«Биті Є»: Макар і його бригада

 …І все-таки згадаю про найперші враження від творів «золотого автора» «Коронації слова» Люко Дашвар. Бо дотепер пригадую прочитаний роман «Село не люди» і свої бурхливі емоції: неспокій довго точив мозок захопленням, чи то пак щирим співпереживанням головній героїні – юній дівчині Каті. То були незабутні нові враження, адже доволі свіжим видалося письмо авторки, що так доладно описала життя сучасного, почасти несвідомого села. І ота несподівана, ба навіть приголомшлива кінцівка твору вселила добру надію: Всевишній знає правду і не кидає невинну (я би додала – й неосвічену) душу на поталу юрбі.

Не менш позитивні враження викликав і роман «Молоко з кров’ю», що, як і всі інші, вийшов у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля». Тільки-но завершився «міський» пролог про доньку олігарха, яка десять літ не була на українській батьківщині, тож вирішила туди навідатися, і почалася оповідь землі, «оспіваної легендами», як перед очима знову постало село з його колоритними, душевними, неповторними й незабутніми життєвими історіями. Сумною і жорстокою була доля головних героїв німця й румунки, однак, на відміну від персонажів наступного популярного роману «Мати все», також Люко Дашвар, вона була сповнена справжніх, непідробних, глибоких і душевних почуттів. Чого не можу сказати про родину грошовитої лікарки-професорки, її доньки-медика та сина-інваліда. У цій історії люди «мали все» у матеріальному плані, але, як на мене, – не мали нічого, як кажуть в народі, святого. Той твір мене спустошив. А останній, – «Макар», із трилогії «Биті Є», нагадав популярний колись телесеріал «Бригада» із Сашею Бєлим. До речі, Макар – це теж лише прізвисько. Головний герой насправді – «Сашка Макаров, що він родом із південного Миколаєва».

Нову трилогію «Биті Є» Люко Дашвар створює за мотивами ліній основних героїв своєї попередньої книги «Рай.Центр», себто мова йтиме не лише про Макара, «людину без стійких моральних принципів, користолюбного хамелеона», а й про метросекуала Макса та бунтаря Гоцика. Але то буде невдовзі і, чи захочеться читати ці історії, особисто я ще не визначилася. Бо загалом читати цей найперший роман із трилогії було неохоче. Мабуть, тому, що не дуже надихаюся життям нинішніх багатіїв-політиків-бандитів, корисливих молодиків та зрадливих жінок.

Гроші, гроші, гроші... Великі й нечесні, жадані й пагубні... Бо куди ведуть, до чого призводять? До безжальних вбивств і ошуканств, як то сталося із довірливим іноземцем, що його обдурили й обібрали безпощадні політикани?! До затуманення розуму, як то сталося із десятками людей, що піддалися на Макарові провокації?

Авжеж, – до втрати душі, і Люко Дашвар нам це прегарно демонструє. Щоправда, якихось позитивних висновків-думок головний герой доходить лише на останніх сторінках чималої 280-сторінкової книги. А на всіх попередніх ми читаємо про молодого парубка, що «занурився в політичну багнюку» і «планував вторгувати світ». Вирішив: «злидні – гірше за нелюбу жінку», тож завів собі коханку Марту, яку мав на меті «випити до денця, аж поки не зможе йти без неї далі тим шляхом, що вона йому проторує». І, знаєте, якось геть прикро читалися рядки, в яких нахаба називав ту жінку «страшною звірюкою Мартазаврою», «сонцем – чудовиськом середнього роду, на яке без сліз дивитися неможливо», про те, що «любила стара корова, коли коханці їй потилицю чухають», і в чиїх очах часто «світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене»… А насправді «енергійна збуджена, мов кобила» немолода Марта просто кохала... І хоч «знала: для життя треба генерала мати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш – при собі і тримай», втім не викликала аж такої огиди, яка, мабуть, за задумом, мала надходити до читача зі сторінок роману. Бо відчулася нелюбов до цієї героїні і самої Люко Дашвар. Не була письменниця прихильницею, чи то пак адвокатом жінки, про яку писала. Відкрито засуджує? Але ж врешті посилає Макарові «страшне відкриття», що насправді «Марта – друг»! Чого ж так описувала-не щадила?

До Макара теж прийшла любов: міцно покохав він доньку багатого бізнесмена, якій «з дитинства усе на тацях подавали». І «любив би її, навіть якби вона виділила йому десять хвилин у перерві між попереднім і наступним коханцями». А «Марта – костяна-нога», то й що, що любить, її не жаль...

Усі події роману «Макар» відбуваються у Києві. Разом з героями втрапляєш у середовище впливових політиків, береш участь у рейдерському захваті, економічних злочинах, неодноразово буваєш біля столичного цирку, на Русанівці, на розі Саксаганського і Горького, на Дарницькому ринку та Бульварі Лесі Українки, впізнаєш наші нерівні дороги, нічних бродяг, занедбані приміщення.

Найцікавіша і вирішальна сцена роману відбувається саме у такій недоглянутій фабриці, якою жив головний герой і понад усе хотів заволодіти. Заради цього й найняв «бригаду» охочих підзаробити. І саме опинившись у спільній біді, де люди проявляють себе справжніми, Макар урешті доходить висновку, що невірно думав: у злиднях теж є місце гідності, що не «тільки покидькам щастить», і що в «житті повинно відбуватися хоч щось добре». В одному був правий: «негідникам судилося мати кого завгодно – колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів – ні». А ще – «безсмертні людські душі байдужістю».

Загалом, видається, що наших письменників уже настільки дістало оте споживацьке життя бездуховних людей, що вони всі й одразу почали писати про порятунок душ. І стараються, щоб люди почали те робити за життя. От і Люко Дашвар залишає «відкритим» питання (зрозуміло, кому саме його ставить): «Ви зможете вказати, де у вашому тілі живе душа? Чи тільки заздрісний шлунок?»

 Хтозна, кому найбільш цікаво буде читати цей роман, бо скільки людей, стільки й смаків. Чи є тут над чим задуматися? Куди рости? Чим надихнутися? Душа ж прагне високості, хіба ні?.. Гадаю, тим, хто з захопленням дивився серіал «Бригада», точно буде цікаво. А таких – немало.