Чарівниці вишивки Катерині Каращук - 80
У Катерини Каращук коли не зайди, домашній музей — саморобні фанерні манекени в народних строях уздовж лівої стіни, рушники розтягнуті по килимі справа, на столі альбоми зі світлинами робіт і з відбитками життя, на стільцях довкола столу дитяча сорочечка з вишитими ягідками, помережані сувійчики полотна й вишита чоловіча теніска. Їй 10-го липня ось виповниться 80 років, і здоров’я підводить, а вона все вишиває. Як лиш знайде шматочок полотна, то хоч маленьких серветочок намережить-навирізує-навишиває; як незакінчену ще змолоду роботу в скрині побачить, то тут же ж і домудрує-дошиє.
— У неділю і в церковні свята не вишиваю, зате малюю. Мені художник Григорій Радченко фанерку невеликими прямокутниками нарізав, я її заґрунтувала, і фантазую. Ось Златочку вирішила намалювати: дівчинку у віночок одягну, навколо квітів, пташечок пущу, цього разу «петриківським розписом» вирішила; але поки що відклала, не закінчую, бо не так вже малюється, як в молодості. Минулі вихідні засиділася за малюванням, аж ноги потерпли. Уже й лежачи вишиваю, щоб мою ніженьки не натруджувати, бо такі ж вони біднесенькі в мене, ще після дитячого інфекційного поліомієліту, коли ноги відняло, по новій ходити вчилася, — а тепер так воно, діабет, трофічна виразка на нозі відкрилася, пече, що й уночі не сплю... Хоч бери лежачи вишивай і малюй — так не виходить же ж. А я, як казала одна нині покійна майстриня зі званням Народної «..така дурна до вишивання, що напевно з голкою й помру». В мене ж лише звання Заслуженої… Входжу в Спілку майстрів народної творчості України, і в Чернігівський осередок майстрів теж. Та мені народного звання й не треба, тим більше тепер, на старість — люди визнають, та й добре. Мені б вишивати-малювати, а немає здоров’я — таке от Пекло бабі на старість. Помирати так не хочеться, ще ніби всього стільки зробила б… Лікарі кажуть в лікарню лягати, брат хоче забрати до себе, щоб доглядати. У лікарню не поїду, там умови не для мене, і морально вона вбиває. Я ж з милицею, і з палицею, і ледь човгаю. А вдома, як кажуть, «і стіни допомагають»…
— А вдома крім стін Вам хто допомагає? Може, депутати які чи бізнесмени?
— Сусідка Надя допомагає, доглядає за батьком хворим і мені заодно їсти принесе, продукти-ліки купить — і з «Територіального центру» Таня приходить. А з бізнесменів я не дуже кого знаю — як була презентація першого журналу «Прилуки.Фортеця», то я там рушник Ігореві Павлюченку дарувала, і сорочку вишиту Юрієві Коптєву, а якось по телевізору почула, що в Анатолія Мірошниченка сорокаліття, то і йому на офіс вишиту сорочку через людей передала. То, здається, він її отримав, мою подарункову...
— А як Вам, було квартиру затопило сильно, ніхто не допоміг просушити її, підремонтувати? І металопластикові вікна у Вас нові, то без фінансових допомог від будь-кого, самі ставили?
