка» не має аналогів у нашій сучасній прозі, оскільки події розгортаються в... тюрмі. Що спонукало Тебе взятися за таку «неестетичну тему» в нашій теперішній літературі, хоча й дуже «естетичну» (Селін, Жене, Довлатов) в інших літературах?

Звісно, що досвід. Досвід читання, досвід писання, екзистенційний досвід і досвід сидіння в тюрмі. Для письменника є бажаним будь-який, навіть найтравматичніший досвід, за умови, що через власну травму, власну екзистенцію він зможе побачити і зуміє передати колективний досвід покоління, нації чи людства. Так народжуються великі метафори, які ми називаємо книгами чи романами.

У моєму випадку метафора людського існування має форму велетенської планетарної тюрми.

– Борисе, чи не вбачаєш Ти інколи певні «загрози» від життєвого досвіду для власної творчості? Адже особистий досвід письменника – навіть гранично жорстокий чи «соціально-низький» – не завжди поділяється салонними жабками, яких виплекали у кімнатних, «нестрьомних» умовах?

А я не слухаю їхнього квакання. Все, що я пишу, – пишу із себе. Я вичерпую тільки те, що так чи інакше вже в мені є. Звідкіля вона там взялося – не знаю, та воно й байдуже, адже все, що в мені – це вже я. Я ділюся собою, майже як: «їжте, це є тіло моє», а читач або приймає це «причастя» і якась частина мого досвіду стає його досвідом, або ні. От і все. А те, що одному перепаде кухлик чистої води, а іншому блювотиння п’яного верблюда, то що тут вдієш? По поверхні цієї планети йшли і йтимуть мільярди людей, ведучи на мотузці своїх полонених, несучи своїх загиблих, а скільки разів цвів бузок, скільки було заходів сонця, і всі вони намагалися поділитися зі мною власним досвідом, який ставав моїм. Я вже не кажу про те, скільки написано книг...

Це важкий тягар, з яким навіть митцеві – навіть мерцеві! – важко впоратися, котрий може здійснювати сеанси щоденної психотерапії, відселяючи його назовні. А що вже говорити про звичайних людей? Іноді я ненавиджу цей світ за цей досвід, але без нього не було б такого мене.

– Чи не є для Тебе, перш за все, етичною позицією сказати те, що знаєш і що пережив?

Звісна річ. Я вважаю глибоко аморальними і здеградованими особистостями тих моралістів, які, прикриваючись тою таки мораллю і псевдо етичністю, намагаються приховати від суспільства ті кавалки життя, які реально існують. Це так само, як розповідати якому-небудь Гумплєну, який він красень і яка у нього чарівна усмішка, попереднього подбавши аби в тому сфальшованому світі не було дзеркал і він не зміг побачити свого відображення. Ненавиджу фальш. Морально приховувати від дітей статеві органи і не здійснювати у них на очах статевий акт, але будь-яке інше приховування – аморальне.

Інша справа, що я «знаю» і що «пережив». За певних обставин переживання поруйнованого Єрусалиму, може бути найбільш адекватним до того, що ти відчуваєш з приводу руйнування твого українського світу і найвлучнішою метафорою до того, що сталося з твоїм життям. Тобто для письменника, який пише про лук’янівську в’язницю, стіни Бастилії не менш важливі за стіни лук’янівської тюрми.

– Чого Ти прагнеш досягнути у творчості? Чи маєш власну ідею-фікс?

Я не знаю чи можна казати, що я хочу чогось досягнути в творчості. Моя ідея-фікс полягає у тому, щоб вишукувати такі твори, де на одному квадратному сантиметрі тексту сконцентровано стільки думок, образів і метафор, що твір нагадує завантажений по вінця пальним атомний реактор, який ти підклав собі під дупу. Коли такі твори знаходити буде важко, то творити їх самому. Не люблю порожньої балаканини в текстах. Не люблю вегетаріансько-дієтичних творів. Знаю людей, які прагнуть пити нерозбавлений спирт тексту, запивати кров’ю та заїдати тілом ворога.

