Чак і Ларрі: запальні молодята (I Now Pronounce You Chuck and Larry)

На що лише не піде людина заради грошей – на нудну чи бридку роботу, на крадіжку, навіть на вбивство. Пожежники Чак та Ларрі пішли ще далі – вони вирішили змінити свою сексуальну орієнтацію. Звісно, що не насправді, а лише для держави, аби дітям Ларрі дістались страхові виплати на випадок його загибелі на досить небезпечній роботі. Вони не врахували лише одного – ставлення суспільства до одностатевих стосунків.

І це своє ставлення суспільство не забариться проявити, не кажучи вже про те, що на сексуально гіперактивного Чака чигає безліч цілком гетеросексуальних спокус з довгими ногами і бюстами четвертого розміру. А підступний спеціаліст з фінансових махінацій вже почав порсатись в смітті нового «подружжя» як в прямому, так і в переносному значенні, тож при провалі операції доведеться друзям ділити кілька років одну камеру.

Як показує досвід, комедії краще за усі інші жанри кіно виступають дзеркалом для суспільства – те, над чим сміються люди зазвичай і є основними рисами суспільства. От, наприклад, майже сто років тому велику популярність мали так звані «комедії ляпасів», в цьому жанрі були і перші фільми Чапліна – в країнах де було нещодавно відмінено чи взагалі ще існувало рабовласництво, кріпацтво та інші методи володіння однієї людини іншою, було звично для усіх сміятися над тим, як когось б'ють. Над цим сміялись на театральних сценах, лялькових театрах і, зрештою, на перших кіноекранах. Пройшли часи, і тепер побиття вже вийшло за моральні рамки сучасного суспільства – натомість прийшла сексуальна революція, яка вивела з-під ширми таємності особисті стосунки, та політкоректність, завдяки якій перестають бути неприйнятними питання фізичної неповноцінності. І от тепер маємо відповідні комедії – спочатку «На колесах» та «Колишній коханець», де звичайна людина зіштовхувалась з інвалідами і програвала їм по всім статтям, а потім «Чак та Ларрі», де два гетеросексуальних пожежника випадково потрапили в середовище виключно гомосексуальне.

Невідомо, що на думку авторів мало виглядати смішніше – те, як головні герої неправдоподібно намагаються виглядати геями, чи те, як їх після цього сприймають колеги по роботі, половина з яких, о, диво, виявиться теж прихованими геями з усіма відповідними наслідками у вигляді геть неприхованої гомофобії. Останнє, мабуть, все ж таки планувалось, як драматична частина, але однорідно змішатись ці дві частини так і не змогли, тож стрічка вийшла схожою на листковий пиріг – ось ми п'ять хвилин маємо сміятись над тим, як Сендлер, за своєю звичкою, відверто переграє, зображаючи гея, а потім ще п’ять хвилин співчувати важкому становищу осіб нетрадиційної орієнтації у ворожому суспільстві.

Кому як, а мені одна частина вийшла приторно-одноманітною, а інша – просто зайвою. Треба відмітити, що це вже відмінна риса для картин, де Адам Сендлер виступає продюсером, тобто його нема кому обмежувати. «Клік», «Чоловік за викликом-2» – усі вони впали жертвою відсутності міри у Сендлера-продюсера. Схоже Адаму б не завадило трохи розоритися, тоді можна було б чекати на нового «Маленького Ніккі», а поки що доводиться спостерігати, як він вміло хапає за дупу Кевіна Джеймса. Жіночій частині зали, щоправда, точно було смішно. Може фільм і знімався для дівчат? Бо особисто для мене одного лише відкриття, що анекдот про мило, що впало під час купання у спільній душовій, є і у американців було замало, аби насміятись досхочу.