— Ой, після потопу довго все навколо мене сире було, але нічого, само висохло. Таня «з Територіального» підтерла почорнілі місця. А п’ять років тому «Територіальний» організував, мені шпалери поклеїли дівчата. То я з ними картинками «розрахувалася», щоб на вибір, кому яка сподобається… Вікна ж я мусила собі поставити, бо взимку при денному світлі хочу під вікном вишивати, а в руки холодно. Намерзлася і мусила назбирати з пенсії, поставити кращі. До сусідки Наді «присябрилася», коли до неї майстри прийшли. А якось мені мотор у холодильнику згорів, то наскладала копійчину і його поремонтувала… З Краєзнавчого музею працівники приходять, буває їх директор Тетяна Зоць. Виставку персональну обіцяють організувати до мого 80ліття, 10-го липня цього року. То я б хотіла, щоб не тільки вишивку, але й малюнки мої виставили, щоб поряд півень мальований і півники вишивані, наприклад, висіли. Брали дівчата з музею мої рушники на фестиваль в Сокиринцях, на ярмарки різні беруть. Не продавати, лиш виставляти їх можна, бо там багато дрібної роботи, і я такого ще раз не вишию. На сувеніри є у мене маленькі рушнички, серветочки, закладочки в книгу. Але як його й продавати, не знаю. Давала такому майстрові Гриші, щоб він заразом зі своїми дерев’яними сувенірами, ще моє спробував продати, а він на ярмарок поїхав погуляти, і не торгував, то привіз усе назад неторканим. — Замислилася на цьому пані Катерина, а по хвилі мовила, — всі навколо мене тепер Гриші: і Радченко Гриша, і хлопчина цей, що майстер по дереву Гриша, і з манекенів фанерних тільки «Козак Гриша» лишився, — усі так імена мають як мій перший, коханий. Красенем був, військовим, з Києва, дівчатами ой як крутив, як хотів. А я тільки за ним спостерігала, не дала підступитися. Боялася стати «шевченківською Катериною» все думала, що на «кривенькій», красень-киянин не одружиться. Гадала, як поїду вчитися, то мій інститут на «Печерських пагорбах» а він на «Бесарабці» живе. Гулятиму там, то його зустріну, як він моя доля. Не зустріла, закінчила навчання, отримавши професію художник-майстер декору. Жила рік удома, поїхала працювати в Решетилівку на Фабрику художніх виробів за направленням. Потім родичку в Ніжині питаю, як там він. А та каже, що Гриша вже дванадцять років, як помер… в армії… Я порахувала, а виходить, що поки я його по «Бесарабці» виглядала, він уже й неживий був… Так холостячкою й залишилася. Одного разу, наприклад, поїзді хлопчина зацікавився дуже, що я творча і вишиваю, і малюю, і на виставку їду, і чого ж це я не одружена. А я під час розмови піднялася з сидіння і пошкутильгала, то як повернулася, його наче підмінили, слова мовити не міг. За це тоді дуже сильно на нього образилася… Багато таких пригод у моїй молодості. А щось ніхто не милий мені був. Та й не сміла, бо ж дітей треба народжувати, господарство вести, а в мене то з ногою якась біда, то на обліку в онколога, то в санаторій підправитися треба.. Я з творчими відрядженнями по всіх республіках бувшого Радянського Союзу подорожувала. У Єревані навіть була, у Тбілісі, Москві, Мінську тощо. Така от мандрівниця шкутильгаюча. Навіть нині покійний Олексій Савон казав: «Катерино, у Тебе мабуть море хлопців за молоду було?» Не повіриш, кажу йому, один лиш приймак Іван був. Шукала йому квартиру, але не знайшла, то він так у мене жити й зостався. Але пив він забагато горілки, то боялася, що мені квартиру проп’є, якщо одружимося… Та й не хочу я про особисте, бо в кожного в житті не без біди. Я про творчість люблю розповідати. Ось бачиш, на трикотажі намагалася вишивану квіточку нафантазувати. То вирішила, що пасуватиме до такої тканини, якщо вишиватиму ланцюжковим швом. Знайшла шматочок старого домотканого полотна, а воно погано зроблене, сіре, з вузликами, то дуже важко ниточки для мережки витягувати — тільки нанервувалася.
І поки ми з пані Катериною говорили, я собі закладочку-міні-рушничок у книгу вклала. На ньому дерево життя у горщику червоно-чорним вишито, з ягідками, пуп’яночками, квіточками. На іншій закладці з сірого невибіленого льону узори технікою вирізування, підметана вона мережкою і торочки по низу дрібненько-дрібненько...
Золота жінка, золоті руки, дай їй Бог здоров’я і многая літ.
P.S. Телефон пані Катерини 7-100-8. Хто може зацікавився нею чи має домоткане полотно для вишивання, має вільний час чи вільні кошти допомогти їй — дзвоніть, заходьте, не минайте, бо ризикуєте так і не познайомитися з Чарівницею вишивки.