Звісно для цього потрібен певний рівень культури, інтелектуальної підготовки та особистої мужності. Але саме з таким читачем у мене можливе взаємопорозуміння. Мені важливо, щоб читач був зі мною «одної вагової категорії». Як професійна людина я читає все, у тому числі – кого б то назнавати? – ну, наприклад, Андруховича. Надзвичайно талановитий автор і безумовний лідер свого покоління. Але мені як письменнику не цікава його читацька аудиторія. Я орієнтуюся на людину іншого складу, тому, мені здається, у нас немає жодного спільного читача.

– Сьогодні модно «забувати» літературних учителів. Хто з зарубіжних та українських письменників для Тебе є прикладом? Яка Твоя приватна «культурна географія»?

Як «нормальний пацан» (сміється) я не брав книжку до рук до п’ятнадцяти років, за що після восьмого класу був успішно викинутий зі школи. Але вчитись треба десь було, бо були такі часи, вісімдесятий рік, щоб менти не дойо…, не чіплялися. Так я опинився в скалатському СПТУ. Нові друзі, дівчати, гуртожиток, бухло, цигарки. Мої друзі здебільшого були пацани конкретні, але поруч з нами жили звичайні сільські парубки, яких ми трясли на гроші. Словом, не дуже толерували. Один такий жив зі мною в одній кімнаті. Коли б я не прийшов, той завжди щось читає. Так й хочеться надавати циглів і погнати по поверхах за цигарками.

Якось зимою я захворів, і в той час, коли всі роз’їхалися додому на вихідні, я на два дні залишився сам у кімнаті. Лежу, нудьгую, нікого немає, температура, пітнію, на вулицю не підеш, аж тут на тумбочці бачу – книжка лежить. Рука сама потягнулася. Замануха така, сказав би я тепер, такий собі воблер на хижаків. Ось так я й попався. Заковтнув наживку по самий апендицит. (То був Джек Лондон. Новели.)

– Таким чином відбулося Твоє «навернення»?

Але тепер це вже не має значення. З того часу я прочитую може з двісті книжок на рік: власне з того часу моє життя – то читання. Іноді я ношуся з книжкою, як дідько з цвичком, іноді хочеться плювати поміж сторінок. Тож тепер я не знаю мені дякувати своєму колишньому сусіду до гуртожитку чи проклинати.

Перші десять років читав безсистемно: все, що потрапляло до рук, і майже все подобалось. Але з дев’яностого року з’явилася системність у доборі книг, спробував навіть отримати гуманітарну освіту, але швидко відмовився від цієї затії, коли збагнув, які недоумки ці професори філології, а такі речі як диплом, кар’єра, фах мене ніколи не обходили. (Я казав, що у свій час бабця з Воргентини прислала мені мільйон доларів, в пляшці з-під рому?) А ще у дев’яностому році я закохався в поезію і відкрив для себе філософію. Чи навпаки? Так. Навпаки. Я відкрив для себе поезію і закохався в філософію.

А далі – уяви: як можна було читати прозу, всі оті історії, «які можна розказувати коло багаття» і репортажі з місця подій, після поезії та філософії? Ти шукаєш метафор, ти шукаєш образів, ти шукаєш думки, а тобі пропонують якісь пережовані фляки. Гидота. Впору самому почати писати. Що, власне, потроху й роблю.

– Чого нам, читачам, чекати від Гуменюка в подальшому?

Найближчим часом виходу книжкою мого нового роману «Острів», який поки-що існує лише в журнальному варіанті та появу моєї «дитячої» повісті «Та, що прибула з неба», яка наразі кочує сайтами. А ще за місяць-два завершу п’єсу, а за рік-два роман «Схрон».

Якщо ж говорити про перспективу, – власне не про книги, які вийдуть, а про їхню змістовну частину, – то якраз зараз я розпочинаю роботу над новою, масштабною і принципово іншою річчю, чи то романом, чи то філософським трактатом, чи то найдовшим у світі верлібром. Головними героями будуть не «головні герої», а слова. «Слова» – так я це й назву. Я спробую створити нову поетику, нову літературну мову, не менше, але й не більше. Існуючі мене не влаштовують, вони не дають мені можливості до кінця розкритися, реалізуватися повною мірою. Можливо (усміхається)... це буде твір мого життя.